В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) [Іван Ільєнко] (fb2) читать постранично, страница - 2

Іванівни до США ми сиділи у скромній оселі Івана Олександровича за святочною вечерею, яку приготував він, гомоніли про життя-буття, обмірковували подальші творчі плани. Іван тішився, що завершив, нарешті, працю над цією книжкою, а Людмила Іванівна передала йому для опрацювання, укладання в книжку свій творчий доробок — статті, нариси, спогади, які впродовж десятиліть друкувала в газеті «Свобода» (США), інших тамтешніх виданнях… А через неповних два місяці довелося мені писати їй скорботного листа…

Останнім часом Іван Олександрович скаржився на недугу, але ні на день, ні на годину не давав собі спочинку, мовби передчуваючи, що треба встигнути зробити якомога більше. Нарешті умовили його перепочити, кудись поїхати. А поки клопоталися про путівку, приятель-лікар порадив лягти на обстеження. Але ж і в лікарню Іван Олександрович прихопив з собою чималу течку паперів і кілька днів після медичних процедур сідав у палаті за столик попрацювати. Привітний, товариський, він з притаманною йому щирістю, гумором спілкувався з медперсоналом, колегами по палаті. Такими були його останні дні земного буття. Колеги по роботі, головний редактор Василь Плющ, який заприятелював з Іваном Ільєнком ще за студентських літ, робили все, залучили найкращих столичних фахівців, але намарне…

Життя Івана Ільєнка обірвалося на самому злеті, у розповні задумів, творчих планів. Але ж, якщо вірити в те, що доля людини наперед визначена, доведеться погодитись і з тим, що зоря судилася йому не найкраща. Народився 1943 року в селі Краснопілці поблизу Кагарлика, коли ще в Україні ревіли гармати. Мати Фросина Іванівна зробила все, щоб виходити серед воєнного й повоєнного лихоліття синочка, та сама скоро тяжко занедужала. Іван виховувався в школі-інтернаті в Чорнобилі, а благословіння на творчість одержав від Максима Рильського, якому надіслав свій вірш. Не міг сподіватися Максим Тадейович, що саме цьому обдарованому юнакові судиться скласти перший правдивий життєпис видатного поета (книжка «Жага»). Та і трудовий шлях, як мовилося, був щедрий на терни. Людина чутливої душі, він був свідомий того, що відміряно йому в цьому світі небагато. Десь за рік до фатального дня чітким розгонистим пером виповів свою останню волю, скріплену, як написав, «Печаллю мого згасаючого серця». Вірний, щирий син своєї «малої батьківщини» — невеличкого села Краснопілки, заповідав поховати «в могилу до моєї нещасної матері — до неї я повернуся після цієї короткої прогулянки…» А звертаючись до тих, хто був найближче йому, написав такі слова прощання: «Спасибі всім, до кого я горнувся, побіля кого серцем стрепенувся». Тож серед найближчих згадаймо тітку Ганну, яка стала йому другою матір’ю, її дочок Тетяну та Любу. Це біля їхньої хати в Краснопілці спинився сумний кортеж із Києва, в кімнаті, куди залюбки забігав хлопчаком, перебув останню ніч серед рідних, близьких у скорботній тиші й мерехтінні свічок… Востаннє були коло нього сестри Віра, Ольга, брат Володимир, побратим Анатолій Шаламай з родиною… Горнувся Іван до щирих людей, зі студентських літ близько спілкувався з Нілою Підпалою (нині в меморіальному музеї М. Рильського, який вона очолює, зберігається зжовклий аркушик з теплими словами майстра про вірш ще школяра Івана Ільєнка), Еммою Бабчук, Діаною Сливинською, Лідою Харчук, Людмилою Зінчук, В. Недільком, І. Семенчуком. Пізніше співпраця поєднала його з Олексою Мусієнком, Сергієм Білоконем, Миколою Жулинським, Сергієм Гальченком. А коли сталося так, що він опинився без роботи, а, отже, за наших умов без шматка хліба, попри застереження обачних адміністраторів, таку відповідальність узяв на себе письменник Володимир Югов, належно оцінивши і творчі можливості Івана Ільєнка, і його чесноти. Ще замолоду заприязнився з колегою по літстудії при видавництві «Молодь» поетом Юрієм Капланом, творча доля якого в чомусь схожа з Івановою: лиш з відродженням України, через два десятиріччя, мав змогу сповна явити свою творчу потугу. Саме Юрій Григорович, вірний давній дружбі, узявся здійснити видання цієї книжки.

Це, зрозуміло, лише окремі штрихи до небуденної постаті нашого сучасника, скромна данина пам’яті друга, колеги по праці в «Літературній Україні».

Отож — перед вами книжка «В пазурах у двоглавого». Читаючи її, ви не тільки ознайомитесь з непростими, здебільшого трагічними сторінками історії до 1917 року (а ще попереду — понад сім десятиліть червоної більшовицької наруги, влади, яка найжорстокіше здійснювала ту ж таки імперську колоніальну політику Росії царської). А також усвідомите, яку величезну працю здійснив автор. На жаль, ми не мали змоги вмістити представлену ним бібліографію, якою творчо скористався під час роботи над книжкою. А ще відчуєте, що спілкуєтесь з людиною, яка пропустила болі, горе свого народу крізь душу і серце, глибоко перейнялася усім, що зазнала Україна в пазурах двоглавого, пізніше під червоним стягом. Воздвиг він цим і собі рукотворний пам’ятник, якому судиться,