Острів тисячі самоцвітів [Мірко Пашек] (fb2) читать постранично, страница - 3

але щоразу з Вікреною. Іноді — а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, — Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, — щонайперше балансир, — тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.

Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, — позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду Бандала, що своєю вагою мав притиснути ніс катамаранчика, аби не стирчав із хвиль. Лавочок бракувало, борти муляли — плавба, безперечно, була не така-то вже й зручна, однак ту малу невигоду стократ надолужувало відчуття, ніби ширяєш над гладінню, як водяний птах. Обабіч — власне, просто під тобою — синювата глибина, що тихо тріпоче, коли сонце просвічує брижі хвиль і тремтить на дні, на кущах коралів, на купах мушлів, на миготливих зграях риби. Часом, у безвітряні дні, тобі здається, наче ти ковзаєш не по океану, а по нескінченній похилій скляній дошці, що гойдається на пласких, майже непомітних хвилях: так, ніби якась величезна істота у сні поволі диха. Бо ніколи-ніколи не буває океан непорушний. Отак, як у людини ніколи не перестає битися серце, отак, як у джунглях ніколи, й на мить, не бува зовсім тихо, отак, як у пальмовому гаю ніколи не застигають крони в цілковитому мертвому спокої. Світ живий, бо складається з живих істот, живих дерев, живого моря. Хлопці швидко осягнули істину: природа є життя.

Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.

Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо — як вона казала — цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.

Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо — як заявила одного разу — не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця — у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.

У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.

Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева — такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не міг би пояснити; мабуть, під впливом того, що пан Альваро — португальський перекупник копри й риби — справді