«Портрет» Ель Греко [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 4

подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?

У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.

— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.

— Хай зайде.

Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».

— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?

Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.

— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.

— І маємо надію, що ви допоможете нам.

— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.

— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?

— Так.

— Перед цим знали Пруся?

— Ні.

— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?

— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.

— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?

— Що нам ділити?

— І не сварились?

— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…

— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:

— Звісно, не можна.

— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.

Якубовський не підводив очей.

— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.

— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…

— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.

— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…

Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:

— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!

— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?

— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.

— О котрій годині лягли спати?

— Як завжди, о десятій.

— Надвір виходили?

— Так.

— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?

— В горішній кімнаті.

— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?

— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…

— Що вам здалося?

— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.

— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?

— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.

— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?

— Сам.

— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?

— Я подумав, що Прусь міг вийти, не