В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
подзвоню Ніні…
— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?
— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…
Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.
З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?
У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.
— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.
— Хай зайде.
Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».
— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?
Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.
— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.
— І маємо надію, що ви допоможете нам.
— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.
— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?
— Так.
— Перед цим знали Пруся?
— Ні.
— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?
— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.
— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?
— Що нам ділити?
— І не сварились?
— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…
— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:
— Звісно, не можна.
— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.
Якубовський не підводив очей.
— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.
— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…
— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.
— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…
Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:
— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!
— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?
— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.
— О котрій годині лягли спати?
— Як завжди, о десятій.
— Надвір виходили?
— Так.
— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?
— В горішній кімнаті.
— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?
— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…
— Що вам здалося?
— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.
— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?
— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.
— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?
— Сам.
— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?
— Я подумав, що Прусь міг вийти, не
Последние комментарии
13 часов 10 минут назад
13 часов 24 минут назад
14 часов 32 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад