Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Землю їм віддала, а сама кавуни купляєш?!
Ганька бачить, як Гася синіє, а люди перемигуються. Всі ж свої… Усе знають… але від неї не дочекаються! Не вистачало, щоб вона на базарі обсуджувала своїх братів. Як вже не є, будь вони й глитаї, але коло них — і вона хазяйка… Тому Ганька на Гафійку не зважає, а своє думає, в умі підраховуючи, чи стане їй грошей на кавун, якщо ціна за кіло — три гривні, а кавун затягне на добрих десять кілограмів? Тридцять гривень… Чимало… Чи, може, набратися нахабства та й піти у племінників купити, бо якось шкода такі гроші чужим людям віддавати… Либонь, так вона й зробить…
— Ти куди?! Ану назад!
А Боже! Знов ця Гафійка! Дивиться пильно, як шпіон якийсь, і каже:
— Я знаю, шо ти задумала. Ой, знаю… Кавуна собі пошкодувала? Ану купляй отой великий, рябий, з широкою гузничкою. Оту кавуничку! Правду казали мої тато: чого дурне, бо бідне, чого бідне — бо дурне!
Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водити Ганькою по вулиці то вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.
«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность — буде порядок! Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», — думала Ганька, пильнуючи кавуна.
Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником:
— Боже-Боже, як вони тебе витеребили, Ганько, мов той колосо-очок… Тобою ж вітер колише… Бо-о-оже, кавуна не може донести! Боже-Боже, вічна наймичка!
Ганька мовчала, бо що мала казати? Гафія знає своє, а Ганька — своє. Гафія цілий вік себе знає, а Ганьці нема коли про себе заботитись, бо в неї — родина. Брати, сестриця, племінники… Усім треба помогти, бо їм, як не є, тяжче, як Ганьці. Бо в них — поля, худоба, усьому лад треба дати, зорати, засіяти, а солярка все дорожчає, зерно — дешевшає, людей важко найняти до роботи — не хоче ніхто в селі робити. Здали паї свої фермерам — робіть, що хочете з ними, хазяйнуйте, а ми будемо відпочивати. Чи це тепер люди такі переродилися, чи Ганька не змінилася, що не може второпати, чого це її Гафійка усе настрополяє і піджухує не так проти родичів, як проти роботи:
— Нашо тобі те чуже хазяйство? Чого ти на них так тяжко робиш? Скільки тобі треба? Подумай про себе! Ти ж заслужила собі отдих! І вони обов’язані дбати про тебе!..
Звісно, Ганька на все це звично відказує:
— До чого тут, Гасю, мої брати-сестри, коли я сама хазіювати хочу?!
Але їй не вірить Гафійка. І не лиш вона. Усі в селі. А якщо отак-о подумати, то яке їм до неї діло усім? Бачиш, сочуствующі знайшлися. А, не дай Боже, Ганьці заслабнути, ніхто з них не прибіжить, а брати й сестриця прийдуть, бо — рідна кров.
Гафійка, мабуть, догадується, про що мовчить Ганька, бо лиш сопе затято. Коли минали Марусині ворота, Ганька спинилася передихнути, але Гафійка заступила власним тілом їй дорогу до хвіртки:
— Куди! Неси додому! Сама з’їси! Не будь собі ворогом!
Але було пізно. З хати вже бігла Марусина Людка:
— Ой тітко Ганько! Оце кавуняра! Це ви — собі купили?!
— Та де?! — зраділа Ганька. — Хіба я його сама з’їм?! Такого кабанюру! Ото надріжу і лиш спортю. Бери, Людко! Вас багато — враз з’їсте!
І не встигла Гафійка рота розтулити, як Людка вхопила торбу з кавуном і вскочила в сіни. Тільки двері ляснули з відлоском.
— Шо-о-о за дурний характір! Такого характіру не лиш я — світ не бачив! Гой Бо-о-о-же! — заголосила, як над покійником, аж синя з досади Гафійка, дивлячись на щасливу Ганьку. — Ну от, віддала і раденька, що дурненька… Гой Боо-о-оже, сама собі ворог, нє — гірше ворога лютого! Гой гі-і-ірше…
Але Ганька не зважала. Звільнившись від важкого кавуна, легко й весело зачеберяла додому, сяючи на всю вулицю жовтогарячою хусткою, тою, яку збиралася колись Юлі подарувати.
Последние комментарии
26 минут 8 секунд назад
43 минут 31 секунд назад
1 час 8 минут назад
1 час 39 минут назад
2 часов 47 минут назад
4 часов 27 минут назад