Повість про останнього колгоспника [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично, страница - 3

що лиш ще раз побачать на полі, то ноги переб’ють. А деякі й б’ють. От і Вітка-фермерка, направши на нього, як він у горосі пасся, видерла мішок з пригорщею стручків і купкою помідор на дні, і пригрозила, що в міліцію здасть.

Гонили Геника із колгоспного садка, але якісь чужі люди, ще й стріляли. З переляку Геник сховався в лісосмузі і просидів там до глупої ночі. А як вертався, коло воріт, на тім місці, де колись мама стрічала, чекала його тітка Степаня. Поблимуючи з темряви очима, сказала сердито:

— Генику! Я що тобі сказала, що вже нема колгоспу! І поля вже не колгоспні, а людські! А людського красти не можна! Ти ж не лазиш по городах, не вибираєш огірки! Отож і не лазь по полях! Бо вб’ють!

Геник від страху зіщулився, зігнувся в каблуку і так висів униз головою над низенькою Степанею, доки та не пожаліла:

— Генику-Генику, ти не встидайся, кажи нам, сусідам, чого хочеш, ну там помидорки, чи огірочка, та й будемо давати, нам не шкода сироті. А на поля не ходи, бо ми їх здали в оренду чужим людям, і тобі треба було здати свій пай Яроцькому, а він тобі зерном буде платити. А може й грішми, він чоловік, хоч і багатий, але добрий, от нам дороги обіцяв заасфальтувати, церкву збудувати… Треба буде порадитись з головою сільради… Бо що ти з тим зерном робити будеш, а за гроші хоч хліба собі купиш, а то, бідолаха, одну бараболю з буряками їси… Не ходи, бо люди сердяться, і кажуть, що вже й б’ють тебе. Я ж не ходжу моркву красти в Яроцького, бо він мені й так її дасть за землю. Так і ти роби. Ти мене розумієш, Генику? — допитувалась тітка Степаня.

Але Геник з тої плутаної бесіди лиш одне зрозумів, що не зрозуміє, як це жити і в поля не ходити. Цілу ніч він не спав — думав, а рано пораненьку взув свої бутси, стягнув із жердки в комору останній кропив’яний мішок і пішов у поля сумний та невеселий, наче прощатися.

Ще й сонце з-за лісу Яроцького не виткнулось, ще й риба не скинулась у ставку Яроцького і перепілка не встигла підпадьомкнути на ланах Яроцького, а вже в селі Корчуватому — крик, зойк, лемент:

— Ой, Боо-о-оже! Геника зловили і б’ють! Які люди чужі! На машинах! І стріляють!

Першою те уздріла тітка Степаня, коли козу у вишняку на межі припинала пастися, а як уздріла, обімліла і стежкою полопотіла, ойойойкаючи та за серце хапаючись:

— Ой же ж б’ють! Ой щось робімо! Бо вб’ють!

А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукова Лідку і Надію Пилипівну.

Жінки повибігали на вулицю, а за ними й чоловіки і діти, питаючи стривожено:

— Хто? Де?

«За що б’ють?» — не питали, бо всі добре знали, за що бідного Геника б’ють.

— От горе! — біжить-лементіла баба Домка. — А я ж його бачила з півчаса тому! Бачу: іде стежкою через мій город на поле з мішком. Кажу: Генику, вернись, не йди, бо битий будеш!

Я теж його завертала! Та хіба він чує? — мало не плаче Степаня, відхекуючись. — Це ж на тім тижні Віта з Михайлом у помідорах зловили. Теж, либонь, поштурхали трохи…

— Тітко, не говоріть того, чого не знаєте! — Почувши, що її пом’янули, не втрималась, вискочила з-за високого тину найкращої в селі хати Віта-фермерка. — Ми не били, хоч варт було! То його, казали люди на базарі, били і в Хащовому били, і в Магдалинівці.

— То він уже по чужих селах, бідний, ходить?! — сплеснули руками одні.

— А що йому — розум завадить?! Йде собі полями! — зітхнули другі.

— Бо їсти хоче… Воно ж, бідне, понімає!.. — заступилася Поцілуйчиха…

— Ага! Пожалійте! Не понімає! Якби він зірвав дві, три і з’їв! А він у мішок пірить! А в мене там пару кущів тих помідор — ще сама не пробувала! Думаю, що це вони так довго достигають? Коли не прийду — зелені! Середина літа, а вони зелені! А то в мене помічники завелися!

— Але ви дивіться, — переводить мову на інше Стася Жабкова. — Він по городах не ходить! Лиш по полях!

— Ну, а я що кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину, позвоношник звередила, я — з вищою освітою! А він, писати не вміє, а врожай збирає! Колгоспник!

— Я ж кажу: думає, що й досі колгосп…

— Ой, дивіться, везуть! Чи то ведуть! — гукнула Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було видно вулицю аж до поля.

— А ма-амочко… А це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! — скричала Степаня.

Усі оніміли: вулицею від поля наближалася, справді, якась процесія, щось таке, що й по-іншому не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що був головою райвиконкому, а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате, разом із ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву збудувати.

Але за кермом не пан Степан, а синок їхні, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають. А за машиною… гойдається, хилитається каланча якась… Хтось високий, з мішком на голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними