Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать постранично, страница - 3

біля шевця, і поставити солом'яну віху, щоб було схоже на планування. Воно чим більше ломки, тим більше означає діяльності градоправителя. Ах, боже мій! я й забув, що біля того паркану навалено на сорок возів всякого сміття. Що це за поганий місто: тільки десь постав який-небудь пам'ятник, або просто паркан - чорт їх знає откудова і завдадуть всякої погані! .. »Тут у п'єсі написано« зітхає ». Карафолька за всіма правилами зітхнув і зробив паузу. Цією паузою негайно скористався дід Саливон, якому, видно, давно вже не терпілося висловитися.

- Ось щучий син! - На весь зал гаркнув дід. - Ось адже фахівець!

(Спеціаліст чомусь було у діда самим лайливим словом.) Окозамилювач чортів! Ну точненько наш колишній голова Пріпіхатий! Той теж такі штуки відмочував, як тільки начальство з області повинно було приїхати ... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає життя ...

В той же день все село заговорило про майбутню постановку. «Бу-бу-бу ... ревізор! .. Гу-гу-гу ... Хлестаков! .. Ру-ру-ру ... П'єса! »- Тільки й чулося по всіх кутках. Навіть самі древні бабусі, які зроду такого слова і в роті не тримали, і то: «Ревізор», «Ревізор» ... Сміх, та й годі! А глуха бабця Гарбузіха розпустила серед своїх престарілих подружок слух, що автор п'єси ніякий не Гоголь, а кореспондент районної газети товариш Курочка, який приїжджав колись у наше село, і написано все це про нашого колишнього голови Пріпіхатого. А через те, що Пріпіхатий зараз на відповідальному посту інспектора в обласному управлінні культури, то Курочка і написав все так завуальовано і підписався не своїм ім'ям, а псевдонімом - «Гоголь». Нинішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка жахливо сміявся над цими чутками і в веселому настрої видав нам порядні гроші на декорації та костюми. Це була справжня удача. Готувати декорації допомагав нам учитель малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила ціла бригада дівчат. Всю зиму, до самої весни готували ми постановку. І ось ...

Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійно, не ховаючись, виносити з хат все, що йому хочеться, і не поспішаючи вантажити на віз. Будинки не залишилося ні душі. Навіть собаки збіглися до клубу на свої собачі Вечорка.

Та що говорити! Навіть стосемілетняя Тріндічка, прапрабабуся нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Саливон сказав, що вона «вже другий віраж початку», що у неї скоро знову проріжуться зуби і вона ніколи не помре, до якої навіть з Києва приїздили з'ясовувати, чому вона так довго живе [1], - та сама Тріндічка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб - в церкву-то вже не ходила, і навіть вона пришкандибала на наше подання.

- Ну от! Я ж казав! - На весь зал радісно гаркнув дід Саливон. - Уже ходити вчиться. Скоро й танцювати почне ...

За це бабка Тріндічка під загальний регіт мовчки огріла діда костуром по шиї.

Але стривайте, стривайте ...

Дзинь! Дзинь! Дзинь-нь-нь! .. - Різонув по серцю третій дзвінок.

У залі гасне світло.

- А ну, а ну! .. - Шикає на нас (на тих, хто не повинен бути на сцені у першому явище) Галина Сидорівна.

Завіса із скреготом розсувається (він у нас, як пес на залізних кільцях, по іржавої дроті бігає).

Все!

Почали!

Тепер діватися нікуди.

- «Я запросив вас, панове, з тим, щоб ...» - лунає вже голос городничого - Стьопи Карафолька.

Пішло діло ...

Я стою за лаштунками зажмурившись і, стискаючи на грудях кулаки, шепочу: «Все буде добре! Все буде добре! Все буде добре! »Як заклинання.

Ех і дурило ж я - не знаю жодної молитви! А мене ж бабуся вчила!

Хоч я піонер ... і не вірю, звичайно, а як би тепер придалося! Ось таке ж було зі мною, коли я вперше наважився стрибнути в річку з самої верхівки верби. Я стояв на сучку і дивився вниз, і мені здавалося, що серце моє вже вирвалося з грудей і летить в воду, а я все ще стояв, вчепившись в вербу, і не міг відірватися. Голова йшла обертом, і в животі тенькало ... І все ж це були дитячі іграшки у порівнянні з тим, що мене чекало. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби - з телевізійної вежі стрибнув би, тільки б усе обійшлося ...

- Ха-ха-ха-ха! - Гримнув реготом зал. Ось бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило ...

«Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде добре! Все буде добре! Ось зараз глядачі знову повинні засміятися ... »

- Х-ха-ха-ха!

«Ну от, а я, дурень, боюсь!» Наш вихід все ближче і ближче ... Ось уже зараз, зараз ... Як тільки Карафолька скаже ... Під!

- «Так і чекаєш, що ось відчиняться двері - і шасть ...» Всередині у мене щось йокнуло, я рвонувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.

- «Надзвичайна подія», - відчайдушно гаркает Ява.

- «Несподівана звістка», - точно так же гаркаю я.

- «Що? що таке? »- сполошилися всі, хто був на сцені.

Вийшло дуже здорово. Зал завмер.

- «Непередбачене справа, - знову кричу я, - приходимо в готель ...» - «Приходимо з Петром Івановичем в готель ...» - перебиває мене Ява.

Зал мовчить.

«Ай да молодці! Ну і молодці ж ми! »- Миготить у мене в голові. Поглядом переможця обвожу зал, бачу