Перша криївка (Екскурс в нашу юність) [Богдан Васильович Леськів] (fb2) читать постранично, страница - 5

була батькова кузня. Сюди, очевидно, за давньою традицією, заходили на хвилину всі, хто прямував вулицею. Почуги новини, обмінятися думками з односельцями, послухати поради бувалих людей.

Я завчасно став здобувати трудовий гарт, був у батька за молотобійця. Може, це звучить надто самовпевнено, за найважчого молота я брався рідко та лише згодом. Але як то цікаво було спілкуватися чи хоча б слухати дорослих! Кузня — то таке місце, де завжди бризкають іскри вогню, летить з-під молотка урізнобіч окалина, яка може обпекти руку, ногу. На долівці завжди лежали щойно витягнені з вогню (і відповідно опрацьовані) гайки, болти, різні дрібні деталі. Станеш ногою — припече навіть через підошву сандалика. 3 яким острахом мої шкільні товариші, близькі друзі, заглядали сюди! І цікаво, і пече. А я зумисне ходив босим, без одягу, в одних трусах.

У своїй сім’ї я мав привілеї наймолодшого сина. Правду кажучи, їх створював мені батько. Два старших брати чимало від цього натерпілись. Бувало, збирається їхня компанія. Парубки мають свої секрети. Вони й мені цікаві, а мої брати ніяк не можуть спекатись найменшого. Я з криком біг у кузню, і їм добряче перепадало. Так тривало до тих пір, поки вони не знайшли способу, як мене позбуватися. Брали у руки книжку з думами і зачитували про втечу трьох братів з Азова. Я ридав, аж захлинався, бо розумів події думи так: ті два старших втікачі з турецької неволі, яким пощастило запопасти коней, то, зрозуміла річ, — мої старші брати. А найменший, піший-пішаниця, — то вже був я. Мені просто було страшенно шкода себе. Що дивно, у мене тоді ніколи не виникало докору в адресу старших братів, які не здогадалися взяти на коня меншого. Очевидно, десь у дитячій свідомості блукала здогадка: той «піший-пішаниця» напевно досадив, допік своїм старшим братам не менше, ніж я — своїм.

Книги я мав можливість читати багато і «запоєм». І в цьому була, безперечно, заслуга моїх старших братів. Взагалі-то народитися наймолодшим у сім’ї — доволі вигідна річ. старші по роду завжди повинні про тебе турбуватися, майже, як батьки, а ти про них — як доведеться.

Потягом до книг, до знань я завдячую насамперед братам. Батько тут лише схвалював, скажемо так, стратегічно, а конкретно працювали брати. Мушу зізнатися: я часто зловживав їхньою добротою, терпінням. Якщо, наприклад, увечері лампа ще світитиметься кілька годин, а я закінчив читати, брат мусив попочі йти у читальню (це — 300—400 метрів від нашої хати), відкривати їі, брати щось нове.

Ми були дітьми війни в найбільш сумному, трагічному розумінні цього слова. Фронтові події залишили нам великі боєприпаси. Хіба може бути осторонь від них підліток, який аж дрижить-тремтить, так тягнеться до всього того, що стріляє, вибухає? Може він чогось іншого шукати у покинутих окопах, біля обгорілих танків, машин? Кілометрів за два від села на невеликому пагорбі розкинулось поле, яке селяни наділяли магічною силою. Самі подумайте: у різну пору війни саме сюди падали і німецькі, і радянські літаки. Щось із п’ять. Усю їхню начинку, яка вціліла, при першій же нагоді розбирали дорослі, а що залишилось — то вже діставалось нам. 3 якимось надзвичайним азартом наші селяни розбирали залишеного літака, автомашину, навіть танка. Пригадую, десь після 1939-го року недалекого від залізничного мосту на гостинці, занурившись у рів, стояв, здається, радянський танк. Так місцеві умільці примудрились зняти з нього навіть башту і забрати її геть.

Особливо перші роки по війні — то були страшні роки для наших матерів. А нам то що? Нових розваг — море. Правда, приносили вони в село чимале горе. Здається, п’ятеро наших ровесників загинули від мін, при розбиранні снарядів. Так здавна велося, що на другий і третій день великодніх свят хлопці, незалежно від віку, мусили мати щось таке, що стріляє. Раніше для того використовували сірники. Легка імітація пострілу і тільки. Війна дала нам в руки солідний арсенал. Старші хлопці вибирали собі більш ризиковану розвагу. Знаходили глибокий, до трьох метрів окоп, в якому ставили колись міномета для стрільби. Сміливець ставав на край окопу, тримаючи міну за хвостові крильця. Хлопці знали: коли вистрілює міномет і його гостинець розривається в наміченій точці, то осколки січуть лише усюдибіч, а не вгору. Один вайлуватий парубок випустив з руки міну і не встиг зіскочити з краю окопа. Вибухова хвиля була такою потужною, що вона до верху розпорола обидві штанини, вийшла спідниця. Ах, як вже з нього село сміялося.

Мені раз також захотілося сильного вибуху. Десь ми роздобули справжню бойову гранату, яку називали «ріпайкою». Не було в ній лише кільця, за яке потрібно потягнути, аби звільнити запал від запобіжника. Вусики запобіжника теж були обірвані. І що ми придумали? Клали гранату на дно окопу, а самі цілились каменюками в неї. Разів чотири я намагався це зробити. При цьому стежив, чи потрапив каменем у гранату, а тоді вже ховався за окоп. Не пощастило нам зірвати ту гранату. Тобто пощастило нам, що її не