Хліб із хрящами [Михайло Бриних] (fb2) читать постранично, страница - 2

людьми. Кому пощастило і кому не пощастило.

Розділ 1. Гараж: погляд збоку

Кажуть так: подивись на себе збоку. Це значить, що ніби від тебе має відокремитись якийсь внутрішній погляді зайти збоку; стати отак збоку, і дивитися; дивитися довго, скептично, примружено; дивитися так, як дивиться п'яниця на своє відображення у вітрині бару, звідки його щойно випроторили; після цієї душевної дактилоскопії, вівісекції та відокремлення здору від ребер, цей боковий погляд нібито може надати на розгляд свідомості більш-менш адекватний знімок твого єства. Твоєї сутності. З усіма її викривленнями, болячками, астральними переломами.

Можливо, комусь це допомагає. Зі мною внутрішній погляд повівся інакше. По-перше, їх приперлося троє. Стали, як і годиться, збоку і в один голос заявили: "Ти кликав — ми прийшли. Зараз будемо тебе роздивлятися". Я їм кажу: "А чого вас троє? Мені одного цілком би вистачило". А вони на те: "Ну, так вийшло, що у твоєму випадку нас троє. Але не звертай уваги, для тебе ніякої різниці нема. Так навіть краще".

Я стою, намагаюся не рухатись, щоб вони краще все розгледіли. А вони тим часом між собою про щось балакають, курять, плюють на підлогу. На мене не звертають уваги. Я до них: "Чуєте, вас чого покликали? Щоб я зміг поглянути на себе збоку. От і дивіться, а потім звітуєте, що там і як".

Вони всі разом засміялися, кажуть: "На що там дивитися? Ні-фіга цікавого".

Я їм на те: "Та знаю, що ніфіга цікавого, але це ви маєте моїй свідомості по всій формі розтлумачити. Інакше хтозна, що робити. Які чакри чистити, а які краще залить бетоном, щоб не мучитись".

Вони на це: "Чуєш, ми ж наче тобі чітко пояснили: нема на шо дивитися. Он минулого місяця до сусіда гамновозка приїжджала — так то було зрєліще! Спершу — як вона заїжджала на подвір'я і зламала загородку для курчат. Потім — як шланг тягнули в уборну й по дорозі мотузку з білизною зачепили. А коли качать почали, мама, як воно завоняло! Та ще й шланг дірявим оказався, в двох місцях з нього капало... От на що цікаво було подивитись! А в тобі шо? В тобі нічого. Холодрига, темрява, порожнеча. Щось ніби блимає, але дуже глибоко. Ми так далеко не зазираєм, — без оптики спеціальної нема смислу".

Я аж розлютився на них. Бо і сам знаю про порожнечу і темряву без жодного погляду збоку, яких чомусь виявилось аж троє.

І що далі? Ці сучі погляди звалили. Просто звалили, насміявшись досхочу, — лише слово "гамновозка" і регіт долинали до мене, коли їхні гнучкі спини розчинялися у гаражній стіні.

Ні, мені не привиділося. Просто у цьому гаражі відбуваються дивні речі. Не аж такі дивні, щоб я по-справжньому обісрався, але все ж таки — трохи незвичні.

Цей шепіт не може звучати вічно. І шаркання капців об побілілий від часу та безкінечних пересувань людей, коліс, ящиків та стелажів лінолеум. Як голоси за спиною, до яких раніше ставився, наче до сусідського телевізора; тепер вони тільки нагадують тобі про голоси, яких ти не чуєш. Голоси, чия головна функція — спотворювати все, що тобі хотілося б почути.

Тишу вигадали невігласи. Якісь бовдури, з тих ото нікчем, які, щойно переступивши поріг власної квартири, натхненно верещать: "Я вдома!", — й одразу вмикають телевізор, комп'ютер, СД-програвач і радіо, хоча... ні, радіо у них працює весь час, вони його взагалі уміють не помічати.

Минуло всього лише два дні, як я забарикадувався у цьому гаражі. Два дні, протягом яких мені нічого не бракувало. Тут є що їсти й пити, є дизель-генератор і армійський запас пального, і є нетбук, з яким ми так от запросто балакаємо. Він дуже компанійський, справжній друзяка. Ще тут нагромаджене всіляке непросте електронне начиння — хтось обладнав у цьому гаражі справжню радіостанцію. Хоч як важко в це повірити. Шкода, що я свого часу ігнорував радіогурток у школі. Пішов на дзюдо, придурок. Тепер спробуй розберися в цьому безладі. Один пульт чого вартий. А втім, навряд чи в моїй школі було щось схоже. Звісно, я намагався допетрати, як воно все працює, якщо взагалі колись працювало. Глухий номер.

Позавчора я сів перед мікрофоном і почав говорити. Ну, яка-не-яка розвага. Але цей мертвий мікрофон тільки ще більше засмутив мене. Навіть коли тобі нема чого сказати, потрібен співрозмовник, — і тоді все гаразд. Мовчання теж можна слухати. Але мертвий співрозмовник — це занадто. Це важко витримати. Якби на цьому чортовому пульті блимали лампочки, якби існувала бодай теоретична можливість оживити всі ці дроти, тоді я міг би не тільки мовчати. Так, цього вистачило б для нормальної розмови. Я б звертався до вас, уявних радіослухачів, як це робив той чувак, що був тут раніше. Думаю, він триндів без упину. Всі ді-джеї хвацько триндять, — така професія. Вони можуть говорити про все на світі так, наче були свідками творення неба і тверді, й тому легко можуть пояснити будь-що і дати пораду в будь-якій ситуації. Справжній ді-джей — це довідкова