Аналітична історія України [Олександр Борґардт] (fb2) читать постранично, страница - 3

Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.

Історія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь-яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – «мед генгест ок горса» – «з жеребцями та кобилами»; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги… Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066–1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.

З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.

Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В. П. Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос «Беовульф» радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.

Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни («прєдкі русскіх», ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, «інородцєв, врагов поґаних»; або від отих «нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков». Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – «Славноє ґосударство Россійскоє». Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі «добровольно прісоєдінялісь».

Силою нещасних обставин ці «плідні» концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.

До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи ще не за 1000 років п. н. е., – єдиним культурним простором. Це на всьому його терені, принаймні, – за скитів, царював «звіриний стиль» ювелірних виробів.

Проте, історія російська не обдаровує нас відкриттями щодо нашої докиївської епохи. Перед «рюріковічамі» – все темно, все глухо. От що каже російський історик про скитів:

Самі кістки мертвих прив’язували скита до землі і нічого, крім могил не полишив він у історичну спадщину племенам майбутнім.

(С. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1959, т. 1, с.90)

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

«…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах».

(теж там, с. 88)

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний «старшій брат», а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово «славянскоє єдінство». Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над «і», сказати