Останній шаман [Наталя Тисовська] (fb2) читать постранично, страница - 2

визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.

— Зима, гляди, зима, — шепотіли нявки одна до одної, — а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

— Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

— А ходім! — вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

— Тікаймо! Чугайстер! — заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:

Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру.

— Чугайстре! — почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. — Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу!

Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина.

— Геть! — рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. — Ти хто такий?

— Я — хованець, — мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. — Я на поді сиджу, дім стережу.

Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.

— От і стережи дім, а до мене не пхайся!

— Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.

— Геть звідси, малеча! — заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.

— Ну, як знаєш, — знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті.

Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу.

— Тікай, дурепо! — почула вона низький голос хованця. — Чого стоїш, як засватана?

І нявка нарешті побігла.

* * *

Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець — висолопивши довгого рожевого язика, нявка — хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.

— Ти звідки взявся? — спитала вона, прокашлявшись.

— А нізвідки. Гуляв собі берегом.

Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.

— Ти