Аргонавти Всесвіту. Нащадки скіфів [Володимир Миколайович Владко] (fb2) читать постранично, страница - 4

нічого більше не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до товаришів. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?

В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка.

— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— А що ж тоді?

— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.

— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, наша мила Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і спочивай, замість летіти кудись там… Я спробував довести, що ми маємо надію не тільки побачити знов усю земну красу, а навіть милуватися і іншими, досі небаченими краєвидами. Та куди там!

Риндін спинив його:

— Не розумію вас, товариші, друзі мої. В такий відповідальний момент, напередодні нашого вильоту в невідомі міжпланетні простори, і ви… Не про це треба зараз думати…

І Борис, і Вадим зніяковіло переглянулись. А Риндін, як завжди, м’яко й лагідно, ніби не помітивши цього, говорив далі:

— Хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо ж поки що ці маленькі сперечання, друзі мої. Ходімо! Треба ще раз все перевірити.

Вони вже спускалися східцями, як чоловік з фотоапаратом знову звернувся до академіка:

— Пробачте, Миколо Петровичу, я ніяк не зрозумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як же?..

Вадим подивився на Гуро; той підморгнув йому. Але Микола Петрович обняв фотографа за стан і терпляче відповів:

— Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про направляючу дію наших реактивних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли б відштовхнутися від землі чи від повітря. Точніше сказати, нас відштовхнуть гази вибухової речовини. Ну, як діє звичайна ракета — ви знаєте. Спочатку ми попливемо по воді, як глісер, потім підстрибнемо над водою і полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім випередимо Землю в її русі навколо осі — і все!

Бачачи, що співбесідник все ще не зовсім розуміє, Риндін додав:

— Про мету цієї подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму всьому нашому радянському народові. А завтра… завтра прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите на власні очі. Ну, бувайте! Я мушу поспішати.

І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам — Соколові і Гуро, швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналили в машині, що чекала на нього.

Вітальні вигуки прокотилися по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної людини, яка не знала б академіка Миколи Петровича Риндіна, творця радянського міжпланетного корабля, сміливого ініціатора цієї першої в історії людства міжпланетної подорожі. І сам він, академік Риндін, уславлений радянський учений, буде очолювати цю подорож між зірками!..

Автомобіль повільно їхав у широкому коридорі, утвореному натовпом. З усіх боків летіли квіти.

Гуро глянув на годинник:

— Еге, вже пів на дванадцяту! Ану, Вадиме, швидше! Маємо всього півгодини до початку доповіді.

2. ДОПОВІДЬ РАДЯНСЬКОМУ НАРОДОВІ

Радіохвилі оббігли навколо всієї земної кулі й повернулися назад. Їх повернення відзначили найточніші й найчутливіші прилади потужної Московської радіостанції. Черговий технік поглянув на годинник: так, до останнього сигналу залишилось ще п’ятнадцять хвилин. І хоч радіохвилі донесли всюди лише короткий, різкий звук дзвоника, не було, мабуть, на всій Землі людини, яка б, сидячи біля радіоприймача, не сказала собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах, по всіх містах і містечках люди чекали на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі на хвилю Московської станції. Люди, що проходили вулицями, шукали найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й послухати.

Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися у велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли цей потік внесе людину до гігантського Палацу Рад, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої у світі головної зали і залишить його там. Проте для цього треба було бути в столиці великого Радянського Союзу, у славній Москві, де височів Палац, увінчаний велетенською сталевою постаттю Леніна.

Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулись на години. Вже не було жодного вільного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів крісел. Незвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловік, така тиша, яка панувала і біля кожного приймача, настроєного на Москву.

І ось минули останні секунди. Хвилинна стрілка