Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори [Солон] (fb2) читать постранично, страница - 2

«Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії.

Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»^[1], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується, — хоч як це парадоксально звучить, — якраз із недостатності мови, через спустошення її змісту»^[2]. «Філологічною», пісенною, як про це стислими гекзаметрами засвідчив Тукціан, була й любов: «Пісня — з любові, любов — бере початок із пісні; / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось». Не витримала випробування часом, здавалося б, нерозлучна пара — пісня і праця (розлучила їх технічна доба). З архаїчної далини (VII ст. до P. X.) долинув до нашого часу голос робочої людини при жорновому камені: «Мели, мели, млине, / Сам Піттак щоднини / гнув над жорном спину, / владар Мітілени». Як і тих (це вже смерк античності), хто мірно б’є веслами воду: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!»…

Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури…

«Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває