Аргонавти Всесвіту [Володимир Миколайович Владко] (fb2) читать постранично, страница - 2

коли б ви замість таких загальників, як ліси й небо, згадали, скажімо, про вашу наречену, я ніколи не наважився б…

— І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…

Борис Гуро усміхнувся й спинив геолога:

— Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу дуже цікаву розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, починатимемо.

Привітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі вітали академіка Риндіна, який, вийшовши з автомобіля, поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратом, на ходу записуючи щось у блокнот.

Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.

— Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо! Вадиме, подайте сигнал.

Сокіл поклав руку на панель із кнопками, натискуючи на одну з них. І зразу ж голосно завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий Борис Гуро, трохи захвилювався.

Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звука внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім затріщав якийсь механізм на березі озера.

Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках — тепер вони натяглися, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись далеко в її широку пащу.

Тиша тривала, напружена тиша чекання. І ось пролунав глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знов мовчання. Глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен з людей боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.

Ще один глухий стукіт. І десь унизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:

— Іде!.. Іде!..

Фоторепортер, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, метушливо клацнув затвором. Микола Петрович пробубонів:

— Так… іде рівно…

З велетенської розлогої споруди повільно, — так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, — виповзав гігантський апарат. Його довге тіло виблискувало, немов шліфоване, поліроване срібло. Тупий опуклий ніс, що раніше нагадував дирижабль, вийшов із споруди цілком. Він ширшав, виповнював собою все, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розглядіти круглі великі вікна, які дивились вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі — тупим кінцем уперед.

Це була ракета, ракетний корабель, який завтра вранці мусив відірватися від Землі і полинути у Всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!

Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій. Йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він знав не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до найменшого гвинтика, до найдальшого її закутка. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватися кожного.

Ось уже ракета вийшла з ангару цілком. Її довге сигароподібне тіло помітно звужувалося до кінця. Дві менші сигари по обох боках ракети закінчувалися великими отворами. Три рівні стабілізатори, як плавці, закінчували головний корпус. Один з них дивився вгору, два скеровані були на боки, з помітним нахилом униз. Ракета повільно посувалася по рейках до озера, підтягувана сталевими тросами.

— Не можу позбутися враження, що вона зараз потоне, — розгублено звернувся до Риндіна чоловік, який прийшов разом із ним, не перестаючи, проте, клацати затвором фотоапарата. — Здається, вона така важка… Як може вона триматися на поверхні води?

Риндін усміхнувся:

— Цього таки не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого стопу металів — супермагнію. Цей стоп легший від усіх знайомих нам досі металів і стопів. Ось чому мій корабель не може потонути в воді, — звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви сами розумієте, мало ймовірна.

— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав його співбесідник. — Адже можна було відрядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ви відряджали ту ракету на Місяць…

Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл роздратовано обернувся до незнайомця:

— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там — без найменшої спроби повернутися назад?

Гуро доторкнувся до руки Сокола:

— Вадиме, — тихо сказав він, — чого ви так дратуєтеся? Незручно…

Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував: