Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
дні в їхньому житті — це пора цвітіння.
Ось щаслива маргаритка звільна повернулася до світла і горілиць насолоджується червоними променями вранішнього сонця. Вона знає ціну такому теплому весняному дневі, бо пережила зиму та пізнала багато в житті. Виглядає, ніби якась спрагла істота великими ковтками солодко тамує спрагу.
Наситившись сонцем, квітка голосно побажала доброго ранку своїм сусідкам-маргариткам, правда дещо меншим та молодшим від неї. Опісля прорекла таке:
Усі ми, квіти, —
Твої, Боже, діти —
Просимо у Тебе Милості із неба:
Щоби сонце повсякчас
Гріло променями нас,
А збитошник-вітерець
Не студив наших сердець,
На пелюстку і листок
Ніс не холод — холодок,
Струшував на них росу —
На поживу й на красу!
Хай погожим буде день,
Тож добра всім, дзень-дзелень!
Треба сказати — багато людей дотримуються версії, що ні рослини, ані тварини говорити не вміють. І, як не дивно, вони таки мають рацію, бо мова рослин і тварин, а також спосіб їхнього спілкування не подібні до людських. Однак, перепрошую: через таку відмінність не потрібно робити поспішних висновків і вважати, що вони взагалі не розмовляють! Комахи та рослини спілкуються через свої органи чуття. І це не означає, що вони гірші за нас, не можуть бути ніжними, чутливими, такими, що вміють слухати, а деколи навіть бути впертими. Рослини для того, щоб поспілкуватися, використовують вітер, свій запах, але перш за все комах: саме вони, комахи, утворюють розгалужену службу поширення новин і вправно розносять поміж квітів претензії, бажання та навіть думки. Та що там думки, рослини дивовижним чином здатні передавати одне одному найменші, а також найкращі пережиті ними відчуття!
Колись давно людина ще вірила у те, що все живе у природі вміє спілкуватися різними голосами, сьогодні ж бачимо зовсім інше. Очевидно, це сталося через те, що давним-давно, я маю на увазі за тисячу років дотепер, людина жила ближче до природи, і в ті часи вона була ще вдячна рослинам за їхні плоди, тваринам — за поміч, а лісам — за наданий прихисток. Тоді людина дуже залежала від довкілля і намагалася гармонійно співіснувати з усім живим, тож шанобливо прислухалася до голосів тих, хто у той чи інший спосіб допомагав їй, та до шелесту в кроні старої липи.
Давним-давно наші предки ще чули голос дерева, його оповідь про минулі часи та віщування на майбутнє. І не потрібно нам одразу відкидати усе те, що було в старовину, бо це, мовляв, забобони. Кожен, хто любить виходити зі своєї домівки та побути на природі, обов’язково підтвердить мої слова, що сонце над лугами або шум крони дерева під вітром заспокоюють, наводять на роздуми та несуть полегшення. То хто ж відмовиться від такої допомоги, коли важко на серці за минуле, немає віри у краще майбутнє чи напосіли гіркі роздуми про сьогодення?
Отож були часи, коли між світом людей та іншими істотами й довкіллям існувало повне взаєморозуміння, і це тільки наша вина, що втратили таку здатність та не хочемо більше слухати голосу природи навколо себе.
Я хочу розповісти вам усілякі історії, про які чув, та події, свідком яких мав змогу бути, переклавши їх мовою людей. Сподіваюся, що колись ви й самі, походивши на природу та прислухавшись, навчитеся розуміти мову тварин чи рослин, як розумію її я. А коли навчитеся, то хто зна, може, ви будете розуміти навіть ліпше за мене. Отже, дізнаєтеся набагато більше цікавого, ніж я оце саме збираюся вам оповісти. Так уже в цім світі повелося, що відчути прекрасне у ньому — це зовсім не те, що розповісти чи послухати оповідь іншого.
Більшість з подій, які відбуваються в цій історії, сталися на лісовій галявині, що біля потічка Трауль. Це там, де закінчуються поля та луки, а на межі між ними й лісом, у якому височіють сосни та різні листяні дерева, росте тисячолітня липа. Це місцина, про яку мало хто й знає. Лише час від часу, здебільшого навесні та восени, проходить повз неї селянин, що має поблизу поле, де він сіє чи оре. А ще десь раз на рік, не більше, це вже точно, заходить сюди мисливець зі своїм гончаком.
Отож, на лісовій галявині спокійно, тихо та розмірено живуть собі різні мешканці лісу, і людина їм не заважає. Для більшості рослин узлісся їх світ — це вітер, благодатні сонячні промені, живодайний дощик та темна землиця, котрій вони довіряють як нікому. Мабуть, дерева та птахи оповіли їм про людей. Проте, якщо вже йдеться про оповіді, то ніхто не може зрівнятися у цьому (гарними вечорами) зі старезною липою, яка має багато чого розповісти зі свого щедрого на події минулого. А ще є на галявині й такі мешканці, мало, правда, їх, та все ж, котрі взагалі за все життя ще ніколи не бачили людини.
Розділ другий
ПОЯВА ЕЛЬФА
Якщо взяти за відлік літочислення людей, то це сталося десь між Пасхою та Зеленими святами. Навесні цього благословенного року трапилася небачена
Последние комментарии
7 часов 58 минут назад
10 часов 46 минут назад
1 день 21 часов назад
2 дней 6 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 13 часов назад