Роковий український ярмарок [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

та­ран­ку­ва­тий і не ста­рий. Він і приг­ра­вав аком­па­не­мент. Чую, співає пар­тесні цер­ковні співи: хе­ру­вимської - Борт­нянсько­го, «Те­бе по­ем…». Встав він, сів на зміну дру­гий сліпець, мо­ло­дий кра­сунь, біля­вий. Обид­ва в сіртуч­ках, знать без­та­ланні сірач­кові шлях­тичі - чин­шо­ви­ки. Після цього сіла гра­ти сліпчи­ха, ще не ста­ра, з очи­ма, виїде­ни­ми, оче­ви­дяч­ки, віспою. Ця вже заспіва­ла чер­нецький ро­манс про «Скорбь и пе­чаль жиз­ни та суєту». Го­лос альто­вий, ме­лодійний. Це, пев­но, най­новіша спілка старців з по­лу­панків. На­род ко­ло їх стов­пив­ся, не­на­че в церкві. Ки­да­ють копійки в мальовані де­рев'яні ми­соч­ки, пос­тав­лені на фісгар­монії по обид­ва бо­ки. А десь поб­ли­зу в шумі та гамі дзенька­ють та гу­дуть ліри. Чуть, як ніби пла­чуть про­хачі й про­хач­ки - сліпці. А ор­ган­чик гу­де та гу­де… Не­на­че десь поб­ли­зу стоїть якесь ка­то­лицьке абатст­во, всу­ну­лось у цей яр­мар­ко­вий на­товп, і ллються че­рез од­чи­нені двері гу­ки ор­га­на…

А се­ре­ди­ною пля­цу на­род су­неться дво­ма хви­ля­ми: сю­ди й ту­ди, вго­ру й на­низ. Он вгорі ко­ло крам­ниць з склом кра­марі по­вис­тав­ля­ли довгі сто­ли з скля­ним по­су­дом - з пляш­ка­ми, бут­ля­ми, ста­ка­на­ми; розс­та­ви­ли йо­го ко­ло столів долі. Цей ряд ми­го­тить на сонці, ріже не­ми­ло­серд­но в очі… драж­нить нер­ви, не­на­че з столів і з-під землі хтось раз у раз сип­ле іскра­ми, не­на­че без­пе­рес­та­ну б'є іскря­ни­ми бриз­ка­ми фон­та­ном.

Я повертаю в зелений ряд огородини та птиці.

На во­зах і попід во­за­ми ле­жать позв'язу­вані мо­лоді кач­ки, гу­си, ку­ри, їм важ­ко на спеці. Во­ни по­роз­зяв­ля­ли но­си та дзьоби і важ­ко ди­шуть та од­са­пу­ються. В га­ря­чо­му повітрі за­пах­ло кро­пом, пет­руш­кою. Ря­ди зе­лені - на­че зе­ле­ний го­род. Звер­таю в пе­ре­уло­чок - там на сто­лах і долі знов груші; а далі сто­ять но­чо­ви з сма­же­ною ри­бою. Ко­ло столів скрізь жа­ровні: жидівки й міщан­ки сма­жать на ско­во­ро­дах ри­бу під пе­ку­чим сон­цем. Дядьки й мо­ло­диці ку­пу­ють і сніда­ють та за­ку­шу­ють…

На пля­цу страш­ний тиск. То­чок не­на­че кле­ко­тить, як во­да під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми та на ло­то­ках. По кут­ках на обох май­да­нах скрізь си­дять лірни­ки й сліпці. Скрізь чую гудіння лір та бла­ган­ня старців, не­на­че звідусіль чую го­лос­ний плач. Пла­чуть ніби сліпі очі, але не сльоза­ми, а жалібни­ми бла­га­ючи­ми го­ло­са­ми… Поміж ря­да­ми й во­за­ми по­де­ку­ди сно­ви­га­ють сліпці з по­во­да­та­ря­ми; де­котрі жалібно співа­ють…

От іде дві сліпчи­хи - мо­ло­диці з дівчи­ною по­во­да­тар­кою, і обидві співа­ють гар­ни­ми м'яки­ми го­ло­са­ми в ду­ет «Ісу­се мій пре­лю­без­ний» - Дмитрія Рос­товсько­го… їм аком­па­нує без­пе­рес­та­ну гус­те гудіння яр­мар­ко­ве…

Задзвонили не­да­леч­ко в со­борі в усі дзво­ни на мо­ле­бень (в со­борі «храм»). Зад­зе­ленька­ли в костьолі. Лю­де здійма­ють шап­ки й хрес­тяться. Ще дуж­чий став гомін. Яр­ма­рок ніби за­гув, як розд­ра­то­ва­ний рій. А се­ред то­го гудіння чую, як десь вис­ка­кує різкий го­лос про­ха­ча, не­на­че десь то­не лю­ди­на й кри­чить на по­ря­ту­нок. А ор­ган­чик ніби співає смутні ме­лодії десь да­ле­ко… і на­во­дить на ме­не се­ред життєво­го шу­му та га­му якусь ти­ху за­ду­му… І тор­гу­ють, і ку­пу­ють, і ра­зом з тим хтось ніби пла­че та су­мує та ви­ли­ває свій сму­ток жалібни­ми співа­ми се­ред цього во­руш­ко­го, тісно­го на­тов­пу, де час­то чується і регіт та жар­ти дівчат з па­руб­ка­ми… І ту­теч­ки, як і в усьому людсько­му житті - і сміх, і сльози вкупі…

Але яр­ма­рок прав­ди­вий не тут, не в осе­ред­ку містеч­ка, а за містом, на тор­го­виці. Цей май­дан, що од­ним кінцем ви­хо­дить у по­ле, - здо­ро­вий без міри. Скільки оком ски­ну­ти в по­ле, тут усе зас­тав­ле­но во­за­ми, кіньми, то­ва­ром. В кількох проїздах ряд­ка­ми пос­тав­лені коні, в дру­гих ряд­ках сто­ять во­ли, ко­ро­ви. Сви­ней, та ще й го­до­ва­них - безліч! Тут свині все аг­лицької по­ро­ди. В осе­ред­ку яр­мар­ку, в за­го­ро­жах сто­ять цілі та­бу­ни ко­ней, приг­на­них з До­ну, з Ку­бані, та­бу­ни волів сірих, кру­то­ро­гих - з степів. Тут дідичі та по­се­со­ри за­ку­по­ву­ють коні й во­ли на ти­сячі кар­бо­ванців - гур­та­ми. Сли­ве се­ред тор­го­виці на не­ве­лич­ко­му, лед­ве примітно­му су­горбі сто­ять в за­го­ро­жах з лег­ко­го вир'я, з дрючків та­бу­ни сте­по­вих ко­ней; коні все добрі, ситі, тем­ної во­ро­ної масті пе­чуться на га­ря­чо­му сонці і од спе­ки та од му­хи ма­ха­ють го­ло­ва­ми та не­на­че гор­до­ви­то ог­ля­да­ють усей ши­ро­кий яр­мар­ко­вий простір, з йо­го на­тов­пом, з мир­ша­ви­ми се­лянськи­ми ко­ни­ка­ми та корівка­ми. Ко­ло їх сіріють ніби цілі че­ре­ди сірих сте­по­вих волів, гус­то обквітча­них здо­ро­вецьки­ми ро­га­ми. Во­ли сто­ять спокійно й бай­дуж­но ре­миґають, ніби не звер­та­ючи жаднісінької ува­ги на веш­тан­ня й