Високий Замок [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 2

йдеться про якісь там обурливі брехні чи перекручування. Так сталося само собою, у будь-якому випадку — незумисне. Зрештою, я й не виправдовуюся.

Я немов детектив, який удруге йде слідами скоєного злочину, що полягав у штукарському впорядковуванні навіть того, яке, коли відбувалося, взагалі не було впорядковане й не вказувало в мій теперішній бік. Я бачу в отій кінцевій цілості стрілку, спрямовану в мене, на чверть віку старшого. Це тим дивовижніше, що я ніколи не вважав, що «народився письменником», аби hoc erat in votis^[1].Зрештою, я й надалі так не вважаю. Це означає, що в отому дитинстві й у залишеному по ньому звалищі мусило зостатися чимало заплутаних слідів, напрямків для прочитання і для викриття, переважно безладних, тупикових, обірваних. А може, це навіть не сліди, а тільки надто багато простору й поодиноких острівців. Ні, це не абсолютний хаос, хоча б тому, що був дім, школа, батьки, що спершу я був зовсім малий і приліпляв собі до носа зелене «крильце», а потім був більший, у мундирі. Уже тільки це створювало досить виразний порядок. Але це був порядок порожньої шахівниці, де чорно-білі смуги можна бачити уздовж, упоперек чи по діагоналі. Досить вкласти у погляд дрібку зусилля, аби переконструювати все так, як заманеться. Шахівниця ж надалі лишається шахівницею і ми не побачимо нічого поза тим, що є на ній насправді — навпереміну чорні й білі квадрати. Змінюється лише порядок, напрямок, директива погляду. Щось дуже схоже трапилося з розкладеною тут шахівницею пам’яті. Я нічого не додавав, але з багатьох можливих порядків переакцентував один. Можливо, тому, що мимохіть шукав лейтмотиву, осі координат, послідовности життя? Аби навіть собі не зізнатися, що безліч напрямків порушено, загублено, змарновано? Чи навіть виключно тому, адже ми завжди прагнемо, щоб як теперішнє, так і минуле мало якийсь упорядкований і чіткий сенс, хоча насправді так не мусило б бути? Начебто нам не досить просто жити — вже не кажучи про зрілий вік, коли інертність і брак чітких сенсів не припустимі, — але в дитинстві? Я хотів ґречно надати голос дітвакові, не заважати йому, наскільки це вдасться. А сам використав його, вивернув його кишені, шухляди, зошити, щоби похвалитися перед старшими: ось як гарно все з самого початку заповідалося, ось, мовляв, якими личинками майбутніх чеснот були навіть його грішки. Щоби якось виправдати цей грабунок, я перетворив його на гарний дороговказ, мало не на цілу систему. У такий спосіб я написав іще одну книжку — так, ніби від початку не знав, не здогадувався, що інакше й бути не може, що будь-яка спроба протоколювання спогадів є ілюзією, отим суворим обмеженням, аби нічого не додавати від себе. Я додавав аж надто часто, коментував, інтерпретував. З чужих секретів та забавок — бо власних уже не маю, бо вони не існують — збудував тому малюкові гробівця, замкнув його в ньому, сам сумлінний, відсторонений і діловитий. Наче писав про когось вигаданого, про когось, хто ніколи не жив, кого можна виліпити відповідно до естетичних канонів, згідно з волею і планом. Це не гідно. Так не чинять з дитиною.

I

Пам’ятаєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в кишенях Ґуллівера? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, велетенський годинник із ритмічним цоканням, та чимало інших дивовиж уже цілковито незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання. У лівій кишеньці камізельки батько носив металевий циліндр, схожий до набою на великого звіра, що розкручувався, зраджуючи всередині маленьку пірамідку з нікельованих лієчок, насаджених одна на другу. Кожна наступна мала менший діаметр, ніж попередня. Це були отоскопи. У сусідній кишені ховався олівчик, який на час моїх перших досліджень майже повністю списався. Олівчик був у золотій оправі, яка, коли натиснути (але з силою, більшою за мою), клацала й висувала недогризок грифеля. У сурдуті було металеве пуделко, вистелене оксамитом, яке клацало досить грізно. У ньому лежав малесенький гаманчик — не для грошей, бо не містив нічого, крім шматка замші, який сам собою розкладався, варто розстебнути ґудзика. Було там іще маленьке срібне пуделочко з кнопкою на вічку, у якому лежало щось на кшталт срібної пластинки з припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою ґумкою. Але туди не можна було пхати пальців, бо вони відразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, у сурдуті — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чорній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, наче кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет довкола ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский годинник, теж золотий, із трьома