Фосфорна квітка [Ебергард Паніц] (fb2) читать постранично, страница - 4

каталку до ліфта і спитав:

— Ви — пан Едвардс?

Едвардс обімлів. Каталка була накрита лляним простирадлом, видніла лише зведена в судомі рука.

— Вам отуди прямо, — сказав старий, — де світиться табло.

Скляна кабіна ліфта тихенько зачинилась, і каталка повільно спустилася вниз. То була рука не Маргрет… Він не міг би помилитися, бо знав кожну цяточку на її шкірі, кожну зморщечку, кожну пучку пальців. Ніби зацькований, Едвардс побіг далі, за відчиненими дверима потріскував неоновий світильник.

— Де моя дружина? — спитав він хриплим голосом. — Тут є хтось?

— Є, — відповів непевний голос, той самий, що й у телефонній трубці. «Ми зробимо все, що в наших силах». З-за металевого стелажа з-під чорної шапочки визирнуло червонощоке обличчя.

— Їй дають кисень і зробили вже третє переливання крові, тут справді роблять все необхідне. Будь ласка, зачекайте там.

Вона лишила його в чекальні самого. Він підійшов до письмового столу й спробував розібрати записи на паперах, які там лежали. Зайшов молодий лікар, кивнув йому й сів. Він прибрав усе зі столу, замкнув шухляду, тоді глянув на відвідувача й протер очі.

— Містер Едвардс?

Лікар здавався перевтомленим, він назвав своє прізвище, Кендлер чи Кетлер, неможливо було розібрати. Говорив англійською мовою, квапливими рухами намагався принаймні пояснити становище, яке він теж не зовсім чітко усвідомлював. Його, мовляв, щойно викликали й доручили все з'ясувати. Поліція вже теж була, комісар Гінцпетер, якому потрібні додаткові відомості.

Не розуміючи, що це має спільного з Маргрет, Едвардс відповів на запитання лікаря: адреса, коли народилася, де народилася.

— Чи був уже такий випадок у вашій сім'ї?

— Зачекайте, я не розумію, — невдоволено відповів Едвардс.

— У нещасних випадках це завжди треба з'ясовувати, — сказав молодий лікар майже обвинувальним тоном. — Ви знаєте художника Вундервальда?

— Він — мій друг. До цієї справи він абсолютно непричетний, я можу за нього ручитися.

Лікар звів догори брови й знизав плечима.

— Він подзвонив десь о другій ночі. Ще кілька хвилин, повірте мені, — і вже було б запізно.

Едвардс підвівся:

— Будь ласка, пустіть мене тепер до моєї дружини.

— Але я мушу пояснити вам, як це сталося. На думку комісара, тут є певні протиріччя, містере Едвардсе.

Він квапливо кивнув головою, відімкнув шухляду, витяг звідти папери й щось записав.

— Лікарі швидкої допомоги виявили сморід газу, а пан Вундервальд запевняє, що до його будинку газ навіть не підведений. Як ви це поясните?

— Та припиніть це все, — сказав Едвардс, схилився над письмовим столом і загорлав: — Що ви собі взагалі дозволяєте? Я в поліції чи в лікарні?

Він був у католицькій лікарні, й такий тон тут був занадто різкий. Лікар вийшов, з'явилася медсестра й розгублено втупилася в нього. Йому довелося чекати з півгодини, ніхто не обмовився з ним жодним словом. Потім на письмовому столі блимнула лампочка, і з гучномовця почувся знайомий нерішучий голос:

«Тепер можете до неї піти, будь ласка».

До дверей, за якими лежала його дружина, було п'ять кроків. Маргрет утомлено всміхнулася, коли Едвардс увійшов, і він побачив, як піднялася її рука — мініатюрна, рухлива, жива. Едвардс кілька хвилин стояв нерухомо, відчувши подих смерті, яка промайнула над дружиною, йому зробилось холодно, почало тіпати, й він майже не розумів, що вона йому шепотіла.

— Заспокойся, — сказав він.

Вона глянула на нього своїми темними очима:

— Я цього не витримаю, я не хочу цього більше чути.

— Ради Бога, що ти маєш на увазі?

— Допитування й підозру, Річарде. З мене досить!

Едвардс кивнув головою, але не зовсім збагнув, що дружина хотіла сказати.

— Маргрет, — лише вичавив він із себе й ухопився за її руку, — тобі не треба було сьогодні йти з дому.

— Не пускай до мене тих людей, чуєш? Нікого!

— Добре, Маргрет! — Він одпустив її руку, а Маргрет відвернулась. Ні, йому не можна було відпускати її, це він добре знав. А може, тоді, в Сан-Франціско, не належало ходити за нею назирці? Три роки й сім тижнів прожили разом, щасливо, нещасливо. Що ж тепер?

5

Він поїхав додому й ліг спати. Вві сні бачив білу хмару, що поступово темніла, бачив і щось подібне до фосфорної квітки. Однак ту квітку враз поглинув жахливий морок,і Едвардс нічого не міг згадати. Його тіпало, він лежав і не спав, горло стискали спазми. Вперше вві сні його мучила думка про кінець життя, про смерть.

Забілів день. Едвардс був як попарений, коли вдягся й пройшовсь квартирою. Біля картини з убитою дитиною й скорботною матір'ю, схожою на Маргрет, він зупинився. Гра барв і мерехтливі фосфорні іскри неймовірно бентежили його. Вундервальд був сучасним художником, з якого боку не підходь, і в ньому було не просто розібратися. Та чи й хотів того Едвардс?

Він випив два-три келишки віскі, тоді почувся дзвоник. Лише не гарячкувати, подумав він і повагом пішов до дверей. Інколи хтось