Запахи. Історія одного вбивці [Патрік Зюскінд] (fb2) читать постранично, страница - 3

чого? Заради трьох франків на тиждень!

— А-а, розумію, — промовив Тер’є майже з полегкістю. — То он воно що: йдеться знову про гроші.

— Ні! — вигукнула годувальниця.

— Ба так! Завжди йдеться лише про гроші. Завжди, коли стукають у цю браму, йдеться про гроші. Я можу тільки мріяти про те, що колись відчиню цю браму, а там стоятиме людина в якійсь іншій справі. Наприклад, щоб зробити щось приємне. Або щоб дати трішки фруктів чи жменю горіхів. Восени багато чого можна було б сюди принести. Скажімо, квіти. Чи якби хтось просто зайшов і промовив: «Слава Богу, отче Тер’є, доброго вам дня!» Та навряд чи я доживу до такого. Приходить як не жебрак, то торговець, а як не торговець, то ремісник, і якщо не попросить милостині, то обов’язково подасть рахунок. Я вже навіть боюся виходити на вулицю. Досить мені з’явитися там, як через хвилину вже цілий гурт вимагає грошей!

— Я не з таких, — промовила годувальниця.

— Але я хочу сказати тобі одне: ти — не єдина годувальниця в парафії. Є сотні таких, що аж із шкіри пнуться, аби прикласти це чарівне немовля до своїх грудей чи нагодувати його кашами та соком за три франки на тиждень…

— Тоді віддайте його одній із них!

— …А з другого боку, недобре так попихати дитиною. Хто знає, чи інше молоко буде йому на користь так, як твоє. Воно, щоб ти знала, звикло до запаху твоїх грудей. І навіть до биття твого серця. — І панотець знову глибоко вдихнув теплі запахи, що йшли від годувальниці. А помітивши, що його слова не справили на неї ніякого враження, сказав: — Візьми поки що дитя додому. Я обговорю цю справу з пріором і запропоную йому платити тобі надалі по чотири франки на тиждень.

— Ні, — заперечила годувальниця.

— Ну добре, п’ять!

— Ні.

— Чого ж тобі ще треба?! — закричав отець Тер’є. — П’ять франків — це купа грошей за таку дрібницю, як годувати мале дитя!

— Я взагалі не хочу ніяких грошей, — відповіла годувальниця. — Я хочу позбутися цього байстрюка.

— Але чому, люба пані? — здивувався Тер’є, знову шукаючи щось у кошику. — Таке на диво миле дитя! Таке рожевеньке, добре спить, не крикливе та ще й охрещене.

— Воно від диявола.

Тер’є нараз висмикнув руку з кошика.

— Не може такого бути! Абсолютно неможливо, щоб немовля було від диявола. Немовля — це ще не людина, воно не має повністю сформованої душі. Отже, диявола воно не цікавить. А може, воно вже балакає? Чи його пересмикує? Воно пересуває предмети по кімнаті? Чи від нього йде поганий дух?

— Та воно зовсім не пахне, — сказала раптом годувальниця.

— Ось бачиш! Це — найкраще підтвердження. Якби воно було від диявола, то напевне смерділо б.

І, щоб заспокоїти годувальницю й переконатись у власній мужності, Тер’є підніс кошика до самого свого носа.

— Я не відчуваю нічого дивного, — сказав він, принюхуючись. — Справді, анічогісінько дивного. І все ж таки мені здається, що з пелюшок чимось пахне. — Він простяг кошика до жінки, щоб та потвердила його враження.

— Я не про те, — грубо відрубала годувальниця, відштовхуючи кошика. — Я маю на увазі не те, що в пелюшках. Його кал має запах. А саме байстря не пахне.

— Бо воно здорове! — вигукнув Тер’є. — Воно здорове, того й не пахне! Тільки хворі діти якось пахнуть, це ж знають усі. Всі знають, що дитина, хвора на віспу, пахне конячим лайном, та, в якої скарлатина, — старими яблуками, а сухотне дитя пахне цибулею. А це — просто здорове. Чи воно має неодмінно смердіти? Хіба ж смердять твої власні діти?

— Ні, відповіла годувальниця. — Мої діти пахнуть так, як і мають пахнути людські діти.

Тер’є обережно поставив кошика на підлогу, відчуваючи, як у душі в нього здіймаються перші хвилі гніву на цю перекірливу жінку. В розпалі суперечки йому знадобились би обидві руки, щоб вільно жестикулювати, але він не хотів зашкодити немовляті. Тому заклав руки за спину, випнув до годувальниці своє повне черево й різко запитав:

— Отже, ти твердиш, нібито знаєш, як людське дитя, котре водночас є — про це я хочу неодмінно нагадати, оскільки воно охрещене, — дитям Божим, має пахнути?

— Так, — відказала годувальниця.

— Крім того, ти запевняєш, що коли воно не пахне так, як мало б пахнути на твою думку, — на думку годувальниці Жанни Бюссі з вулиці Сен-Дені! — що тоді це дитя від диявола?

Видобувши з-за спини лівицю, панотець погрозливо підніс до обличчя годувальниці вказівний палець, зігнутий знаком питання. Жінка стояла й розмірковувала. Їй не подобалось, що розмова нараз перетворилася в теологічний диспут, де вона могла тільки зазнати поразки.

— Цього я аж ніяк не хотіла сказати, — відповіла вона ухильно. — Чи пов’язана ця справа із дияволом, чи ні — вирішувати вам, панотче, я на цьому не розуміюсь. Я знаю одне: мені моторошно від цього немовляти, бо воно не пахне так, як решта дітей.

— Ага, — промовив Тер’є задоволено й знову замахав рукою. — Отже, з дияволом ми з’ясували. Добре. Але скажи мені на ласку: як же пахне немовля, коли воно пахне