Смерть ходить по музею [Ян Мортенсон] (fb2) читать постранично, страница - 68

- Смерть ходить по музею (пер. Юрій Попсуєнко, ...) (а.с. Бібліотека "Всесвіту" -1) 905 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Ян Мортенсон

[Настройки текста] [Cбросить фильтры]

ніч не може підтвердити ніхто, крім Клео.

Далі я вже ні про що не думав, бо заснув. Мені снилося, ніби я перебуваю під самісіньким дахом своєї крамниці, яка стала величезною, наче церква. Потім я впав. Усе падав і падав у темряву, аж поки прокинувся, весь мокрий від поту.

Зненацька відчинилися двері, тихо й нечутно. Хтось увійшов. Але не лікар у білому халаті й не привітна сестра. Хтось у пальто, в капелюсі та рукавичках. Він рухався швидко, цілеспрямовано. Підійшов до вікна, причинив стулки. Потім скрадаючись, рушив до ліжка.

Я вдав, ніби сплю, і, примружившись, стежив за незнайомцем. Він нахилився над ліжком, і я впізнав Мугенса. Витягши руки, він навалився на мене всім тілом, затуляючи мені рота й носа.

Я хотів закричати, намагався пручатись. Але він притис мою здорову руку, а друга безпорадно висіла в гіпсі.

Я відчував, що задихаюся, під повіками в червоному тумані спалахували іскри. Очевидно, він розчинив вікно, щоб тихо й без перешкод зникнути після того, як задушить мене. Ліквідує останнього свідка. Та ось дворі знову відчинились, і я почув голос Карін. Засвітилося верхнє світло, щось сказала сестра. Його хватка ослабла, він пустив мене, метнувся до дверей і вискочив у коридор.

— Юхане! — вигукнула Карін, кинувшись до ліжка. — Любий! Що сталося? Чому тут був Мугенс?

— Щоб убити мене, — насилу вимовив я. — Убити з другої спроби.

— Ну й ну, — суворо сказала сестра. — Безладдя в лікарні просто нечуване. В палатах прохідний двір, ходять тут кому й коли заманеться.

— Сестра, негайно дзвоніть у поліцію, комісарові Асплунду…

Із сумки Карін почулося нявкання, і Клео стрибнула на ковдру, підкралась і лизнула мене в ніс. Муркочучи, вона тицялась головою мені у вухо, в плече, потім заплющила очі й скрутилася клубочком, тепла, мов грілка.

— Ну от, хіба не правду я казала, — мовила сестра. — Мало нам тут поліції та замахів на вбивство. Тепер у палатах ще й коти.

І вона вийшла, навіть своєю спиною виражаючи осуд. А Карін лишилася. Вона цілувала мене, але не муркотіла. Хоча відчувалося, що і їй до вподоби таке заняття.