"Людина без нервів" [Юрій Сотник] (fb2) читать постранично, страница - 4

басом гаркнула Зінаїда й вилізла з кущів.

— Цікаво! Цікаво! — закричала вся Осьчина компанія, вискакуючи на галявинку.

Змовники отетеріли, але тікати не пробували. Вони тільки крутили головами на всі боки. Я припав оком до видошукача. Події стали розвиватися дуже швидко.

Руда оцупкувата Зінаїда, пригнувши голову, впершись кулаками в боки, пішла на поетесу.

— Тобі цікаво, так? Дуже цікаво, так? Цікаво, як людину мордують, так?

Поетеса тихенько задкувала, націливши на Зінаїду дві розчепірені п'ятірні.

— Тільки зачепи, Зінко! Тільки зачепи! Тільки зачепи! Тільки зачепи!..

Білява Тамара стрибала перед Грицем — з Андрієм, знущаючись з їхніх костюмів, і називала їх «опудалами». Микита, посміхаючись, засукував рукави і бурмотів, що зараз, мовляв, дехто побачить, як утрьох на одного нападати.

— Микито! Микито, дай їм! Дай їм! — надривався Оська, тримаючись ближче до кущів. — Ви чули? Ви чули, що вони хотіли зі мною вчинити? Кляп у рота! Як бандити справжні! Микито, дай їм, чого боїшся! Дай їм!

Раптом Тамара підскочила до Гриця й зірвала з нього маску. Той оперіщив її нижче спини скрученим у кілька скрутнів мотузком.

Далі все пішло як по маслу: Тамара заверещала й ухопилася за мотузок; Микита налетів на Гриця і впав разом з ним на землю. На допомогу Грицеві кинувся Андрій. На Андрія, облишивши Таню, напала Зінаїда, а за мить їй у волосся вчепилася ззаду поетеса.

— Ура-а-а! Бий! — заволав Оська, майже зовсім зникаючи в кущах.

Весь тремтячи від радості, відчуваючи, що настала найщасливіша хвилина в моєму житті, я піймав у видошукач купу малу, яка утворилася піді мною, натис на спуск і… прямо похолов.

Раніше я ніколи не звертав уваги на те, як тріскотить мій кіноапарат. Тільки зараз я по-справжньому почув його. Він торохтів, як кулемет. Напевно, на весь парк було чутно.

Бійка внизу припинилася. Купа мала розпалася.

Наїжачені, розпатлані члени третьої ланки підняли голови. Оська виповз із кущів.

Я зупинив апарат. Глибока тиша запанувала навколо, і в цій глибокій тиші сім чоловік дивилися на мене, а я дивився зверху на них.

— О! Шпигун! — сказав нарешті Оська.

Не зводячи з мене очей, Андрій для чогось обійшов навколо клена. Маска його теліпалася на шиї. У нього були розкосі, як у китайця, очі і під правим оком темнів синець, набитий, певно, ще в учорашній бійці.

— Злазь! — сказав він.

Я промимрив, що мені немає чого злазити, що мені й тут добре.

— Гей, ти! — закричав Оська. — Злазь, коли тобі наказують. Не злізеш, то ми самі до тебе доберемося. Сторчака полетиш звідти… Микито, Микито! Ану лізь на дерево! Чого ти боїшся, лізь!

П'ятикласник Микита здавався восьмикласником — такий він був здоровань. Я подивився, як він неквапом попльовує на долоні, і зрозумів, що мені краще спускатися без його допомоги. Сповзаючи із свого клена, я намагався думати про те, що багато кінохронікерів часто наражаються на небезпеку і що я повинен радіти з того, що зараз зі мною станеться, однак ніякої радості так і не відчув.

Щойно я спустився, вояки обступили мене зі всіх боків. Дівчатка мовчали, а хлопці схопили мене за комір, за рукави і почали трусити.

— Ти хто такий?

— Ти що там робив, на дереві?

— Це що за штука у тебе? Кажи! Що це за штука?

— Кіноапарат, — відповів я ледь чутно.

Ніколи я не думав, що це слово на них так подіє. Хлопчаки відразу знизили тон.

— Що-що? — перепитав Оська.

— Ну, камера знімальна, — повторив я.

Усі притихли і перезирнулися. Потім Зінаїда сказала басом:

— Це яка така «кінокамера»? Щоб у кіно знімати?

— Еге!

— У справжнє кіно! — вигукнув Оська. — І працює? Насправжки?

— Працює…

— І ти нас знімав?!

— Знімав. Тільки я не для того на дерево заліз, щоб вас знімати. Я хотів пейзаж гарний зняти, а тут ви нагодились, і…

— І ти нас зняв?! У справжнє кіно! — ще голосніше заволав Оська. — І все вийде? І все на екрані буде видно? І як ми б'ємося, і все таке інше?

Я кивнув.

— Ач! Чули? — розпливаючись у посмішці, мовив Микита.

— О-о-о-о-ой! — пропищала поетеса і застрибала на одному місці.

Потім вони причепилися до мене:

— Ти коли проявиш плівку?

— Ти нам покажеш, коли проявиш?

— Слухай-но! Ходімо зараз до тебе, гаразд? Ти проявлятимеш, а ми тобі допомагатимемо… І відразу нам покажеш…

Тепер, коли небезпека минула, мені стало дуже прикро, що моя кінозйомка зірвалась. Я сказав похмуро:

— А що її проявляти! Я ж бо й зняти вас до пуття не встиг. Якихось три секунди…

Вояки засмучено притихли, але Оська швидко знайшов вихід:

— Так ми зараз доб'ємось, а ти нас зніми. Братва, ходімо на те саме місце! Хто кого як бив, так і бийтеся далі. А ти лізь на дерево, знімай!

Я сказав, що хочу зняти справжню кінохроніку, а не виставу, і що дарма витрачати плівку, яка коштує два карбованці, я не буду.

— Але ж ти й знімеш справжню кінохроніку, — сказав Андрій. — Ми насправжки битимемось. Правда, хлопці?

— Звичайно, насправжки! — підхопив