Стара панна [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично, страница - 3

дальша розповідь, він водночас пережив утрату давно плеканої надії, задля якої зніс чимало жертв. Пані Лардо винаймала панові де Валуа дві кімнати на третьому поверсі свого будинку за скромну платню — сто франків на рік. Достойний дворянин, щоденно обідаючи в гостині, вертався додому лише ночувати. Отже, витрачався він тільки на сніданки, що незмінно складалися з чашки шоколаду, хліба, масла і, в залежності від пори року, з яких-небудь фруктів. Він розпалював вогонь лише за великих холодів і щоразу по тому, коли прокидався. Від одинадцятої ранку до четвертої дня він гуляв, ходив читати газети, складав візити. Оселившись в Алансоні, шевальє чесно признався в своїй бідності, мовляв, усе його багатство складається з шестисот ліврів довічної ренти, останніх окрушин колишньої розкоші, їх чотири рази на рік висилає йому давній повірений, у якого зберігаються відповідні папери. І справді, місцевий банкір кожні три місяці відраховував йому півтораста ліврів, що надходили з Парижа від якогось Бардена, останнього прокурора Шатле. Це набуло широкого розголосу з тієї причини, що шевальє просив першого, кому довірився, зберігати почуте в глибокій таємниці. Пан де Валуа дістав вигоду зі свого нещастя: в найкращих домах Алансона йому було забезпечене місце за столом і запрошення на всі вечори. Його здібності гравця, оповідача, людини люб'язної і компанійської були настільки загальновизнані, що вечір вважався невдалим, якщо на ньому бракувало цього єдиного в місті знавця добрих звичаїв. Господарі дому й жіноцтво потребували його схвальної гримаски. Коли якась молоденька дамочка почує з його уст: «На вас сьогодні пречудова сукня!» — вона цією похвалою тішиться більше, ніж заздрощами суперниці. Пан де Валуа був єдиний, хто міг так невимушено повторювати вирази минулих років. «Серденько моє», «скарбе мій», «моя голубонько» — всі любовні пестливі слівця 1770 року набували в його устах несказанної чарівливості; коротше, тільки він тішився правами на високомовність. Його компліменти, на які він, зрештою, був не надто щедрий, здобули йому прихильність літніх жінок. Він лестив кожному, навіть чиновникам, які були йому геть ні до чого. В грі шевальє поводився з гідністю, що її оцінили б усюди: він ніколи не нарікав на невдачу, похвалами підтримував дух супротивників, коли ті програвали; ніколи не повчав їх як найкраще провести партію. Коли під час здачі зав'язувалися прикрі суперечки, шевальє жестом, гідним Моле, виймав тютюнницю і, поглядаючи на княгиню Горіцу, статечно відкривав кришку, розминав і обтрушував свою понюшку, розтирав її на порошок, насипав на купку; коли карти були роздані, він натоптував ніздрі тютюном і засовував княгиню в жилетну кишеньку, завжди в ліву! Лише дворянин славного століття (всупереч століттю великому) міг знайти такий перехід од зневажливої мовчанки до насмішки, якої ніхто не розумів. Сідаючи за карти, він брав у компаньйони невігласа і мав із того вигоду. Його чудова врівноважена вдача давала багатьом підстави казати: «Я в захопленні від де Валуа!» Його і мова, і манери — все здавалося таким ясним, як і його вигляд. Він намагався нікому не завдавати прикрості, ні чоловікам, ні жінкам. Поблажливий як до фізичних вад, так і до недоліків розуму, він за допомогою княгині Горіци терпляче вислуховував людей, що розводилися перед ним про свої негаразди провінційного життя — про недоварене яйце на сніданок, про каву, в якій збурдилося молоко; про сміховинні подробиці щодо здоров'я, про раптове пробудження від переляку, про сни й візити. Щоб удати співчуття, шевальє мав напоготові жалісливий погляд і класичну позу, які робили його чудовим слухачем; він завжди дуже доречно підкидав: «Ах! Подумати лише!», «Ну, а що ж ви?» Він до самої смерті не давав нікому приводу запідозрити, що тим часом, коли накочувалася ота лава нісенітниці, він поринав у спомини про найзворушливіші епізоди свого роману з княгинею Горіцею. Чи коли-небудь спадали комусь на думку ті послуги, які може надати суспільству згасла пристрасть і користь любові як джерела товариськості? Може, цим пояснюється, чому шевальє, незважаючи на постійне щастя в картах, залишався улюбленцем всього міста,— адже він, повертаючись із гостини, завжди виносив із собою близько шести франків виграшу. Програші, про які він, до речі, так гучно роздзвонював, траплялися дуже рідко. Всі, хто знав його, говорили, що ніколи й ніде, навіть у єгипетському музеї в Турені, не натрапляли на таку милу мумію. В жодній країні світу паразитизм не набував такої привабливої форми. Не бувало випадку, щоб найревніше себелюбство прибирало в кого-небудь приємнішої й безневиннішої подоби, аніж у цього дворянина; воно скидалося на найвірнішу дружбу. Коли хтось приходив до пана де Валуа просити про невеличку послугу, що вимагала якогось клопоту, то вертався від ласкавого шевальє у великому захопленні і, головне, впевненим, ніби той не може нічим зарадити, ба навіть нашкодив би його справі своїм втручанням.

Щоб