Оскар і рожева пані [Ерік-Емануель Шмітт] (fb2) читать постранично, страница - 2

ніяк не міг перемогти, навіть Сталеве Стегно, кумир Бабці-Ружі, коли вона була кечисткою. В моїй уяві вимальовуються ці бої, я бачу свою подругу на рингу такою, як зараз: низенькою старенькою у рожевому халаті, вона трохи тремтить, але задає перцю людоїдкам у трико. Мені здається, що це я. Я стаю найсильнішим. Мщуся…

Що ж, якщо після всіх цих підказок про Бабцю-Ружу, або Душогубку з Ланґедоку, ти, Боже, так і не збагнув, хто така Бабця-Ружа, час перестати бути Богом і вийти на пенсію. Гадаю, я ясно висловився?

Повертаюся до своїх справ.

Одним словом, зроблена мені пересадка багатьох тут засмутила. Хіміотерапія також, але це не так і важливо, оскільки ми покладали надію на пересадку. Мені здається, що тепер лікарі вже не знають, що ж іще запропонувати, їх аж шкода. Лікар Дюссельдорф, якого мама вважає красивим, хоча, як на мене, у нього надто густі брови, схожий на Діда Мороза, якому прикро від того, що в мішку більше немає дарунків.

Атмосфера погіршується. Я обговорив це зі своїм товаришем Шинкою. Його справжнє ім’я Ів, але ми називаємо його Шинкою, це личить йому більше, бо він дуже попечений.

— Шинко, по-моєму, лікарі мене більше не люблять, я наганяю на них депресію.

— Таке скажеш, Яйцеголовий! Лікарі невтомні. У них завжди повно ідей щодо операцій, які можна зробити. За моїми підрахунками вони пообіцяли мені, щонайменше, шість.

— Можливо, ти їх надихаєш?

— Треба думати.

— Чому вони прямо не скажуть, що я помру?

Тут Шинка, як усі в лікарні, оглух. Якщо в лікарні вимовити слово «помирати», ніхто тебе не почує. Можеш бути певним — заляже пауза, і розмова перейде на іншу тему. Я провів цей тест з усіма. За винятком Бабці-Ружі.

Тож сьогодні вранці я вирішив перевірити, чи їй теж заціпить у цей момент.

— Бабцю-Ружо, схоже, що ніхто мені не зізнається, що я помру?

Вона дивиться на мене. Невже вона відреагує, як усі інші? Будь ласка, Душогубко з Ланґедоку, втримайся і збережи слух!

— Чому ти хочеш, щоб тобі про це казали, якщо ти й сам знаєш, Оскаре?

Фух, вона почула.

— По-моєму, Бабцю-Ружо, люди придумали собі лікарню, яка відрізняється від тієї, що існує насправді. І чинять так, наче в лікарню лягають лише для того, щоб одужати. Тоді як туди лягають і для того, щоб померти.

— Твоя правда, Оскаре. Гадаю, ми так само помиляємося й відносно життя. Забуваємо, що воно крихке, ламке та ефемерне. Ми всі вдаємо, що безсмертні.

— Бабцю-Ружо, моя операція виявилася невдалою?

Бабця-Ружа не відповіла. У такий спосіб вона сказала «так». Упевнившись, що я все зрозумів, вона підійшла і благально попросила:

— Але я тобі, звісно, нічого не казала. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми трохи помовчали, просто щоб добре обмізкувати нові думки.

— Чом би тобі не написати Богові, Оскаре?

— О, ні, тільки не Ви, Бабцю-Ружо!

— Що, тільки не я?

— Тільки не Ви! Я гадав, Ви не можете обманювати.

— Я не обманюю.

— Тоді навіщо говорите мені про Бога? Мене вже колись ошукали з приводу Діда Мороза. Одного разу досить!

— Оскаре, між Богом і Дідом Морозом немає ніякого зв’язку.

— Ні, є. Це запудрювання мізків і таке інше.

— Невже ти думаєш, що я, стара кечистка, яка виграла сто шістдесят зі ста шестидесяти п’яти турнірів, причому сорок три з них закінчились нокаутом, можу хоч на грам повірити у Діда Мороза?

— Ні.

— Так от, у Діда Мороза я не вірю, але в Бога — вірю. Ось так.

Звісно, коли так кажуть, це все міняє.

— А навіщо писати Богові?

— Ти почуватимешся не таким самотнім.

— Не таким самотнім із кимось, хто не існує?

— Примусь його існувати.

Вона нахилилася до мене.

— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.

— Про що ж я йому напишу?

— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.

— О’кей.

— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.

— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.

— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?

— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…

— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.

— Наприклад?

— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…

— О’кей. Розумію.

— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.

— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!

Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи «так» чи «ні». Це