Неврахована жертва. Суто літературне убивство [Олександр Казимирович Вільчинський] (fb2) читать постранично, страница - 3

продовжила.

— У серпні, за два місяці до смерті, Ґеникові виповнилося лишень тридцять чотири… За гороскопом він був Левом. Ви вірите в гороскопи, пане Грабовський?

Я відповів, що інколи їх читаю.

— А скільки вам років?

— Тридцять шість.

— От бачите, — мовила вона з докором у голосі.

Потім моя співрозмовниця на деякий час знову замовкла. Вона голосно висякалася в хусточку й важко, з присвистом, дихала. Можна було навіть подумати, що у неї астма. Я вирішив, що це від хвилювання, але все ж запитав, чи не принести їй води. Та пані Софія попросила не турбуватися про це. Вона сказала, що тепер часто плаче, і від того їй стає трохи легше.

— Я розумію, так, Ґеника вже не повернеш, — мовила вона, витерши сльози. — Але я не заспокоюсь, поки його вбивця… Поки той, хто зробив це, не буде покараний, і я хочу, щоб ви допомогли мені, пане Грабовський.

— Щоб я вам допоміг у чому? — запитав я.

— Тут, у цьому… — пані запнулась, мовби підшуковуючи потрібне слово. — У цьому гнилому болоті всі були проти нас, проти мого сина, — мовби не чуючи мене, продовжила вона. — Йому заздрили, хоча це й не заважало багатьом користатися з його доброти і щедрості… І вони його вбили, розумієте?…

— І хто ж ці «вони»?

— Не знаю, — відповіла Домарецька, і я був радий, що жінка не вловила в моєму запитанні спромоги іронії. — Для цього я вас і покликала, пане Грабовський, — продовжила вона, марно намагаючись надати своєму голосу ділового тону. — Мені потрібно, щоб ви провели розслідування — незалежне журналістське розслідування, як ви робили це колись, — наголосила вона.

— Бачите, залежно що назвати розслідуванням.

— Я знаю, що я маю на увазі, і ви мене розумієте… Ви мусите назвати мені вбивць мого сина.

Деякий час ми обоє мовчали.

— Ну, що ви мені скажете? — нарешті запитала вона.

— Бачите, у кожного свої проблеми, — потягнувши пива, видихнув я з себе разом з відрижкою. — Перепрошую, вибачте, я…

— Нічого, буває… Я вам була би дуже вдячна, і не лише на словах, — продовжувала своє пані Софія.

— Але ж я давно не займаюсь ніякими розслідуваннями. Вам треба пошукати когось іншого… — вже якось не так упевнено зиркаючи на пиво, сказав я, вагаючись, чи то відпити ще раз, чи зачекати…

— Мені порадили, що в нашому місті ви можете це зробити найкраще.

— Боюся, що вас неправильно інформували, — не здавався я і, піднісши гальбу, все-таки зробив ковток — цього разу обійшлося без відрижки.

— Пане Грабовський, ви повинні мені допомогти, чуєте, я вас дуже прошу!… — Жінка не хотіла мене слухати і продовжувала своє. — Ви моя остання надія дізнатися правду.

— А ви впевнені, ви переконані, що, дізнавшись правду… Що вам стане легше після того, як ви її дізнаєтеся? — запитав я.

— Я хочу знати правду. І ви назвете мені вбивць сина, — її тихий голос затремтів.

Пані Софія відвела погляд, з її очей знову потекли сльози, і я розумів, що це не вдавана мокрота. Поки вона встигла прикласти до очей хусточку, кілька сльозинок, зірвавшись з вій, упало в чашку з капучіно, до якого жінка упродовж всієї нашої розмови так і не торкнулася.

До того часу я вже допив своє пиво і не бачив сенсу у продовженні розмови. Я пообіцяв їй подумати, хоча для себе вирішив, що коли вона ще раз зателефонує, то по телефону буде значно легше відмовити.

— Якщо ви що-небудь розкопаєте, я вам добре віддячу, — мовила жінка, коли ми вже підвелися. — Я знаю, що раніше свої розслідування ви завжди доводили до кінця…

— Раніше, пані Софіє, мені це дозволяли робити… Як би то вам пояснити? Тепер я знаю, що тоді… Що мене просто використовували, і не більше, розумієте? — відповів я їй, жестом покликавши офіціантку. — А зараз за мною ніхто не стоїть, і розкопати що-небудь у вашій справі, якщо це справді вбивство, повірте, буде дуже не просто…

— За вами стою я і тисяча доларів, які ви отримаєте, коли доведете справу до кінця…

Звичайно, мене відразу дещо вкололо словосполучення «доведете справу до кінця», але все ж у нашому убогому краї тисяча «зелених» — не такі вже й погані гроші, аби хоч інколи утриматися від дурного запитання.

Коли підбігла офіціантка, пані Софія, випередивши мене і, навіть не удостоївши дівчину поглядом, кинула на тацю фіолетову купюру.

— Але, все-таки, що каже про це міліція?… — запитав я, коли ми вийшли з «Едему».

Жінка відповіла, що це я і сам можу легко з'ясувати.

З її слів виходило, що кримінальну справу у міському відділі міліції вже давно закрили… Розслідування провели абияк і врешті-решт спустили все «на гальмах». На її письмові заяви з вимогою відновити справу, знайти й покарати вбивць і мінти, і прокуратура відповідають відписками.

Перед тим, як сісти в машину, Софія Домарецька повторила те, що я вже чув: якщо назву вбивць сина (вона продовжувала називати їх тільки у множині), то отримаю щедру винагороду… Невже я так погано виглядаю, подумав я тоді, що вона вирішила, ніби перш за все мене цікавлять бабки?

— Гарна