Степовий найда [Френсіс Брет Гарт] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »
РОЗДІЛ II
Перше, що вони відчули, було нестримне захоплення: як чудово, вони вільні! Діти мовчки дивилися одне на одного сяючими очима і задихалися від радості. Але це тривало недовго. Сюзі незабаром простягла ручку і вчепилася за куртку Кларенса. Хлопчик зрозумів її і поспішно сказав: — Вони ще не встигли далеко від'їхати і зупиняться, як тільки побачать, що нас немає. Діти пішли швидше. Сонце, за яким караван посувався кожного дня, і свіжі сліди на дорозі безпомилково вказували їм напрямок. Чисте свіже повітря без куряви і запаху волів, здавалось, вливало в них свіжі сили. — А нам зовсім не страшно, правда? — сказала Сюзі. — Чого ж нам лякатися! — озвався Кларенс. Він промовив це дуже впевнено і суворо, хоч саме в то мить пригадав: адже їх цілими годинами залишали самих у фургоні, і, отже, чого доброго, їх почнуть шукати тільки години через дві, коли стемніє і караван зупиниться на ніч. Хоч вони бігли й не дуже швидко, але, видно, вже були стомлені, чи повітря невистачало — обоє дихали важко. Раптом Кларенс зупинився: — Он вони! 1 він показав на хмарку куряви далеко-далеко на обрії, на якусь мить в ній промайнув чорний силует фургона, промайнув… І зник. Зникла й хмарка, немов це був міраж. Каравану як не бувало. Знову перед ними стелився безлюдний шлях. Діти не знали, що ця на перший погляд плоска рівнина насправді була хвилястою, і вони не могли побачити фургон, який десь повз по схилу пагорка. Обоє зовсім розгубилися, хоч кожне з них намагалося це приховати. Першою не витримала дівчинка: вона сердито розплакалася. Побачивши таку слабість, хлопчик відчув приплив нових сил і чоловічої гордості: він повинен бути її захисником, відповідальність за обох лежить на ньому одному. І нема чого говорити з цим дівчиськом відверто. — Ну, чого ти ревеш? — сказав він з удаваною суворістю. — Годі-бо, незабаром вони зупиняться і пошлють кого-небудь за нами! Та, напевно, вже й послали. Але Сюзі з властивою жінкам проникливістю, відчула нещирість в його голосі і почала щосили лупцювати його своїми маленькими кулачками. — Не послали! Не послали! Ти сам це добре знаєш! Як ти смієш? Стомившись, вона впала долілиць на суху траву і, вчепившись за неї ручками, заплющила очі. — Вставай! — сказав хлопчик. Обличчя його зблідло, і виглядало тепер майже зовсім дорослим. — Відчепись від мене! — сказала Сюзі. — Ти хочеш, щоб я пішов і залишив тебе саму? Сюзі крадькома розплющила одне синє очко і зиркнула на нього з-під капора. — Хо-о-чу! Кларенс обернувся, удаючи, що хоче йти, насправді ж — щоб подивитися, чи близько вже сонце схилилось до обрію. — Кларенс! — Чого тобі? — Візьми мене! Вона простягла до нього рученята. Кларенс обережно підняв дівчинку, взяв на руки і поклав її голівку собі на плече. — Ну, — сказав він весело, — тепер ти поглядай в один бік, а я в другий. Ми їх скоро знайдемо! Ця думка сподобалася їй. Кларенс побрів, спотикаючись, і через деякий час вона спитала: — Ти щось бачиш, Кларенс? — Поки що ні. — Я теж. Дівчинка, здавалось, заспокоїлась. Та не минуло й кількох хвилин, як вона важко обвисла у нього на руках. Дівчинка заснула. Сонце сідало все нижче, ось воно торкнулося лінії обрію і било тепер Кларенсові прямо в вічі, сліпило його, коли він, напружуючи зір, вдивлявся в далечінь. Перед очима, затягаючи обрій, пливли тьмяні й чорні плями, а блискучі кружечки мерехтіли по всій рівнині, наче маленькі сонця. Він заплющив очі і вирішив не розплющувати їх, аж поки не полічить до п'ятдесяти, потім до ста, але картина не мінялася: та ж сама безкрая рівнина, сонячний диск, що, опускаючись, ставав дедалі червонішим, освітлений багряним полум'ям обрій і більш нічого.
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »
Последние комментарии
1 час 2 минут назад
2 часов 42 минут назад
2 часов 43 минут назад
2 дней 21 часов назад
2 дней 21 часов назад
2 дней 21 часов назад