Фердидурке [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать онлайн
- Фердидурке (пер. Андрій Бондар) (и.с. Зарубіжна класика) 1.11 Мб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Вітольд Ґомбрович
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Вітольд Ґомбрович ФЕРДИДУРКЕ
Переклав з польської Андрій Бондар
Розділ І ВИКРАДЕННЯ
У вівторок я прокинувся о тій безлюдній і невиразній порі, коли ніч уже начебто скінчилась, а світанок усе ще ніяк не міг розгорітися. Несподівано розбуджений, я хотів було мчати таксівкою на вокзал, бо мені здалося, що я виїжджаю, але за мить я з гіркотою усвідомив, що потяг на вокзалі мене не чекає, що уроча година ще не пробила. Я лежав у каламутному світлі, тіло моє пронизував нестерпний страх, пригнічуючи дух, дух пригнічував тіло, і кожен найдрібніший нерв корчився в передчутті, що нічого не станеться, нічого не зміниться, нічого ніколи не трапиться, бодай би що не намічалося, нічого не настане, й квит. То був страх неіснування, жах небуття, неспокій нежиття, побоювання нереальності, біологічний крик дрібних моїх клітин перед душевним роздвоєнням, розпиленням і розпорошенням. Страх гидкої дріб’язковості та змаління, сум’яття розосередження, паніка на тлі уламку, страх перед ґвалтом, який таївся в мені, і перед тим, який загрожував іззовні,— і що найістотніше: щось мене постійно супроводжувало, не відстаючи ні на крок, те, що можна було б назвати самопочуттям внутрішнього, міжмолекулярного передражнювання та знущання, внутрішнього пересміху розгнузданих часток мого тіла й аналогічних часток мого духу. Сон, що мордував мене вночі і розбудив, був ознакою страху. Скориставшись прийомом повернення в інший час, що мав би бути забороненим природою, я побачив себе таким, яким був у п’ятнадцять і шістнадцять літ, — я перенісся в молодість; стоячи на вітрі, на камені, коло млина над річкою, я щось говорив, слухав свій давно похований півнячий, писклявий голосок, бачив невирослий ніс на несформованому обличчі й завеликі руки, — відчував неприємну консистенцію тієї проміжної, перехідної фази розвитку. Я прокинувся у сміху і в страху, бо мені здалося, що такий, як нині, по третьому десятку, я передражнюю і висміюю собою неопереного жовтодзьобика, яким був колись, а він, своєю чергою, передражнює мене, і нарівні — обоє передражнюємо один одного. Злощасна пам’яте, ти не даєш забути, якими шляхами дійшли ми до нинішнього стану речей! І згодом, у півсні, але вже після пробудження, мені здалося, що моє тіло неоднорідне, що деякі його частки ще хлоп’ячі, що моя голова глузує і знущається над моєю литкою, литка насміхається із голови, палець збиткує із серця, серце — з мозку, ніс — із ока, око — з носа, все регоче й рикає — і всі ті частки дико ґвалтуються в атмосфері всеохопного й пронизливого взаємознущання. А коли я остаточно прийшов до тями і заповзявся розмірковувати над своїм життям, страху не зменшилося ані на йоту, він став ще потужніший, хоч іноді його переривав (чи посилював) смішок, від якого вуста не здатні були втриматись. На середині мого життєвого шляху я опинився серед темного лісу. Цей ліс, що найгірше, був зелений. Виявилося, що, й отямившись, я був так само невизначений, роздертий — як уві сні. Я нещодавно перейшов Рубікон неуникненної тридцятки, проминув важливий етап. За паспортом і на вигляд я тягнув на чоловіка зрілого, однак ним не був — бо ким же я був? Тридцятилітнім гравцем у бридж? Випадковим і непостійним працівником, який залагоджував дрібні життєві справи й підучувався? У якій же ситуації я перебував? Я вештався по кав’ярнях і барах, зустрічався з людьми, обмінюючись словами, часом навіть і думками, але ситуація була нез’ясовна, і я сам не знав, чи я людина, чи молокосос; отже, на зламі літ я не був ані одним, ані другим — я був нічим, — а ровесники, котрі вже поодружувались і посіли певне становище, не так у житті, як у всіляких державних установах, ставилися до мене із виправданою недовірою. Мої тітки, ці численні чвертьматусі — пришиті, прилатані, але зі щирими почуттями, вже віддавна намагалися на мене вплинути, аби я утвердився яко хтось, ну, яко адвокат чи клерк, — моя невизначеність завдавала їм надзвичайних прикрощів; вони не могли зрозуміти, як зі мною розмовляти, не знаючи, ким я є. Здебільшого вони лише мимрили. — Юзю, — говорили вони між одним мимренням і другим, — прийшла пора, дитинко. Що люди скажуть? Коли не хочеш бути лікарем, то будь принаймні бабієм або конюхом, але нехай люди знають… хай люди знають… І я чув, як одна другій шепотіла, що я не вмію себе подати ані в товаристві, ані в житті, а потім, змучені порожнечею, яку я спричиняв у їхніх головах, знову заходжувалися мимрити. Справді, цей стан не міг тривати вічно. Годинникові стрілки природи невблаганні й рішучі. Коли в мене виросли останні зуби, зуби мудрості, слід було думати, що розвиток завершився, настав час неухильного вбивства: мужчина має вбити безутішне у своєму жалю хлоп’я, випурхнути метеликом, залишивши труп лялечки, якій прийшов кінець. З туману, з хаосу, з пінистих повеней, вирів, шумів, течій, з очеретів і заростей, із жаб’ячого кумкання я мав перенестися поміж чисті й викристалізувані форми — причесатися, причепуритися, увійти в суспільне життя дорослих і теревенити з ними. Аякже! Я вже пробував, силкувався — і сміх трусив мене від однієї думки про результати спроби. Аби причесатися і, наскільки це можливо, пояснити себе, я взявся писати книгу — дивно, однак мені здавалося, що моє входження у світ не може обійтися без пояснення, хоч не бувало ще такого пояснення, яке б не було затемненням. Книжкою я прагнув заздалегідь заручитися їхньою ласкою, аби потім в особистому зіткненні застати вже приготований ґрунт, і — міркував я — якщо мені вдасться посіяти в душах позитивне сприйняття себе, це уявлення своєю чергою сформує і мене; у такий спосіб, якби й не хотів, я все одно стану зрілим. Однак чому перо зрадило мене? Чому святий сором не дозволив мені написати невиправно поверховий роман і замість снувати високі мотиви із серця, з душі, я виснував їх із нижніх кінцівок, поселив у тексті всіляких жаб, ноги, самі тільки незрілі й ферментуючі ідеї, лише стилем, голосом, холодним і стриманим тоном ізолюючи їх на папері, засвідчуючи, що час мого ферментування вже минув? Чому, мовби всупереч власним намірам, я дав книжці назву «Щоденник періоду дозрівання»? Даремно приятелі радили мені, аби я не давав такої назви і взагалі уникав бодай найменших натяків на незрілість. «Не роби цього, — повчали вони, — незрілість — це непристойне поняття: коли сам себе вважатимеш незрілим, хто ж тебе зрілим визнає? Невже ж ти не розумієш, що першою передумовою зрілості, без якої ані-ні-ні, є — самому визнати себе зрілим?» Але мені здавалося, що ніяк неможливо легко й дешево збутися в собі шмаркача, що Дорослі занадто проникливі й уважні, аби дати себе ошукати, і що тому, кого шмаркач невтомно переслідує, не можна привселюдно з’явитися без шмаркача. Мабуть, я занадто поважно ставився до поваги, занадто переоцінював дорослість дорослих. Спогади, спогади! Голова у подушці, ноги під ковдрою, караючись то сміхом, то страхом, отак я робив остаточні спроби ввійти у світ дорослих. Забагато замовчують особисті, внутрішні хиби й збочення цього входження, назавжди обтяженого наслідками. Літератори — ці люди, котрі мають Божий дар писати про речі найвіддаленіші і найабстрактніші, як, наприклад, душевна драма імператора Карла II з приводу одруження Брунгільди, — відмовляються порушувати найважливіше питання свого видоросління в публічну, суспільну людину. Їм би, видно, хотілося, аби кожен уважав їх письменниками з Божої ласки, а не з людської, що вони впали з неба на землю разом зі своїм талантом; вони соромляться висвітлити, якими особистими поступками, якою власною поразкою вони заплатили за право живописати про Брунгільду чи бодай про життя пасічників. Ні, про власне життя ані слова — лише про життя пасічників. Безсумнівно, написавши двадцять книжок про життя пасічників, можна побронзовіти, — але де зв’язок, де спорідненість короля пасічників з його власною мужністю, де спорідненість мужчини з юнаком, юнака з хлопцем, хлопця з дитиною, котрою-бо він позавчора був, яку потіху має ваш шмаркач од вашого короля? Життя, яке не дотримується цих зв’язків і не реалізує власного розвитку в усій повноті, є немовби домом, який будують згори, і неминуче має закінчитися шизофренічним роздвоєнням особистості. Спогади! Прокляттям людства є те, що наше існування на цьому світі не витримує жодної окресленої і сталої ієрархії, а все собі знай тече, переливається, рухається, і кожен кожного повинен відчути й оцінити, а уявлення про нас у темних, обмежених і тупих не менш значуще, ніж у бистрих на розум, світлих і витончених. Позаяк людина найбільше залежить від свого віддзеркалення в душі іншої людини, навіть якщо це душа кретинська. І я категорично не погоджуюсь із судженням тих моїх колеґ по перу, котрі перед тупими поглядами стають в аристократичну й гордливу позу, проголошуючи, що odi profanum vulgus[1]. Який дешевий, спрощений спосіб ухилятися від дійсності, яка вбога втеча у фальшиву амбітність! Якраз навпаки, я стверджую: що тупіший і обмеженіший погляд, то більше він для нас важливий і злободенний, зовсім так само, як тісний черевик відчутніше дається взнаки, ніж черевик, добре допасований до ноги. О, ці людські судження, безодня суджень і опіній про твій розум, серце, характер, про всі подробиці твоєї організації — безодня, що відкривається перед сміливцем, котрий приодягнув свої думки у друковані літери і пустив між люди на папері, о папір, папір, друк, друк! І не йдеться мені тут про найсердечніші, наймиліші судження наших рідних тіточок, ні, я радше хотів би торкнутися міркувань інших тіток — тіток культурних, цих численних чвертьавторок і збоку причеплених напівкритикес, які висловлюють свої судження у часописах. Тому що світову культуру обсіли рої пришпилених, пришитих до літератури бабенцій, безмірно посвячених у духовні цінності й естетично зорієнтованих, найчастіше з якимись своїми поглядами і міркуваннями, свідомих того, що Оскар Вайлд пережив себе і що Бернард Шоу — майстер парадоксу. Ох, вони вже знають, що треба бути незалежною, рішучою і глибшою, отож вони зазвичай і є незалежними, глибшими та рішучими без перебільшення, а також сповненими тітчиної доброти. Тітка, тітка, тітка! О, хто ніколи не бував у лабораторії культурної тітки і не був німо і без стогону ошуканий їхньою ментальністю, яка тривіалізує і відбирає в життя будь-яке життя, хто не прочитав про себе в газеті тітчиного судження, той не знає дрібнички, той не відає, що таке дрібничка в тітці. І потім, візьмімо судження поміщиків і поміщиць, судження інституток, дріб’язкові судження дрібних урядовців та бюрократичні судження вищих урядовців, судження провінційних адвокатів, претензійні судження школярів, зарозумілі судження стариганів, а також судження публіцистів, судження громадських діячів і судження професорських дружин, нарешті, судження дітей, котрі прислухаються до батьківських суджень, судження покоївок, служниць і куховарок, судження кузинок, судження пансіонерок — ціле море суджень, кожне з яких визначає тебе в іншій людині і витворює тебе в її душі. Так, ніби ти народжуєшся в тисячах тісних душ! Однак моє становище було тут настільки складнішим і дражливішим, наскільки книга моя була складнішою і дражливішою від традиційно зрілого чтива. Щоправда, завдяки їй я набув ціле ґроно неабияких друзів, і якби культурні тітки та інші представники народу могли чути, як у тісному і недоступному навіть для їхніх марень колі мене годують блискучістю й визнанням Блискучі та Визнані і як веду інтелектуальні розмови на найвищому рівні, то впали би ницьма переді мною й лизали б мені п’ятки. Але, з другого боку, мало бути в ній щось незріле, таке, що викликало б довіру і притягало посередніх, ні риба ні м’ясо, істот, цю найстрашнішу верству напівінтеліґентів — період дозрівання звабив напівсвіт культури. Можливо, занадто витончена для темних голів, вона була водночас замало величною та пишномовною в очах юрби, чутливої лише до зовнішніх ознак поваги. І часом, полишаючи священні й чудові місця, де був сердечно вшанований повагою, я перестрівав на вулиці якусь інженершу чи інститутку, котрі довірливо сприймали мене за свого, за незрілого побратима та свояка, поплескували по плечу і кричали: «Сервус, Юзьку, ти — дурний, ти — незрілий!» Отак для одних я був мудрим, для других — дурним, для одних — значним, для других — ледь помітним, для одних — простацьким, для других — аристократичним. Розіп’ятий поміж вищістю й нижчістю, запанібрата з тим і з тим, поважаний та легковажений, бундючний і зневажений, обдарований та безкебетний — коли як, як складеться ситуація! Відтоді моє життя стало більш роздертим, ніж у дні, проведені у домашньому спокої. І я не знав, чий я — чи тих, котрі мене цінують, чи тих, котрі не цінують мене. Але найгірше те, що, ненавидячи юрбу напівінтеліґентів, як ще, мабуть, ніхто і ніколи не ненавидів, ненавидячи вороже, я зраджував сам себе з юрбою; я опирався еліті й аристократії і втікав од її приязно розпростертих обіймів у хамські лапи тих, котрі мали мене за молокососа. Насправді вона є першорядною і вирішальною для подальшого розвитку; керуючись нею, людина себе творить та організовує — або, наприклад, діючи, говорячи, марячи, пишучи, вона має на увазі, бере до уваги лише дорослих, досконалих людей, світ зрозумілих, конкретних понять, або ж її невтомно переслідує візія юрби, незрілості, школярів, інституток, міських та сільських мешканців, культурних тіток, публіцистів, фейлетоністів, візія підозрілого, каламутного напівсвіту, який десь там підстерігає тебе і поволі обвиває тебе зеленню, як плющ, ліани та інші африканські рослини. Я ні на мить не міг забути про недосвіт недолюдських людей — і, панічно боячись, страшенно гидуючи, здригаючись від однієї згадки про його багнисту зелень, не міг, однак, відірватися: я ціпенів, неначе пташеня перед вужем. Немовби якийсь демон спокусив мене незрілістю! Нібито я хворобливо сприяв нижчій сфері і любив її — за те, що вона затримує мене у собі молокососом. Я не міг навіть однієї секунди говорити мудро, бодай настільки, наскільки можу спромогтися, адже я знав, що десь там, у провінції, якийсь лікар має мене за дурня і чекає від мене лишень глупства; і я зовсім не міг пристойно й поважно поводитися в товаристві, адже знав, що деякі інститутки очікують від мене лише непристойностей. Воістину, у світі духу діється перманентне насильство, ми не існуємо самі собою, ми — лише функція інших людей, ми мусимо бути такими, якими нас бачать, а вже моєю особистою невдачею було те, що з якоюсь хворобливою насолодою я охоче узалежнював себе від недоростків, переростків, дівчисьок, а також культурних тіток. А повсякчас мати на каркові тітку — це бути наївним тому, що хтось наївний через те, що ти наївний, — бути дурним тому, що хтось дурний має тебе за дурного, — бути зеленим тому, що хтось незрілий занурює тебе і купає у власній зелені, — а, це ж можна й ошаліти, коли б не слівце «а», яке дозволяє бодай якось жити! Тертися об цей вищий та дорослий світ і не могти ввійти в нього, бути за крок од вишуканості, елеґантності, розуму, поваги, від зрілих суджень, од взаємного визнання, ієрархії, цінності й лише через скло лизати ці цукерки, не мати доступу до цих речей, бути додатком. Спілкуватися з дорослими і щоразу, як у шістнадцять років, мати враження, що тільки вдаєш із себе дорослого? Вдавати з себе письменника, літератора, пародіювати літературний стиль і зрілі, вишукані звороти? Чинити як митець, аж до безжальної публічної боротьби за власне «я», підпільно сприяючи своїм ворогам? О так, на самому початку публічного життя я сподобився напівпрекрасних посвячень, став щедро помазаним нижчою сферою. Але ще більш ускладнювало ситуацію те, що мій світський спосіб життя також далеко не найкращий. Він був абсолютно каламутним, убогим, пливким і безборонним перед світськими напівсвіточами. Якась незграбність, породжена впертістю чи, може, побоюванням, не дозволяла мені зігратися із жодною зрілістю, і не раз траплялося, що зі страху я просто щипав особу, котра своїм духом облесливо зверталася до мого духу. Як же я заздрив іншим літераторам, уже з колиски благородним і, вочевидь, приреченим на вищість, їхня Душа функціонувала знай угору, ніби в неї було шило ззаду, — поважним письменникам, Душа яких сприймалася всерйоз і які з уродженою легкістю, у великій творчій муці, оперували колом понять настільки високих, підхмарних та раз і назавжди освячених, що сам Бог був їм заледве не чимось простацьким і мало шляхетним. Чому ж не кожному дозволено написати ще один роман про любов або в тяжких муках роздряпати якусь суспільну болячку і стати Бійцем за права пригноблених? Або писати вірші і стати Поетом і вірити «у світле майбутнє поезії»? Обдарованим бути і своїм духом живити й надихати широкі маси необдарованих? І що ж за приємність терзатися та мучитися, посвячувати себе й горіти жертовно, але завше у вищому колі, в таких рафінованих категоріях, таких — дорослих. Власне задоволення і чуже задоволення — виживати з допомогою тисячолітніх культурних інституцій так само надійно, наче покласти свої грошенята у PKO[2]. Однак, на жаль, я був молокососом і моя молокососність була моєю єдиною культурною інституцією. Двічі впійманий та обмежений, уперше — власним дитячим минулим, про яке я не міг забути, вдруге — інфантильністю людських уявлень про мене, цією карикатурою, якою я западав у їхні душі,— меланхолійний раб зелені, ет, комашинка в густій і глибокій нетрі. Не лише прикра, а й небезпечна ситуація. Адже для Зрілих немає нічого бридкішого від незрілості і нічого ненависнішого від неї. Вони легко переживають будь-яке найзапекліше руйнівництво, аби тільки воно вершилося в межах зрілості; вони не бояться революціонера, який один зрілий ідеал поборює другим зрілим ідеалом, руйнуючи, наприклад, Монархію заради Республіки, або ж навпаки, Республіку надкушує та пожирає Монархією. Якраз навпаки, вони з приємністю спостерігають, як пожвавлюється зріла, благородна справа. Однак якщо вони в когось пронюхають незрілість, якщо пронюхають молокососа і шмаркача, то одразу ж накинуться на нього, заклюють, як лебеді качку, — закатують сарказмом, іронією, не дозволять, аби покидьок зі світу, який вони давно покинули, паскудив їхнє гніздо. Отже, чим же все це закінчиться? Куди заведе мене ця дорога? На якому ґрунті (думав я) постало в мені це рабство недооформлення, це самозабуття в зелені — невже тому, що я походив із краю, що найпаче рясніє недосвідченими, сірими, пересічними істотами, де не так Печаль і Доля, як Нездара з Незграбою блукають полями і квилять? А може, тому, що я жив в епоху, яка щоп’ять хвилин породжує нові гасла й ґримаси та конвульсійно кривляється, як тільки може, — в епоху перехідну?.. Бліде світло просочувалося крізь ледь відхилені штори, я ж, підбиваючи підсумки свого життя, заливався рум’янцем і тремтів у ліжку від непристойного сміху — і вибухав безсилим звіриним реготом, механічним, лапатим, наче мене хтось лоскотав у п’ятку, ніби то не обличчя, а моя нога хихотіла. Треба було якомога швидше покінчити з цим, порвати з дитинством, прийняти рішення і почати все спочатку — треба було з чогось розпочати! Забути, нарешті, забути про інституток! Порвати з любов’ю культурних тіточок і селянок, забути про дрібних, недоладних клерків, забути про ногу і власне ганебне минуле, зневажити шмаркача й молокососа — рішуче утвердитися на дорослому ґрунті, ох, набути, нарешті, тієї вкрай аристократичної постави і зневажити, зневажити! Ні, так, як було досі, коли незрілістю я спонукав, спокушав і приваблював незрілість інших, відтепер не буде, а буде навпаки — я видобуду із себе зрілість, зрілістю спонукаю їх до зрілості, душею промовлятиму до душі! Душею? Але ж як можна забути про ногу? Душею? А де ж нога? Хіба можна забути про ноги культурних тіток? І потім — що буде, коли попри все мені не вдасться подолати зелені, що вибруньковує звідусіль, пульсує, проростає (напевно ж, майже не вдасться), що буде, коли я з’явлюся перед ними по-зрілому, а вони по-давньому поставляться до мене не по-зрілому, коли я до них із мудрістю, а вони — з дурістю? Ні, ні, в такому разі я волію першим почати по-незрілому, не хочу наражати своєї мудрості на їхню дурість, волію дурість проти них виставити! Зрештою, не хочу, не хочу, волію з ними, кохаю ці бруньки, ці пагінці, ці зелені кущики, о! — я відчув, що мене знову ловлять, хапають у любовні обійми, знову я залився механічним, лапатим реготом і заспівав непристойної пісеньки:В Сколімові, на віллі Фарамушці,
У кімнатці бонни, панни Рити,
Заховались в шафі два бандити…
Чи знаєте ви професора?
Чи відомий вам професор?
Професор?
Розділ II УВ’ЯЗНЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗМАЛІННЯ
І ось перед нами — ні, не вірю власним очам — досить тривіальний будинок, школа, до якої Пімко тягне мене за ручку, незважаючи на плачі та протести, і в яку він впихає мене через хвіртку. Прибули ми акурат під час великої перерви, на шкільному подвір’ї колом шпацирували посередні істоти, від десяти до двадцяти років, поїдаючи другий сніданок — хліб із маслом або сиром. У паркані, що оточував подвір’я, були шпарини, і через ці шпарини зазирали матусі й тітки, які вічно не можуть натішитися власними чадами. Пімко з насолодою втягнув у породисті дірочки шкільний запах. — Ціп, ціп, ціп, — загукав він. — Малеча, малеча, малеча… І водночас якийсь кульгавий інтеліґент, напевно черговий учитель, підійшов до нас, самовіддано плазуючи перед Пімком. — Професоре, — прорік Пімко, — оце малий Юзьо, якого я волів би внести до списку учнів шостого класу, Юзю, привітайся з паном професором. Я зараз перемовлюся з Пюрковським, а поки що віддаю його вам, нехай звикає до товариства. — Я хотів запротестувати, однак лише шаркнув ногою, повіяв легкий вітерець, гілля на деревах заворушилося, а разом із ним пучок Пімкового волосся. — Сподіваюся, він чемно поводитиметься, — мовив старий педагог, гладячи мене по голівці. — Ну, а як там молодь? — тихіше запитав Пімко. — Бачу, ходять колом — дуже добре. Ходять, розмовляють між собою, а матусі їхні підглядають — дуже добре. Для хлопця шкільного віку нема нічого кращого від матусі за плотом. Ніхто не видобуде з них свіжішого й дитячішого жопусика, ніж матуся, яка вигідно розташувалася за плотом. — Попри це, вони все ж недостатньо наївні, — кисло поскаржився вчитель. — Не хочуть бути як молоді картопельки. Нацькували ми на них матусь, але й це не діє як слід. Ніяк не можемо видобути з них юначої свіжості та наївності. Колеґо, ви не повірите, які вони у цьому плані вперті й неохочі. Взагалі нічого не хочуть. — Вам бракує педагогічної майстерності! — різко насварив Пімко. — Що? Не хочуть? Повинні хотіти! Зараз я покажу, як викликати наївність. Я готовий закластися, що за півгодини буде подвійна доза наївності. План мій такий: я почну оглядати учнів і дам зрозуміти в якомога наївніший спосіб, що вважаю їх наївними та невинними. Це їх, звичайно, роз’ятрить, вони захочуть довести, що не наївні, й аж тоді впадуть у справжню наївність і невинність, таку солодку для нас, педагогів! — Чи не вважаєте ви, однак, — запитав його вчитель, — що прищеплювати учням наївність — це дещо анахронічний і несучасний педагогічний прийом? — Власне! — парирував Пімко. — Дайте мені якомога більше цих анахронічних прийомів! Анахронічні — найкращі! Немає нічого кращого від по-справжньому анахронічного педагогічного прийому! Ці милі малюки, виховувані нами в ідеально нереальній атмосфері, над усе сумують за життям та дійсністю, і тому їм ніщо так не болить, як власна невинність. Ха, ха, ха, я навію їм зараз невинність, замкну їх у тому добротливому уявленні, як у пуделку, і побачите, якими вони стануть невинними! І сховався за стовбур крислатого дуба, дещо на узбіччі, а вихователь узяв мене за ручку і привів до учнів — не встиг я ані пояснити, ані запротестувати. Привівши, він відпустив мене і залишив у самому центрі. Учні ходором ходили. Одні роздавали товаришам копняки або щиглі, інші, втупившись у книжки, щось безперестанку зубрили, заткнувши пальцями вуха, ще інші передражнювались або ставили підніжки, а їхні погляди — дурнуваті й тумануваті — ковзали по мені, не помічаючи моєї тридцятки. Я підійшов до першого з краю — бо був переконаний, що цинічний фарс ось-ось мусить закінчитись. — Дозвольте, колеґо, — почав я. — Як ви бачите, я не… Але той крикнув: — Погляньте-но! Новус колеґус! Вони оточили мене, і хтось заверещав: — Через які злостиві капризи погоди ваша, добродію, милостива особа так пізно з’явилася в школярні? Інший знову запищав, кретинічно сміючись: — Невжель амури до якоїсь жони повстримали шановнуса колеґуса? Разві зухвалий колеґус лантух єсть?Слухаючи цю калічену мову, я замовк, немовби мені хтось вирвав язика, вони ж не припиняли, так, ніби не могли стриматися, — що потворніші були ті вислови, то з більшим задоволенням, із маніяцькою наполегливістю купали в них один одного і все навколо. І говорили — благовірна, молодиця, жона, цирульник, Фебус, любовні запали, карапуз, професорус, лекціус польскус, ідеалус, охота. Рухи в них були бездарні — обличчя нашпиговані та фаршировані, а головною їхньою темою були або ж — у молодшому віці — статеві органи, або ж — у старшому віці — статеві справи, що у поєднанні з архаїзацією й латинськими суфіксами витворювало винятково гидотний коктейль. Здавалося, що їх встромили у щось вузьке, в чому вони не вміщалися, вони були зле влаштовані у просторі й часі, вони раз у раз зиркали на вчителя або матусь за плотом, судомно хапалися за жопенятка, а усвідомлення того, що за ними безупинно стежать, ускладнювало їм навіть споживання сніданку. Отак я стояв серед цієї веремії, немов збаранілий, неспроможний щось пояснити, і бачив, що фарс узагалі не збирається закінчуватись. Коли школярі помітили за дубом чужого пана, котрий пильно й уважно приглядався до них, їхнє збудження непомірно зросло, прошелестів шепіт, мовляв, до школи прийшов інспектор, стоїть за дубом і підглядає. «Інспектор!» — казали одні, кинувшись по книжки і демонстративно наближаючись до дуба. «Інспектор!» — казали другі, віддаляючись од дуба, однак і ті, й ті не могли відірвати погляду від Пімка, котрий, таємно причаївшись за деревом, писав олівцем на аркушику, вирваному з блокнота. «Записує щось, — шепотіли направо й наліво. — Нотує свої спостереження». Тим часом Пімко так спритно підкинув їм того аркушика, що здалося, ніби його здуло вітром. На аркушику було написано:
На підставі моїх спостережень, здійснених у школі X під час великої перерви, роблю висновок, що молодь чоловічої статі є невинною! Таке моє найглибше переконання. Доказом цього є вигляд учнів, а також їхні невинні розмови, а також їхні невинні та премилі жопенятка. 29. IX. 193… Варшава Т. ПімкоКоли ця записка дійшла до відома учнів, у шкільному мурашнику зароїлося. «Ми невинні? Ми — сучасна молодь? Ми, що вже ходимо до жінок?» Сміхи та смішки росли, стрімкі, хоча й секретні, і звідусіль з’являлися сарказми. Ох, наївний дідусь! Що ж за наївність! Га, що ж за наївність! Незабаром я збагнув, що сміх триває занадто довго… що, замість ущухати, він зростає й утверджується в собі, і, утверджуючись, стає надміру штучним у своєму оскаженінні. Що ж коїлося? Чому сміх не вщухав? Аж потім я зрозумів, який вид отрути впорснув їм диявольський і мак’явеллічний Пімко. Адже насправді було так — ці щенята, ув’язнені в школі й віддалені від життя, були невинні. Так, вони були невинні, попри те, що невинні не були! Були невинні у своєму прагненні не бути невинними. Невинні з жінкою в обіймах! Невинні у штурханині та бійках. Невинні, коли декламували вірші, і невинні, коли грали в більярд. Невинні, коли їли й спали. Невинні, коли поводилися невинно. Повсякчас перебуваючи під загрозою святої наївності, навіть коли проливали кров, катували, ґвалтували або проклинали — робили все, аби не потрапити в невинність! Тому їхній сміх, замість ущухнути, розлягався дедалі ширше, одні до часу стримувались від гострішої реакції, але інші не могли стриматись — і спочатку поволі, потім щоразу швидше почали вигадувати найбридкіші слова, яких не встидився б і п’яний візник. І гарячково, швидко, крадькома вимовляли брутальні матюки, прізвиська та іншу гидоту, а деякі навіть малювали їх крейдою на плоті у формі геометричних фігур; і в осінньому прозорому повітрі зароїлося від слів стократ прикріших, ніж ті, якими на початку частували мене. Мені здавалося, що я сплю — адже вві сні буває, що ми потрапляємо в ситуацію, дурнішу за все, що тільки б далося вимарити. Я пробував стримати їх. — Чому ви говорите с…? — запитував я когось із колеґ.— Чому ви говорите це?! — Мовчи, щеня! —відповів грубіян, давши мені стусана. — Це чудове слово! Скажи його зараз же, — сикнув він і наступив мені на ногу. — Зараз же скажи його! Це наш єдиний захист перед жопусиком! Ти хіба не бачиш, що інспектор стоїть за дубом і робить нам жопусю? Ти, здохляче, песику французький, якщо ти зараз не наговориш найгидкіших свинств, я зроблю тобі коркотяга. Гей, Миздралю, ходи-но, припильнуй, аби цей новачок пристойно поводився. А ти, Гопку, видай-но якогось перченого жарту. Панове, мерщій, бо він зробить нам жопусю! Віддавши ці накази, хамовитий урвитель, якого інші називали Ментусом, підкрався під дерево і викарбував на ньому три літери так, що їх не було видно Пімку, а також матусям за плотом. Тихенький сміх, сповнений прихованого задоволення, розлігся навколо, матусі за плотом і Пімко за дубом також почали добродушно сміятися, наслухаючи сміх молоді — запанував подвійний сміх. Бо молоді злостиво сміялися, що надурили старших, а старші приязно сміялися з безжурної веселості молодих — і обидві сили змагались у тихому осінньому повітрі, посеред листя, що спадало з дуба, у веремії шкільного життя, а шкільний сторож змітав мітлою сміття у смітник, трава жовкла, і небо було бліде… Однак Пімко за деревом умить зробився таким наївним, шалапути, співаючи з утіхи, — такі наївні, підлизи з носами в книжках — такі наївні, і взагалі ситуація настільки гидотно наївна, що я почав тонути разом із усіма невисловленими протестами. І я не бачив, кого рятувати — себе, колеґ чи Пімка? Я тихцем підійшов до дерева і прошепотів: — Пане професоре. — Що? — запитав Пімко, так само пошепки. — Пане професоре, вийдіть звідти. По другий бік дуба вони написали бридке слово. І сміються з того. Вийдіть звідти, професоре. І коли я вишіптував у повітря ці дурнуваті речення, мені здалося, що я — містичний заклинатель глупоти, і я схопився за голову, уявивши себе таким — долоня біля вуст, неподалік од дуба, шепочу щось Пімку, який стоїть за дубом на шкільному подвір’ї… — Що? — запитав професор, скулений за деревом. — Що таке написали? Вдалині пролунав автомобільний сиґнал. — Погане слово! Погане слово написали! Вийдіть-но, професоре! — Де написали? — На дубі. З другого боку! Вийдіть-но, професоре! Покінчіть уже з цим, професоре! Не дайте собі набрати в халяви, професоре! Ви хотіли їх переконати, що вони невинні й наївні, а вони вам три літери написали… Припиніть-но, професоре, дражнитися. Досить. Я вже більше не можу говорити на вітер. Я здурію. Професоре, виходьте-но, професоре! Досить! Доста! Бабине літо ліниво снувалося, поки я так шепотів, а листя падало… — Що-що? — заволав Пімко. — Я мушу засумніватись у чистоті нашої молоді? Аніколи! Я — застара життєва і педагогічна бестія! Він вийшов із-за дерева. Школярі, помітивши його виразну постать, дико заревли. — Люба молодь! — вимовив він, коли учні трохи вгамувалися. — Не думайте, ніби я не знаю, що ви між собою непристойно й незугарно висловлюєтесь. Я прекрасно знаю про це. Але не турбуйтеся, жодні, навіть найгірші, вибрики нездатні зламати в мені того глибокого переконання, що ви за сутністю скромні та невинні. Ваш старий приятель завжди вас матиме за чистих, скромних і невинних, він завше віритиме у вашу скромність, чистоту й невинність. А щодо негарних висловів, я знаю, що ви повторюєте їх, не розуміючи, так, для форсу, напевно хтось навчився їх од служниці. Ну, ну, у цьому нічого поганого немає, навпаки — це невинніше, ніж вам здається. Він чхнув і, витерши із задоволенням носа, почимчикував до канцелярії погомоніти з дир. Пюрковським у моїй справі. А матусі й тітки за плотом умлівали від захоплення і, обнімаючись, повторювали: «Який досвідчений педагог! Жопки, жопки, жопенятка мають наші малюки!» Однак серед учнів його промова викликала спантеличення. Онімілі, вони стежили за Пімком, який віддалявся, і аж коли він зник, посипався град лихослів’я. — Чули? — гарконув Ментус. — Ми невинні! Невинні, чорт забирай, холера, зараза! Він думає, що ми невинні — він має нас за невинних! Він увесь час має нас за невинних! За невинних! — і ніяк не міг визволитися від того вислову, який його сплутував, обмежував, убивав, якось унаївнював, уневиннював. А тоді здоровецький, високий хлоп’яга, знаний між колеґами як Сифон, немовби й собі вдарився в наївність, яка біснувалася в повітрі, оскільки він сказав це ніби собі, але так, що всі почули — в ясному, прозорому повітрі, де голос лунав, наче коров’ячі дзвоники в горах: — Невинність? Чому? Саме невинність є чеснотою… Треба бути невинним… Чому? Як тільки він промовив це, Ментус упіймав його на тому. — Що? Ти визнаєш невинність? І відступив на крок — так по-дурному це прозвучало. Однак Сифон, роздратований, упіймав його на цьому. — Визнаю! Цікаво, чого б я не мав цього визнавати? Я в цьому не така вже й дитина. Ментус, не менше роздратований, захлинувся кпинами в лункому повітрі. — Ви чули? Сифон — невинний! Ха, ха, ха, невинний Сифон! Посипалися вигуки: — Сифонус невиннус! Невжель зухвалий Сифон не пробував жіночки? Посипалися вульґарні кпини на кшталт Рея та Кохановського, і знову світ на мить став закаляним. Однак Сифона ці формули зачепили за живе, і він заповзявся. — Так, я невинний, — скажу більше, я недосвідчений і не розумію, чому я мушу соромитися цього. Колеґи, жоден із вас насправді серйозно не може стверджувати, що бруд кращий од чистоти. І відступив на крок — так якось фатально це прозвучало. Запала мовчанка. Нарешті розлігся шепіт. — Сифоне, ти не жартуєш? Ти насправді недосвідчений? Це неправда, Сифоне! І відступали на крок. Але Ментус сплюнув. — Це правда, панове! Ви тільки погляньте-но на нього! Одразу видно! Тьху! Тьху! Миздраль крикнув: — Сифоне, це неможливо, ти нас ганьбиш, зрозумій це!
СИФОН
Що? Я? Я мушу зрозуміти?
ГОПЕК
Сифоне, Матір Божа, Сифоне, але ж подумай, це не тільки про тебе йдеться, ти нас компрометуєш, нас усіх, — я ж на жодну дівку не наважуся поглянути.
СИФОН
Дівок немає, є лише дівчата.
МЕНТУС
Дівч… Ви чули? То, може, і хлоп’ята, га? Може, хлоп’ята?
СИФОН
О так, мені це крутилося на язиці — хлоп’ята! Колеґи, чому ми повинні соромитися цього слова? Воно що, гірше за інших? Чому ми мусимо у відродженій вітчизні соромитися наших дівчат? Навпаки, ми мусимо культивувати їх у собі! Чому, питаю, в ім’я штучного цинізму соромитися таких чистих слів, як хлоп’я, орля, лицар, сокіл, дівча, — вони ближчі, коли хочете, нашим молодим серцям, ніж корчмарський словник, яким колеґа Ментальський засмічує собі уяву.
Гей, браття хлоп'ята, додайте-но сил,
Щоб з мертвих воскрес я, повстав щоб і жив!
ҐАЛКЕВИЧ
Але я не можу зрозуміти! Не можу зрозуміти, чому захоплює, коли не захоплює?
УЧИТЕЛЬ
Як це вас не захоплює, якщо я вам тисячу разів пояснював, що вас захоплює.
ҐАЛКЕВИЧ
А мене не захоплює.
УЧИТЕЛЬ
Це ваша приватна справа. Вочевидь, ви не інтеліґентний. Інших же захоплює.
ҐАЛКЕВИЧ
Але, слово честі, нікого не захоплює. Як може захоплювати, якщо ніхто не читає, крім нас, людей шкільного віку, і то тільки тому, що нас примушують силою…
УЧИТЕЛЬ
Тихіше, на Бога! Це тому, що небагато насправді культурних й освічених людей…
ҐАЛКЕВИЧ
А якщо культурні також не захоплюються? Ніхто. Ніхто. Взагалі ніхто.
УЧИТЕЛЬ
Ґалкевичу, я маю дружину й дитину! Ґалкевичу, змилуйтеся бодай над дитиною. Ґалкевичу, немає сумнівів, що велика поезія повинна захоплювати нас, адже ж Словацький був великим поетом… Можливо, Словацький не зворушує Ґалкевича, але, чи не хочете ви мені сказати, що не пронизують наскрізь душу Міцкевич, Байрон, Пушкін, Шеллі, Ґете…
ҐАЛКЕВИЧ
Нікого не пронизує. Нікого це зовсім не обходить, усіх нудить. Ніхто не може прочитати більше двох чи трьох строф. О Боже! Не можу…
УЧИТЕЛЬ
Ґалкевичу, це неприпустимо. Велика поезія, будучи великою і будучи поезією, не може нас не захоплювати, а отже, захоплює.
ҐАЛКЕВИЧ
І я не можу. Й ніхто не може. О Боже!
Краплистий піт зросив учителеві чоло, він дістав із гаманця світлини дружини й дитини і намагався зворушити ними Ґалкевича, однак той знай вів своєї: «Не можу, не можу». І це пронизливе «не можу» розтікалося, росло, заражало, з кутків уже долинали шепоти: «Ми теж не можемо», — все відчутніше загрожувала всезагальна неспроможність. Учитель зайшов у глухий кут. Щосекунди міг статися вибух — чого? — неспроможності, щомиті дикий рик нехоті міг вихопитися і долинути до директора й інспектора, щохвилі увесь будинок міг завалитися, поховавши під руїнами дитину, а Ґалкевич саме не міг, Ґалкевич усе не міг і не міг. Нещасний Поганка відчув, що і йому вже загрожує неспроможність. — Пиляшкевичу! — крикнув він. — Пиляшкевичу, мерщій доведіть мені, Ґалкевичу і всім іншим красоти якогось із найвлучніших фраґментів! Швидше, бо periculum in mora[6]! Зважайте на це! Якщо хтось писне, задам класну вправу! Ми повинні могти, мусимо могти, бо з дитям станеться непоправне! Пиляшкевич підвівся і почав декламувати фраґмент із поеми. І декламував. Сифон анітрохи не піддався всезагальній і такій несподіваній неспроможності, а навпаки — він міг завжди, оскільки, власне, з неспроможності черпав свою спроможність. Отже, він декламував і декламуй вав зі зворушенням, із виразною інтонацією та натхненням. До того ж, він декламував гарно, і краса декламації, посилена красою поеми й величчю пророка, а також маєстатом мистецтва, невловимо перетворювалась на монумент усіх можливих красот і величі. До того ж, декламував він таємничо й побожно; декламував наполегливо, з натхненням; і виспівував спів пророка властиво так, як пророчий спів і повинен бути виспіваний. О, що за краса! Яка ж велич, який геній і яка поезія! Муха, стіна, чорнило, нігті, стеля, дошка, вікна, о, вже небезпеку неспроможності було попереджено, дитину було врятовано, а з нею і дружину, вже кожен погоджувався, кожен міг і тільки просив усе це припинити. Водночас я помітив, що сусід мастить мені чорнилом руку — він уже намастив свої, і зараз допався до моїх, бо важко було зняти черевики, але чужі руки були жахливі тим, що, власне, були такими ж, як свої, але що ж із того? Нічого. А що ж із ногами? Махати? І що ж із того? Через п’ятнадцять хвилин сам Ґалкевич застогнав, що досить, що вже визнає, що вловив, що здається, погоджується, перепрошує і може. — А, бачите, Ґалкевичу?! Немає нічого ліпшого від школи, якщо йдеться про обожнювання великих геніїв! А в слухачів виповзали назовні дивні речі. Зникли відмінності, всі, чи то з-під прапора Сифона, чи Ментуса, однаково звивалися під тягарем пророка, поета, Поганки і дитини, а також отупіння. Голі стіни й голі чорні шкільні лавки з каламарями не приносили ані крихти розмаїтості, у вікні було видно частину муру з випнутою цеглиною і видлубаним на ній написом: «Полетів». Тому не залишалось нічого іншого, крім педагогічного тіла або ж власного. Отож учні, що не завдавали собі клопоту рахувати Поганчине волосся на черепушці та досліджувати заплутані шнурки в його черевиках, силкувалися полічити власне волосся, а також вивихнути шию. Миздраль вертівся, Гопек машинально плямкав, Ментус ментулився, немовби у болісній прострації, дехто тонув у мріях, інші занурились у фатальну звичку перешіптуватись, інші обривали ґудзики, псували одяг, і всюди квітнули джунґлі й пустелі несамовитих рефлексій, дивацьких вчинків. Один-однісінький збочений Сифон розкошував дедалі вільніше, що більше охоплювала всезагальна скрута, бо він мав спеціальний внутрішній механізм, за допомогою якого умів збагачуватися навіть убозтвом. А вчитель, пам’ятаючи про дружину і дитину, не вгавав: — Тов’янський, Тов’янський, Тов’янський, месіанізм, Христос народів, священний вогонь, офіра, сорок і чотири, натхнення, страждання, спокутування, герой і символ. — Слова входили у вуха і терзали розум, а обличчя викривлювалися щоразу жахніше, поривали з поняттям обличчя; пожмакані, втомлені й висотані, ладні були перейняти на себе кожне обличчя — з цих облич можна було зліпити все, що заманеться, — о, що за тренінґ уяви! А дійсність, теж висотана, теж утомлена, пожмакана, обшарпана, помалу непомітно перетворювалася на світ ідеалу — дай-но мені зараз помріяти, дай! Поганка: — Він був пророком! Пророкував! Панове, я вас заклинаю, і, отже, ще раз повторімо — захоплюємося, оскільки він був великим поетом, оскільки пророком був! Переможне слово. Прошу повторити, Цімкевичу! — Цімкевич повторив: — Він був пророком! Я зрозумів, що мушу втікати. Пімко, Поганка, пророк, школа, колеґи, всі випробування від ранку зненацька завирували в моїй голові й випало — немов жереб у лотереї — втікати. Де? Куди? — точно не здаючи собі справи, я знав одначе, що мушу втікати, якщо не хочу стати жертвою дивацтв, які насідали звідусіль. Але, замість утікати, я взявся колупати пальцем у черевику, і це колупання паралізувало й нівечило заміри втечі, оскільки як же тут утечеш, водночас колупаючи пальцем? Утікати — втікати! Втекти від Поганки, від фікції та нудьги — однак я мав у голові пророка, якого втиснув мені Поганка, внизу я колупав пальцем, втікати не міг, і моя неспроможність була більшою від нещодавньої неспроможності Ґалкевича. Теоретично здавалося — немає нічого легшого: просто вийти зі школи і не повернутися, Пімко не розшукував би мене через поліцію, адже так далеко щупальця жоп’ячої педагогіки, мабуть, не сягали. Треба тільки захотіти. Але хотіти я не міг. Бо для втечі треба мати волю до втечі, а звідки ж їй узятися, коли колупаєш пальцем і обличчя нівечиться в ґримасі нудьги. І я відразу зрозумів, чому ніхто з них не міг втекти з цієї школи, — оці їхні обличчя і весь вигляд убивали в них можливість утечі, кожен був в’язнем своєї ґримаси, і вони хоч і повинні були втікати, не робили цього, оскільки не були вже тими, ким вони мусять бути. Втікати означало не лише втікати зі школи, а передусім — втікати від себе, ох, утекти від себе, від шмаркача, яким мене зробив Пімко, покинути його, вернутися до мужчини, яким я був! Як же, однак, утекти від того, ким ти є с и, де знайти точку опертя, підставу для опору? Наша форма пронизує нас, ув’язнює зсередини так само, як і ззовні. Я був переконаний, що якби хоч на одну мить дійсність повернула собі права, неймовірний ґротеск моєї ситуації впав би в око так яскраво, що всі скрикнули б: «Що робить тут цей мужчина?!» Проте на тлі всезагального дивацтва окреме дивацтво мого випадку просто гибіло. О, дайте мені бодай одне невикривлене обличчя, щоб я спромігся відчути ґримасу мого обличчя, — але довкола виднілися лише вивихнуті, спресовані й перелицьовані фізії, в яких моя відбивалася, немов у кривому дзеркалі, — і мене добре тримала дзеркальна дійсність! Сон? Ява? Раптом Копирда, цей засмаглий, у фланелевих штанях, що на подвір’ї звисока всміхався, коли пролунало слово «інститутка», постав мені перед очима. Однаково байдужий і до Поганки, і до суперечок Ментуса із Сифоном, він сидів, недбало схилившись, і виглядав добре — він був нормальний на вигляд — руки в кишенях, охайний, бадьорий, легкий, удалий та приємний, він сидів досить легковажно, заклав ногу на ногу і дивився на ногу. Ніби ногами ухилявся від школи. Сон? Ява? «Невже? — подумав я. — Невже нарешті звичайний хлопець? Не хлоп’я і не хлопчак, а простий хлопець? Може, з ним повернеться втрачена спроможність…»
Розділ III ЗАХОПЛЕННЯ Й ПОДАЛЬШЕ МЕТУШІННЯ
Учитель усе частіше позирав на годинника, учні також вийняли свої годинники. Нарешті пролунав рятівний дзвоник, Поганка зупинився на середині речення і зник, аудиторія прокинулась і зняла страшний галас — лише Сифон залишався тихим і зосередженим, зануреним у себе. Щойно Поганка вийшов, проблема невинності, притлумлена нудьгою пророка під час уроку, знову розпалилася. Учні з офіційних марень безпосередньо швиргонули обличчями у хлоп’я і хлопчака, а дійсність помалу перетворювалась на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Сам Сифон не брав участі в диспуті, а знай сидів і плекав себе — його поплічниками орудував Пизо, Ментуса ж підтримував Гопек. І ось знову в задушливому, згущеному повітрі зацвіли рум’янці, суперечка розросталася — прізвища численних доктринерів, розмаїті теорії вилітали, немов із пращі, мчали до бою, над головами розгарячкованих сперечальників змагалися світогляди, там знову полк свідомих та освічених паній атакував із заповзятістю статевих неофіток обскурантизм консервативної преси. «Ендеки! — Більшовизм! — Фашизм! — Католицька молодь! — Лицарі меча! — Ляхи! — Соколи! — Гарцери! — Не спускай з ока! — Будь напоготові! — Завжди напоготові!» — лунали щоразу красномовніші слова. Виявилося, що кожна політична партія фарширувала їх своїм спеціальним ідеалом хлопця, а, окрім цього, деякі мислителі начиняли їх на свій страх і ризик власними смаками й ідеалами, поза цим вони були нафаршировані також фільмами, романами, газетами. І ось різноманітні типи хлоп’яти, хлопчака, комсомольця, спортсмена, молокососа, підлітка, шалапута, естета, філософа, скептика поставали над побоїщем і плювали один на одного роздратовані й розчервонілі, а знизу лишень долітали стогони та вигуки: «Ти наївний!», «Ні, це ти наївний!». Бо ці ідеали, всі без винятку, були надмір скупі, тісні, незручні й несосвітенні; вони викидали їх із себе в запалі диспуту і задкували, мов катапульта, вражені тим, що вони викинули, неспроможні забрати назад уже вимовлені неоперені слова. Втративши будь-який контакт із життям і дійсністю, прасовані всіма фракціями, напрямами й течіями, повсякчас педагогічно трактовані, оточені фальшем, вони давали концерт фальшу! І що далі, то дурніше! Фальшиві у своєму пафосі, жахливі в ліризмі, фатальні в сентименталізмі, невмілі в іронії, жарті й дотепі, претензійні у злетах, бридкі у своїх падіннях. І так котився світ. Так ось світ котився і просторився. Штучно трактовані, чи могли вони не бути штучними? А будучи штучними, чи могли вони нормально говорити? Отож страшна неможливість висіла в задушливому повітрі, дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, й один лише Копирда не давав утягнути себе, байдуже граючись пилочкою для нігтів і поглядаючи на ноги… Тим часом Ментус із Миздралем осторонь готували якісь шнурівки, а Миздраль навіть зняв підтяжки. Мурашки пробігли мені по спині. Якщо Ментус здійснить свій план виховання Сифона через вуха, то воістину — дійсність… дійсність перетвориться на кошмар, потворність запанує так, що вже не йтиметься про втечу. Належало будь-що протидіяти. Однак, що я міг удіяти сам проти всіх, та ще й на додачу — колупаючись пальцем у черевику? Ні,не міг. О, покажіть-но мені бодай одне невикривлене обличчя! Я підійшов до Копирди. Він стояв біля вікна, дивлячись на подвір’я та посвистуючи крізь зуби, у фланелевих штанях, і здавалося, що він принаймні не плекає в собі жодних ідеалів. Як же почати? — Вони хочуть зґвалтувати Сифона, — тільки й промовив я. — Може, краще було б відмовити їх. Якщо Ментус зґвалтує Сифона, атмосфера у школі стане зовсім нестерпною. І я з тривогою чекав, як залунає, як зазвучить, який голос видасть Копирда… Однак Копирда не відказав ані слова, лише на рівних ногах, як стояв, вистрибнув через вікно на подвір’я. На подвір’ї він і далі собі посвистував крізь зуби. Я стояв, дезорієнтований. Що це було? Він ухилився. Чому він вискочив замість відповісти? Це ненормально. І чому ноги — чому ноги в нього висувалися на перший план, на чоло? Він мав ноги на чолі. Я потер чоло рукою. Сон? Ява? Але не було часу на міркування. Ментус підскочив до мене. І тільки зараз я скумекав: Ментус, стоячи неподалік, підслухав, що я говорив Копирді. — Ти чого втручаєшся? — гаркнув він. — Хто дозволив тобі говорити про наші справи з цим Копирдою? Його це не має обходити! Не смій говорити з ним про мене! Я відступив на крок. Він вибухнув найогиднішою лайкою. Я прошепотів благально: — Ментусе, не робіть цього із Сифоном. Щойно я це вимовив, він вибухнув: — Знаєш, де я маю його і тебе разом із ним? Маю вас у ду… же поважаю вас! — Не робіть цього, — благав я. — Не влазьте в це! Ти бачиш себе в цьому? Слухай-но, ти уявляєш це собі? Ти це бачив? Сифон тут, на землі, зв’язаний, а ти розтуляєш йому очі — силою, через вуха! Ти бачиш себе в цьому? Він відповів мені ще гидотнішою ґримасою. — Бачу лише, що і з тебе непогане хлоп’я! І тебе Сифон переробив на свій копил! А знаєш, де я маю це ваше хлоп’я? Я маю його в ду… же поважаю його! І копнув мене в кісточку ноги. Я шукав слів, котрих, як завше, не було. — Ментусе, — прошепотів я. — Облиш це… Годі корчити із себе… Чому через те, що Сифон невинний, ти мусиш бути розбещеним? Облиш це. Він поглянув. — Чого ти від мене хочеш? — Годі бешкетувати! — Годі бешкетувати? — бовкнув він. Очі йому затуманились. — Годі бешкетувати, — прорік він тоскно. — Є ж хлопчаки, котрі не бешкетують. Є хлопчаки — сини двірників, підмайстри й парубки — вони або воду возять, або хідники підмітають… Допіру ж вони можуть посміятися із Сифона і з мене, з наших цяцянок! — Він занурився в один із найболісніших своїх роздумів, на мить відкинув тривіальність і штучне хамство, лице йому розгладилось. Аж раптом він підхопився, наче припечений розжареним залізом. — Жопуня! Жопуня! — крикнув він. — Ні, не хочу допустити, щоб учнів уважали за невинних. Я мушу Сифона зґвалтувати через вуха! Ж… ж… ж…! — Його лице знову спотворило паскудство, він порснув згустком огиди, аж я відступив на крок. — Ментусе, — машинально прошепотів я, жахнувшись. — Утікаймо! Втікаймо звідси! — Втекти? Він нашорошив вуха. Припинив городити дурниці й запитально поглянув на мене. Він став нормальнішим — я схопився за це, мов потопельник за соломинку. — Утікаймо, втікаймо, Ментусе, — шепотів я. — Облиш це — і втікаймо! Він завагався. Його нерішуче лице немовби обвисло. А я, побачивши, що думка про втечу припала йому до вподоби, і, боячись, аби він знову не поринув у потворність, поспіхом шукав, чим би його заохотити. — Утекти! На свободу! Ментусе, до парубків! Знаючи, як він журився за справжнім життям підмайстрів, я думав, що мені вдасться зловити на вудку парубка. Ох, мені було байдуже, що я говорив, йшлося вже тільки про те, щоб утримати його подалі від ґротеску, аби він знову несподівано не зробив ґримасу. І насправді, очі йому заіскрилися і він штурхонув мене по-братському в бік. — Ти хотів би? — запитав він тихо, довірливо. Він розсміявся тихо й чисто. Я теж розсміявся тихим сміхом. — Утекти, — буркнув він, — утекти… До парубків… До цих справжніх хлопчаків, що над рікою пасуть коней і купаються… І тоді я помітив страшну річ — раптом на його обличчі з’явилося щось нове — якась туга, особлива краса школяра, який втікає до парубків. Із брутальності його перемкнуло на співучість. Сприйнявши мене за свого, він облишив маскуватись і спромігся на тугу та ліризм. — Гей-гей, — сказав він співучо, тихо. — Гей, разом із парубками їсти чорний хліб, лугами скакати риссю на конях без сідельця… Його губи розтулилися в гіркому і дивному усміху, тіло стало гнучкішим і стрункішим, а на шиї та раменах з’явилося якесь продажництво. Тепер він був школярем, що тужить за свободою парубків, — і вже відверто, нехтуючи всіма обережностями, він вишкірився на мене. Я відступив на крок. Я перебував у жаскому становищі. Чи я також мусив вишкіритись? Якщо я не вишкірюсь, він готовий знову порснути прокльонами, а якщо вишкірюсь… чи шкірення не було бодай іще гіршим, чи потаємна краса, яку він тут мені пропонував, не була більш ґротесковою від його бридоти? Якого біса, якого біса, нащо я розмріяв його цим парубком? Врешті-решт я не вишкірився, тільки склав губи і тихо свиснув, і так стали ми один навпроти одного, шкірячись і свистячи, або тихо посміюючись, а світ ніби зруйнувався та організувався на основі хлопця, що вишкірюється й утікає, коли раптом знущальне ревище зусібіч залунало за два кроки від нас! Я відступив на крок. Сифон, Пизо і на додачу півдюжини інших сифоністів трималися за невинні животи, регочучи й ревучи, з поблажливими і злостивими виразами облич. — Чого?! — крикнув зловлений Ментус. Однак було запізно. Пизо заверещав: — Ха, ха, ха! А Сифон заволав: — Вітаю, Ментальський! Нарешті ми знаємо, що сидить у вас! Злапали ми вас, колеґо! Колеґа марить про парубка! Він хотів би лугами скакати з парубком! Ви вдаєте життєвого реаліста, викорінюєте чужий ідеалізм, а нутром — сентиментальні. Парубоцький сентименталіст! Миздраль верескнув так вульґарно, як тільки міг. — Мовчи! Бісова худоба! Холера! Хвороба чортова! — Однак було запізно. Жодні, навіть найгірші лихослів’я не могли врятувати Ментуса, впійманого in flagranti[7] потаємних мрій. Він запалав кривавим рум’янцем, а Сифон тріумфально і злостиво додав: — Чужий ідеалізм викорінює, а сам до парубків лицяється. Тепер принаймні відомо, чому чистота заважає йому. Здавалося, що Ментус кинеться на Сифона — але він не кинувся. Здавалося, що він вибухне надвульґарним лихослів’ям, однак не вибухнув. Упійманий in flagranti, він не міг — і застиг у холодній, отруйній гречності. — Ага, Сифоне, — заговорив він на позір самовпевнено, аби виграти час, — то ти вважаєш, що я корчу міни? А ти не корчиш мін? — Я? — заперечив заскочений Сифон. — Я парубкам не корчу. — Тільки ідеалам? То мені не можна парубкам, а тобі можна, бо ти корчиш міни ідеалам? Чи не хочеш ти поглянути на мене? Я хочу, якщо це не завдасть тобі прикрощів, побачити твоє обличчя анфас. — Для чого? — запитав збентежений Сифон і дістав носовичка, а Ментус йому того носовичка роздер і жбурнув на землю: — Для чого? Для того, що я не можу терпіти твоєї пики! Облиш цю шляхетну, чисту міну! А, це тобі можна?.. Кажу, облиш, бо я тебе так викривлю, що тобі перехочеться — перехочеться… от я тобі покажу… покажу тобі… — Що ти мені покажеш? — парирував Сифон. Але Ментус кричав, як у лихоманці: — Покажу! Покажу! Покажи мені, то я тобі покажу! Досить базікати, ну, покажи нам це своє хлоп’я, замість базікати про нього, а я теж покажу, і тоді побачимо, хто від кого втече! Покажи! Покажи! Досить фраз, досить цих таких половинчастих, сором’язливих мін, міночок, делікатних, панянських міняток, що то в них людина сама від себе ховається, — хай йому грець, — викликаю тебе на великі, справжні мінища, міни на всю губу, і побачиш, я покажу тобі такої, що твоє хлоп’я хутенько накиває п’ятами! Досить балачок! Покажи, покажи, і я теж покажу! Божевільна думка! Ментус викликав Сифона на міни. Всі принишкли і зирили на нього, мовби він був несповна розуму, а Сифон готувався до іронічного випаду. Однак лице Ментальського випромінювало таку диявольську в’їдливість, що я легко збагнув жаский реалізм пропозиції. Міни! Міни — цей захист і заразом тортури! Цього разу бій мав точитися жорстокий! Дехто злякався, побачивши, що Ментальський добув назовні те страшне знаряддя, котрим доти кожен послуговувався з найбільшою обережністю, а вільно і явно лише при зачинених дверях і перед дзеркалом. А я відступив на крок, коли зрозумів, що, доведений до крайнощів, розшалілий, він хоче запаскудити мінами не лише хлоп’я й Сифона, а й парубка, хлопчака, себе, мене і все! — Що, наклав у штани? — запитав він Сифона. — Я маю соромитися своїх ідеалів? — відповів той, неспроможний, однак, приховати легкого збентеження. — Я маю боятися? — але голос його трохи тремтів. — Ну, гаразд, Сифоне! Час — одразу після уроків! Місце — тут, у класі! Вибери собі секундантів, я своїми призначаю Миздраля і Гопка, а суперсекундантом (тут диявольське в голосі Ментуса взяло гору), суперсекундантом пропоную… цього нового, який сьогодні прибув до школи. Він буде безстороннім. Що? Мене? Він запропонував мене суперсекундантом? Сон? Ява? Але ж я не можу! Не можу я! Я не хочу цього бачити! Не можу на це дивитися! Я почав було протестувати, але всезагальний острах змінився великим збудженням, усі почали верещати: «Добре! Далі! Швидше!» — проте водночас пролунав дзвоник, до класу ввійшов малий чоловічок з борідкою і всівся на кафедрі. Це було те саме тіло, яке в канцелярії свого часу висловило погляд, що подорожчало, надзвичайно приязний стариганчик, сивий голубок із маленькою бородавкою на носі. Смертельна тиша запанувала в класі, коли він розгорнув журнал — кинув ясним оком на початок аркуша, і всі, що на А, затремтіли — кинув униз сторінки, і всі на Я завмерли від страху. Оскільки ніхто нічого не знав, бо всі забули зробити латинський переклад через дискусію, і, крім Сифона, котрий ще вдома приготував урок і міг відповісти на перший поклик, більше ніхто не міг. Однак стариганчик, узагалі не здогадуючись про страх, який він викликав, незворушно блукав поглядом по бісеру прізвищ, вагався, зупинявся і кепкував сам із себе, аж нарешті довірливо прорік: — Мидляковський. Але невдовзі виявилося, що Мидляковський не може перекласти заданого на сьогодні Цезаря, а що гірше, він не знає, що animis oblatis — це ablativus absolutus[8]. — О, пане Мидляковський, — мовив лагідний старчик зі щирим докором, — ви не знаєте, що означає animis oblatis і яка це форма? А чому ви не знаєте? І поставив йому одиницю, страшенно стривожений, згодом же він розпромінився і в новому припливі довіри викликав на К Коперського, гадаючи, що цим обранням ощасливлює, заохочуючи до шляхетного суперництва поглядом і жестами, сповненими найглибшої довіри. Однак ані Коперський, ані Котецький, ані Капустинський, ані Колек навіть не знали, що означає animis oblatis, виходили до дошки й никли мовчки, тихцем, а стариган виказував своє розчарування скупим кілком і знову, ніби вчора прилетів із Місяця, ніби не з цього світу, у припливі посиленої довіри викликав, щоразу очікуючи, що обраний та ощасливлений відповість гідно. Ніхто не відповідав. Уже близько десяти кілків він виставив у журналі, бо ж усе ще не усвідомлював, що його довіра відкинута мертвим і холодним жахом, що ніхто не зичить собі цієї довіри, — неймовірно довірливий стариган! Та не було ради з цією довірою! Даремно він вдавався до різноманітних способів умовляння, дарма вони показували довідки, відмовки, хвороби — вчитель говорив із розумінням і співчуттям: — Що, пане Бобковський!? Ви через незалежні від себе причини не могли приготуватися до уроку? Не турбуйтеся, я запитаю вас із давнішого тексту. Що? І голівонька болить? О, це чудово, власне, маю тут цікаву максиму de malis capitis[9], яку я знайшов для вас. Що — і відчуваєте необхідність негайно йти до вбиральні? О, пане Бобковський! Навіщо ж ви так? Адже і це ми теж знаходимо у давніх! Відразу ж нагадаю вам відомий passus із п’ятої книги, де все військо Цезаря, що поїло сирої моркви, спіткала така ж біда. Все військо! Все військо, Бобковський! І нащо ж це самому чинити негідно, коли маєш під рукою такий геніальний і класичний опис? Ці книги є життям, панове, життям! Усі забули про Сифона та Ментуса, облишили суперечки — старалися не існувати, старалися не екзистувати, учні корчилися, сіріли й миршавіли, втягали в себе животи, руки й ноги, але ніхто не нудьгував, про нудьгу навіть і мови не могло бути, оскільки всі перейнялися острахом, і кожен із жахом очікував, коли його спіймає виклик дитячої віри, відгодованої на текстах. А обличчя — як обличчя — від тривоги ставали тінями, ілюзією облич, і невідомо, що було, врешті, шаленішим, другоряднішим, химернішим — обличчя чи незрозумілі accusativus cum infinitivo, а також пекельна довіра химерного старця, і дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені помріяти, дай! Однак учитель, втуливши Бобковському кілок і остаточно вичерпавши animis oblatis, вигадав собі нову проблему — як буде passivum futurum conditionalis у третій особі множини від зворотного дієслова colleo, colleavi, colleatum, colleare, і ця витівка захопила його. — Неймовірно цікава річ! — загукав він, потираючи руки. — Річ цікава і повчальна! Ну, панове! Проблема сповнена витонченості! Ось вдячне поле для вислову інтелектуальної вправності! Бо якщо від olleare є ollandus sim, то, ну, ну, ну… панове… — панове від жаху заціпеніли. — О, власне! Ну, ну? Collan… collan… Ніхто не відгукнувся. Стариган, ще не втрачаючи надії, вів далі своєї: «ну, ну» і «collan, collan», сяяв, загравав загадками, заохочував, спонукував і — як умів — закликав до знання, до відповіді, до щастя і заспокоєння. І раптом він помітив, що ніхто не відгукується, що він розмовляє зі стіною. Він збентежився і глухо мовив: — Collandus sim! Collandus sim! — повторив він, пригнічений і принижений загальною мовчанкою, і додав: — Як же це, панове? Невже ви справді недооцінюєте! Хіба ви не бачите, що collandus sim формує інтеліґенцію, розвиває інтелект, виробляє характер, всебічно вдосконалює й ріднить із старожитньою думкою? Бо зважте, що коли від olleare є ollandus то все-таки від colleare має бути collandus, бо passivum futurum третьої дієвідміни закінчується на dus, dus, us, за винятком самих лише винятків. Us, us, us, панове! Не може бути нічого більш логічного, ніж мова, в якій усе, що нелогічне, є винятком! Us, us, us, панове, — закінчив він у відчаї,— який же це чинник розвитку! Раптом зірвався Ґалкевич і застогнав: — Тра, ля, ля, мамо, тьотю! Як це розвиває, якщо не розвиває? Як це вдосконалює, якщо не вдосконалює? Як це формує, якщо не формує? О Господи, Господи — Боже, Боже!УЧИТЕЛЬ
Що, пане Ґалкевичу? Us не вдосконалює? Ви сказали, що це закінчення не вдосконалює? Що це закінчення passive futuri третьої дієвідміни не збагачує? Як же це, Ґалкевичу?
ҐАЛКЕВИЧ
Цей хвостик не збагачує мене! Цей хвостик мене не вдосконалює! Взагалі! Тра, ля, ля. О Боже! Мамо!
УЧИТЕЛЬ
Як це не збагачує? Пане Ґалкевичу, якщо я кажу, що збагачує, значить, збагачує! Адже я кажу, що збагачує. Ґалкевичу, довіртеся мені! Пересічний розум не осягне цієї великої користі! Щоб осягнути це, треба самому по довголітніх студіях вишколити цілком непересічний розум! Христе Боже, адже впродовж минулого року ми проаналізували сімдесят три вірші з Цезаря, в яких Цезар описує, як він розставив свої когорти на пагорбі. Хіба ці сімдесят три вірші теж містично не відкрили Ґалкевичеві всіх багатств античного світу? Хіба не навчили стилю, ясності мислення, точності вислову й основ військового мистецтва?
ҐАЛКЕВИЧ
Нічому! Нічому! Жодному мистецтву. Я тільки одиниці боюся. Я тільки одиниці боюся! О, не можу, не можу!
Загрожувала повальна неспроможність. Учитель збагнув, що і йому вона загрожує, а що гірше — якщо він із подвоєною довірою не подолає власну несподівану недовіру неспроможності, то загине. — Пиляшкевичу! — заволав у розпачі сиротливий самітник. — Пиляшкевичу, резюмуйте-но мерщій наш доробок за останні три місяці, демонструючи всю глибину думки та красоти стилю, а я вірю, надіюсь, і, о Матір Божа, довіряю! Сифон, що — як відомо — завше знав відповіді на будь-яке запитання, встав і плавно, з легкістю розпочав: — Наступного дня Цезар, скликавши збори та осудивши запальність і користолюбство вояків, оскільки йому здалося, що вони собі вирішили на власний розсуд, куди мають іти і як мають діяти, і що вони після заклику до відступу вирішили, що військові трибуни та леґати не можуть їх стримати, пояснив, як багато важить невигідність місця, що стосувалося Аварікуму, коли, захопивши ворогів без вождя і без кінноти, втратив певну перемогу і навіть чимала шкода трапилася у боротьбі з причини невигідності місця. Як же подивовуе велич душі тих, котрих не може зупинити укріплення табору, висота гір чи міські мури, так само треба ганити надмірне свавілля й відвагу тих, котрі вважають, що більше від вождя знають про перемогу та вислід справи, і не менш треба бажати собі воякові скромності й повздержливості, як мужності та великодушності. А потім, ідучи вперед, він постановив і наказав, щоб затрубити на відступ, аби десять леґіонів негайно утрималося від сутички, що було виконано, але вояки не почули сурми, бо відокремлювала їх від місця бою досить широка долина. Отак військовими трибунами та леґатами, з наказу Цезаря, вони були зупинені, однак були збуджені надією на перемогу над ворогами і втечу під час сутички до такої міри, що не здавалося їм тяжким, що могли досягти мужністю без утечі, і вони зупинилися не раніше, аж поки дійшли до мурів міста і брам, тоді ж у всіх кутках міста залунав галас, унаслідок чого ті, котрі були налякані несподіваним криком, вважали, що ворог був уже в брамі, і вибігали з міста. — Collandus sim, панове! Collandus sim! Яка ясність, яка мова! Яка глибина, який розум! Collandus sim, яка скарбниця мудрості! О, я дихаю, дихаю! Collandus sim, і нині, і повсякчас, і навіки-віків collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, collandus sim, — але раптом пролунав дзвоник, і учні дико заверещали, а стариган спантеличено вийшов. Тієї ж миті усі з офіційних мрій шугнули обличчями у приватні мрії про хлоп’я, хлопчака, спалахнули дискусії, а дійсність помалу перетворювалася на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай! Він навмисне це зробив! Він навмисне призначив мене суперсекундантом! Щоб я мав дивитися, щоб я бачив. Він розлютився — опускаючи себе, він хотів опустити й мене, він не міг вибачити, що я спричинив його миттєву слабкість із парубком. Хіба я міг наражати своє обличчя на це видовище? Я знав, що коли я всотаю це мавпування, моє обличчя ніколи не поверне до норми, втеча зникне без вороття, ні, ні, нехай роблять, що хочуть, але без мене, без мене! Нервово колупаючи пальцем у черевику, я схопив його за рукав, благально глянув на нього і прошепотів: — Ментусе… Він відштовхнув мене. — О ні, хлопченя! Нізащо! Ти — суперсекундант, і квит! Він мене назвав хлопченям! Що за гидотне слово! Це було жорстоко з його боку, я збагнув, що все втрачено і що ми щосили прагнемо того, чого я найбільше боявся, — цілковитої потворності, ґротеску. А тим часом дике, хворобливе зацікавлення охопило навіть тих, які перед цим байдуже повторювали: «Невжель Сифонус…» Ніздрі роздулися, рум’янці добре припікали, і я збагнув, що поєдинок на міни буде поєдинком серйозним, на життя і смерть, а не на порожні слова! Вони оточили обох тісним колом і кричали в густому повітрі: — Починайте! Зроби його! Нумо! Мерщій! Один лише Копирда потягнувся, забрав зошита і пішов геть… Сифон сидів на своєму хлоп’яті осоловілий і напиндючений, наче курка на яйцях, — було видно, що він трохи злякався і хотів би відступити! Проте Пизо враз оцінив неймовірні шанси, які давали Сифонові його найвищої категорії переконання й принципи. — Дивися! — шепотів йому на вухо й підштрикував Пизо. — Не бійся! Подумай про свої принципи! Ти маєш принципи й заради них ти зможеш легко корчити всілякі міни у потрібній кількості, натомість він не має принципів і буде змушений корчити їх заради себе, а не заради принципів. — Під впливом цього нашіптування міна Пиляшкевича почала виправлятися й незабаром заясніла цілковитим спокоєм, оскільки, очевидно, принципи додавали йому такої сили, що він міг корчити міни завжди й у будь-якій кількості. Бачачи це, Миздраль і Гопек відтягли Ментуса набік і благали, аби він не наражався на вірну поразку. — Не губи себе й нас, ліпше одразу піддайся — він набагато мінястіший за тебе, — Ментоле, зроби вигляд, що ти захворів, а вже потім якось залагодиться, ми виправдаємо тебе! Він відповів лише: — Не можу, бо жереб кинуто! Геть! Геть! Хочете, щоб я наклав у штани? Викиньте цих роззявляк! Це мене дратує! Щоб на мене ніхто не балушив очі, крім секундантів і суперсекунданта. — Однак його обличчя витяглося, а завзятість змішалася з виразним тремом. Це так контрастувало зі спокійною впевненістю Сифона, що Миздраль прошепотів: «Кінець йому», — і всім стало страшно, і вони вийшли крадькома, обережно зачиняючи за собою двері. Раптом у спорожнілому й зачиненому класі опинилися ми всімох, себто, крім Пиляшкевича та Ментуса, — Миздраль, Гопек, Пизо, якийсь Ґудзик, другий секундант Сифона, а посередині я — суперсекундант, онімілий суперсекундант секундантів. І розлігся іронічний, хоч і загрозливий голос Пизо, який, злегка зблідлий, читав з аркушика умови змагання: — Супротивники стають один навпроти одного і по черзі видають серію мін, причому на кожну позитивну й добру міну Пиляшкевича Ментальський відповідає бунтівною та потворною контрміною. Міни — якнайбільш особисті, ориґінальні, осібні, якнайбільш діткливі та нищівні — мають бути без стримування застосовані аж до переможного кінця. Він замовк, а Сифон з Ментусом зайняли визначені позиції, Сифон потер щоки, Ментус поворухнув щелепою — і Миздраль відгукнувся, поцокуючи зубами. — Можете починати! І, власне, коли він це промовив, що «можуть починати», власне, коли проказав, що «починати можуть», дійсність перейшла свої межі, несуттєве скульмінувалося в кошмар, а подія з несправжньої події перетворилася на цілковитий сон — я ж стирчав у самому центрі, впійманий, як муха в павутиння, неспроможний поворухнутися. Склалося враження, ніби шляхом тривалих вправ нарешті осягнули межу, за якою втрачається обличчя. Фраза переродилась у ґримасу, а ґримаса — пуста, марна, порожня, ялова — зловила й не відпускала. Мене б не здивувало, якби Ментус із Сифоном схопили обличчя в руки і тиснули один на одного — ні, ніщо вже мене не могло здивувати. Я забелькотів: — Змилуйтеся над своїми фізіями, змилуйтеся принаймні над моєю, лице не об’єкт, воно суб’єкт, суб’єкт, суб’єкт! — Але Сифон уже виставив пику і відвалив першу міну так несподівано, що і моє обличчя скорчилося, немов ґутаперчеве. А саме — він закліпав як людина, яка виходить на світло з темряви, поглянув праворуч і ліворуч із побожним здивуванням, почав крутити очними яблуками, стрілив ними вгору, ніби щось помітив на стелі, прибрав захопливого виразу і тривав у ньому, збуджений і натхненний; потім приклав руку до серця і зітхнув. Ментальський скривився, скулився і вдарив у нього знизу наступною дражливою та нищівною контрміною: теж крутив, теж підніс, вибалушив, теж роззявив у стані телячого захоплення і безнастанно вертів приготованою мармизою, поки в писок йому не потрапила муха, яку він одразу проковтнув. Сифон не звертав на це уваги, ніби Ментусової пантоміми не існувало (бо він мав над ним ту вищість, що діяв заради принципів, а не заради себе), одначе зайшовся гірким, жагучим плачем і рюмсав, у такий спосіб сягаючи вершин спокути, одкровення і зворушення. Ментус теж зарюмсав і рюмсав так довго й рясно, аж поки з носа йому не видулась бульбашка — одразу висякав її до плювальниці, досягаючи в такий спосіб вершин огиди. Це зухвале блюзнірство супроти найсвятіших почуттів вивело, однак, Сифона з рівноваги — він не витримав, мимохіть помітив і, розлючений, облишивши рюмсання, нагородив сміливця ненависним поглядом. Необачний! Ментусові тільки цього й треба! Коли він відчув, що йому вдалося збити погляд Сифона з високостей, він мерщій вишкірився і так огидно скривив мармизу, що той, зачеплений за живе, засичав. Здавалося, Ментус переміг! Миздраль і Гопек нишком зітхнули! Зарано! Зарано зітхнули! Бо Сифон — вчасно зорієнтувавшись, що даремно витріщився на пицю Ментуса і що зі злості його власна перестає слухатися — хутенько оговтався, притлумив міміку, знову стрельнув поглядом угору, ба більше — виставив наперед ногу, скуйовдив волосся, трішечки напустив чубчика на чоло і стояв так самоцінно, з принципами й ідеалами; потім підняв руку і несподівано виставив пальця, вказуючи вгору! Удар був вельми несподіваний! Ментус одразу ж виставив той самий палець, поплював на нього, подлубав ним у носі, почухався, кривлявся, як міг, як умів, захищався, атакуючи, атакував, боронячись, але Сифонів палець незворушно, нездоланно стримів догори. І не допомагало, що Ментус гриз свій палець, длубався ним у зубах, шкрябав п’яти й робив усе, що у людських можливостях, аби його зогидити — на жаль, на жаль — невблаганний, непереможний палець Пиляшкевича стирчав, спрямований угору і не поступався. Становище Ментальського ставало загрозливим, оскільки він вичерпав усі свої огиди, а палець Сифона непорушно й незворушно вказував догори. Страх понищив секундантів і суперсекунданта! Остаточним судомним зусиллям Ментус скупав свій палець у плювальниці і, гидотний, спітнілий, червоний, розпачливо насварився ним на Сифона, однак Сифон не лише не звернув на це уваги, не лише навіть не поворухнув пальцем, а ще більше розцвів на виду, немов веселка після бурі, і відбився на ньому сімома барвами чудесний Орлик-Сокіл, а з ним чисте, невинне, непросвіщенне Хлоп’я! — Перемога! — гукнув Пизо. Ментусове лице було жахливе. Він відступив аж під стіну і хрипів, гарчав, сходив піною, вхопив палець і тягнув його, викручував, прагнучи вирвати, вирвати з м’ясом, відкинути, знищити цю спільність із Сифоном, повернути незалежність! Він не міг, хоч тягнув з усієї сили, незважаючи на біль! Неспроможність знову далася взнаки! А Сифон завжди міг, міг без перерви, спокійний, як небо, з пальцем, піднесеним догори, звісно, не заради Ментуса і не заради себе, а заради принципів! О, що за потворність! Один — із перекошеним лицем, вищиреними зубами — по цей бік, а другий — по той бік! А посеред них я, суперсекундант, напевно — навіки ув’язнений, в’язень чужих ґримас, чужих облич. Лице моє, наче дзеркало їхніх облич, також спотворилося, переляк, страх, обава залишили на ньому невитравний відбиток. Блазень поміж двома блазнями, як я міг здобутися на щось, що не було б ґримасою? Мій палець ноги трагічно вторував їх пальцям, а я ґримасував, ґримасував і знав, що втрачаю себе в цій ґримасі. Я вже ніколи, мабуть, не втечу від Пімка. Не повернусь до себе. О, що за потворність! І яка жаска тиша! Бо тиша часами була досконалою, жодного брязкоту зброї, самі тобі міни й безшумні рухи. Раптом її роздер пронизливий вереск Ментуса: — Тримай! Хапай! Бий! Убий! Що це? Невже щось нове? Невже ще щось? Чи не досить? Ментус опустив палець, накинувся на Сифона і затопив йому в пику — Миздраль і Гопек накинулися на Пизо, Ґудзика і теж зацідили їм по варґах! Усе пішло догори дригом. Клубок тіл на підлозі, над яким стояв я — незворушний суперсекундант. Не минуло й хвилини, а Пизо й Ґудзик лежали, наче колоди, зв’язані помочами, Ментус же всівся верхи на Сифона і став пострашному чванитись. — Ну що, крихітко, хлоп’я невинне, ти думав, що здолав мене? Пальчика догори і радий, так? То ти, цяцюню (і вдався до найогидніших висловів), мріяв, що Ментус собі ради не дасть? Дозволить обвести себе навколо твого пальчика? А я тобі скажу, що коли не можна інакше, то я силоміць обламаю пальчика! — Пусти… — прошипів Сифон. — Пустити! Зараз же тебе випущу! Одразу відпущу, тільки не знаю, чи саме таким, яким ти є. Погомонімо собі! Надстав-но вушко! На щастя, ще можна дістатися до тебе… силою… через вуха… Вже я тебе дійму до потрухів! Надстав, кажу, вушко! Почекай, цнотливчику, я тобі щось скажу… Він схилився над ним і зашепотів — Сифон позеленів, кувікнув, як недорізане порося, смикнувся, наче риба, вийнята з води. Ментус його придушив! І на підлозі почалася погоня, оскільки він став ловити губами то одне, то друге вухо Сифона, котрий, турляючи головою, втікав од нього — і загарчав, побачивши, що не може втекти, загарчав, аби заглушити вбивчі слова, і гарчав понуро, страшно, зосередився, зайшовся в розпачливому й первісному вереску, аж не хотілося вірити, що ідеали можуть ревти, як дикі буйволи в пущі. Катюга також загарчав: — Кляп! Кляп! Заткни кляп! Роззяво! Чого витріщився? Кляп! Засунь носову хусточку! Це він на мене так верещав. Це я мав засунути хусточку! Бо Миздраль і Гопек сиділи верхи, кожен на своєму секунданті, і не могли ворухнутись. А я не хотів! Я не міг! Я заціпенів, огида паралізувала мої рухи, слова і взагалі всі людські прояви. О, суперсекунданте! Тридцятко, тридцятко, де моя тридцятка? Немає тридцятки! І тут раптом Пімко з’являється у дверях класу і стоїть — у жовтих шеврових ботиках, у коричневім плащі і з паличкою в долоні — стоїть… стоїть. І так абсолютно, ніби він сидить.
Розділ IV ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІДОРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»
Перш ніж вести далі ці правдиві спогади, хочу подати в наступному розділі-відступі оповідання під назвою «Філідор з дитячою душею». Ви бачили, як злостиво мене оступачив дидактичний Пімко; бачили ідеалістичні закамарки нашої інтеліґентської молоді; неспроможність життя, розпач диспропорції, нудоту штучності, понурість нудьги, сміховинність фікції, муку анахронізму, шаленство жопки, обличчя, а також інших частин тіла. Ви чули слова, слова, вульґарні слова, що воюють зі словами шляхетними, та інші, так само несуттєві слова, виголошувані вчителями на уроках, — і були німими свідками того, як річ, складена з несуттєвих слів, підло закінчилась дивакуватою ґримасою. У такій кузні кується наша зрілість. А зараз побачите іншу дійсність, інший двобій — смертельний бій професорів Ґ.Л.Філідора з Лейдена та Момзена з Коломбо (зі шляхетським прізвиськом анти-Філідор). І там теж виступають слова й окремі частини тіла, однак не варто дошукуватися тісного зв’язку між двома частинами цієї цілісності; і той, хто вважає, що, включаючи до мого твору оповідання «Філідор з дитячою душею», я маю на меті не лише певне заповнення місця на папері, незначного зменшення кількості білих аркушів перед собою, помиляється. Але якби знавці та дослідники, наспеціалізовані Пімки з конструювання жопки, вказуючи на композиційні вади художнього твору, обвинуватили мене: мовляв — на їхню думку — прагнення заповнити місце — арґумент приватний і недостатній, мовляв, не годиться впихати у художній твір усе, колись написане, я відповім, що, на моє скромне переконання, окремі частини тіла та слова становлять достатній композиційний естетично-художній зв’язок. І я доведу, що моя композиція у плані точності й логіки не поступається найстислішим і найлогічнішим композиціям. Погляньте — основна частина тіла, добрий, приручений жопусик, є основою, тому з нього починається дія. Із жопенятка, як із головного стовбура, розгалужуються окремі частини, такі, як-от палець ноги, руки, очі, зуби, вуха, причому одні частини потихеньку переходять в інші завдяки тонким і кунштовним перетворенням. А людське обличчя, зване також у Малопольщі «писком», є короною, густою кроною дерева, що окремими частинами виростає зі стовбура жопусика; отже, писок замикає цикл, розпочатий жопусиком. Дійшовши до писка, що ж мені залишається, як не завернути до окремих частин, аби через них знову дійти до жопусика? — і цьому, власне, має слугувати новела «Філідор». «Філідор» — композиційний поворот, пасаж або, коротше кажучи, — кода, трель, а радше поворот, заворот кишок, без якого я ніколи б не дістався до лівої литки. Хіба це не залізний композиційний кістяк? Чи цього не досить, аби якнайбездоганніше задовольнити вимоги фахівців? А що буде, коли ви зануритесь у глибші зв’язки окремих частин, у різноманітні переходи від пальця до зубів, у містичне значення деяких улюблених частин, у сенс — далі — поодиноких суглобів, у цілісність частин, а також у всі частини частин? Запевняю, це композиція неоцінена з точки зору заповнення місця, вдумливими дослідженнями над нею можна заповнити триста томів, заповнюючи щоразу більше місця, і посідаючи щоразу вище місце, і вкладаючись щоразу зручніше та вільготніше на своєму місці. А чи любите ви пускати мильні бульбашки над озером, коли заходить сонце, коли коропи плюскаються у воді і рибалка сидить мовчазний, приглядаючись до дзеркальної гладіні? І я рекомендую вам свою методу посилення через повторення, завдяки якій, систематично повторюючи окремі слова, звороти, ситуації та частини, я посилюю їх, загострюючи водночас враження монолітності стилю до меж мало не маніяцьких. Через повторення, через повторення найлегше твориться всіляка міфологія! Проте зважте, що така часткова композиція є не лише композицією, а, властиво, цілою філософією, яку я тут подаю в кучерявій і грайливій формі легковажного фейлетону. Скажіть мені, як ви гадаєте — на вашу думку, читач не асимілює лише частину й лише частково? Він читає частину чи уривок, а потім робить перерву, аби за деякий час прочитати наступний уривок, інколи ж трапляється й так, що він починає із середини або з кінця, просуваючись назад, до початку. Незрідка він прочитає кілька абзаців і кине, й навіть не тому, що його не захопило, а тому, що йому на думку спало щось інше. А бодай би нарешті він прочитав цілість — гадаєте, він окине її оком і оцінить пропорції та гармонію окремих частин, якщо не довідається про це від фахівця? Отже, для цього автор роками б’ється, кроїть, згинає, рве, латає, пітніє і мучиться, аби фахівець повідав читачеві, що композиція вдала й гарна? Але ходімо далі, далі, у царину повсякденного приватного досвіду! Чи, бува, телефон або муха не відірве його від читання точнісінько в тому місці, де всі окремі частини збігаються в єдність драматичної розв’язки? І то більше, якщо цієї миті його брат (припустімо) зайде до кімнати і щось скаже? Шляхетний письменницький труд сходить на пси через брата, муху або телефон — тьху, клята мушва, чому ти кусаєш людей, котрі вже втратили хвости і не мають чим відмахуватись? І на додачу зважмо ще й на те, чи той ваш єдиний, винятковий і виплеканий твір не є лише частиною тридцяти тисяч інших творів, так само єдиних, що з’являються за принципом «хоч греблю гати»? Жахливі частини! Отже, чи для того ми конструюємо цілісність, аби частка частини читача ввібрала частку частини твору, і то лише частково? Як тут не пожартувати на цю тему? Жартик сам так і проситься. Понеже ми віддавна навчилися збувати жартом те, що надмір безжально жартує собі з нас. Чи з’явиться колись геній поважності, котрий погляне в очі реалістичному життєвому дріб’язку, не зайшовшись тупорилим іржанням? Чия велич, нарешті, здолає дріб’язок? Гей-гей, тоне мій, тоне легкого фейлетону! Але зауважмо далі (аби вже до кінця випити чашу частки), що ті канони й принципи композиції, яким ми мимохіть підлягаємо, також є всього-на-всього витвором частини, і то вельми жалюгідної. Мізерна частина світу, жалюгідне ґроно фахівців та естетів, світок, не більший від мізинця, що міг би цілковито поміститись в одній кав’ярні, невпинно між собою тусується, видушуючи щоразу рафінованіші постулати. Однак, гірше того, ці смаки не є властиво смаками — ні, ваша композиція смакує їм лишень частково, у значно більшій частині їм смакує власна обізнаність із предметом композиції. Отож хіба не задля цього творець намагається виявити композиційну вправність, аби знавець міг проявити свою обізнаність у цьому предметі? Тихо, цить, містеріє, оце п’ятдесятирічний творець творить, уклякнувши перед олтарем мистецтва з думкою про шедевр, гармонію, точність, красу, дух і перемогу, ото знавець знається, поглиблюючи твориво творця поглибленою розвідкою, після чого твір іде у світ до читача — і те, що було почате в абсолютних і страшних муках, споживається надміру частково, між телефоном і котлетою. Тут письменник душею, серцем, мистецтвом, трудом, мукою живить — а тут читач узагалі не хоче, а коли й захоче, то від нехоті, знічев’я, поки не задзвонить телефон. Вас гублять дрібні життєві реалії. Ви схожі на людину, котра викликала на двобій дракона, але яку малий кімнатний песик скрутить у баранячий ріг. А далі я запитаю (аби ще ковток сьорбнути з келиха частки), чи — на вашу думку — твір, сконструйований відповідно до всіх канонів, виражає цілісність чи тільки частину? Ба! Хіба будь-яка форма не полягає в елімінації, композиція не є обмеженням, чи може слово відтворити щось інше, окрім частини дійсності? Решта — мовчання. І, врешті-решт, ми творимо форму чи вона творить нас? Нам здається, що це ми конструюємо, — омана, однаковою мірою композиція конструює нас. Те, що ти написав, диктує тобі подальший сенс, твір народжується не з тебе, ти хотів написати одне, а тобі написалося щось зовсім інше. Частини мають схильність до цілісності, кожна частина приховано прямує до цілісності, прагне заокруглення, шукає доповнення, вимагає решту за образом і подобою своєю. Наш розум виловлює з розбовтаного океану явищ якусь частину, припустімо — вухо чи ногу, відразу ж на початку твору з-під пера з’являється вухо чи нога, відтак ми вже не можемо виборсатись із частини, дописуємо до неї подальший хід, вона нам диктує всі інші члени. Довкола частини ми обвиваємося, наче плющ довкола дуба, початок закладає кінець, а кінець — початок, натомість середина твориться між початком і кінцем. Абсолютна неможливість цілісності властива людській душі. Що ж ми тоді маємо робити з частиною, яка народилася несхожою на нас, немовби тисяча хтивих, темпераментних жеребців відвідали ложе матусі нашої дитини, — га, хіба лише для порятунку видимості батьківства мусимо зі щирим моральним завзяттям уподібнитись до нашого твору, якщо він не воліє бути схожим на нас. Ба-ба, я, пам’ятаю, багато років тому знав письмака, котрому на початку письменницької кар’єри написалася героїчна книжка. Цілком випадково першими словами він одразу ж ударив по героїчних клавішах, хоча так само добре міг зачепити скептичні або ж ліричні ноти, — але перші речення вийшли героїчними, через що він не міг, зважаючи на гармонію композиції, не посилювати і не підсипати героїзму аж до кінця. І доти він заокруглював, згладжував і вдосконалював, виправляв і допасовував початок до кінця, кінець до початку, аж поки з цього не постав твір — як живий, повний найглибшого переконання. Що ж він мав тоді робити зі своїм найглибшим переконанням? Чи можна зректися найглибшого переконання? Чи творець, відповідальний за свої слова, може визнати, що йому це так тільки героїчно написалося і просто так героїчно вийшло, що його найглибше переконання не є принаймні його переконанням, а з нутра йому якось вилізло, прилізло, облізло і влізло? Немає мови! — оскільки такі дрібнички, як вилізло, написалося, вийшло, облізло, не відповідають високому культурному стилеві, щонайбільше, вони можуть бути суроґатом фіґлярно необов’язкового й кучерявого фейлетону. Дарма нещасний героїк соромився і ховався, намагаючись ухилитись од частини, частина ж, раз ухопивши, не хотіла відпускати, він мав пристосуватися до своєї частини. І він уподібнювався до частини доти, доки, врешті, під завісу письменницької кар’єри став уже цілковито героїчним — хирляком свого героїзму. І лише уникав він, як вогню, колеґ і приятелів із часів дозрівання, бо ті не могли не дивуватися цілісності, яка так тісно допасувалася до частини. І волали до нього: «Гей, Больку! А пам’ятаєш той ніготь… той ніготь… Больку, Больку, Болечку, нігтик той пам’ятаєш на зеленому лужку? Ніготь? Ніготь, Болю, де?» Таким чином, існують принципові, капітальні й філософські арґументи, які мене схилили до будування твору на фундаменті окремих частин — пояснюючи твір як частину твору і трактуючи людину як зв’язок між частинами, — тоді як людство я сприймаю як мішанку частин і шматків. Але якби хтось закинув мені: мовляв, що ця часткова концепція не має, щиро кажучи, жодної концепції, а лише обдурювання, насміхи, махлювання народу і що я, замість підлягати суворим правилам і канонам мистецтва, намагаюся ухилитися від них цими насміхами, — я відповів би, що так, саме так, я маю саме такі, а не інші наміри. І — на Бога — я не боюся визнати, що намагаюсь ухилитись не стільки від вашого мистецтва, панове, якого я не сприймаю, скільки від вас самих… оскільки і вас я не можу перетравити з вашими концепціями, з вашою мистецькою поставою і з усім вашим художнім світиком. Панове, на світі існують більш або менш сміховинні середовища, що менш або більш ганьблять, осоромлюють і принижують, а також доза дурощів не всюди однакова. Так, наприклад, середовище цирульників на перший погляд здається більш схильним до глупства, ніж середовище шевців. Але те, що діється в мистецькому середовищі світу, б’є всі рекорди ідіотизму й ганьби — і до тієї міри, що людина більш-менш пристойна й урівноважена не може не схилити чола, охопленого пожежею стидоби через ту інфантильну та претензійну оргію. О, ці натхнені співи, яких ніхто не слухає! О, ці мудрування знавців, запал на концертах і поетичних вечорах, інші посвячення, переоцінки, дискусії та поличчя тих осіб, коли вони декламують або слухають, святкуючи спільну містерію краси! На підставі якої ж болісної антиномії все, що ви робите чи говорите, тут, власне, перетворюється на сміховинність? Коли впродовж століть якесь середовище потрапляє в такі дурисвітні конвульсії, можна з усією певністю дійти висновку, що його концепція не відповідає дійсності, що просто воно нашпиговується фальшивими концепціями. І, без сумніву, ваші мистецькі концепції сягнули вершин концепційної наївності; і, якщо хочете знати, які в якому сенсі годилося б їх переглянути, я можу це вам просто зараз розповісти — але треба, щоб ви наставили вушка. Чого ж, власне, жадає той, хто в наші часи відчув потяг до пера, пензля чи кларнета? Він передусім прагне бути митцем. Прагне творити Мистецтво. Йому верзеться, що Красою, Добром і Правдою він буде живити себе іспівгромадян, він хоче бути жерцем і пророком, офіруючи скарб свого таланту спраглому людству. А також, либонь, прагне віддати талант службі ідеї та Нації. Які високі цілі! Які прекрасні наміри! Хіба не такою була роль шекспірів, шопенів? Але зважте на те, і в цьому вся заковика, що ви ще не є ані шопенами, ані шекспірами, що ще не сформувалися вповні як митці й жерці мистецтва, що в сучасній фазі вашого розвитку ви щонайбільше тягнете доперва на півшекспірів і чвертьшопенів (о, трикляті частини) — і через це така претензійна поза лишень оголює вашу жалюгідну недостатність — і що це скидається на те, наче ви притьмом хочете скочити на п’єдестал пам’ятника, наражаючи на небезпеку ваші безцінні та вразливі частини тіла. Повірте мені: існує велика різниця між митцем, котрий уже відбувся, і зграєю напівмитців і чвертьпророків, котрі лише намагаються відбутись. І те, що личить цілком зрілому митцеві в усій його поставі, у вас відлунює по-іншому. Але ви, замість створити собі концепцію на свій копил і згідно з власною дійсністю, вбираєтеся в чуже пір’я — і саме тому стаєте претендентами, вічні нездари, що вічно тягнуть на жалюгідну трієчку, ви, слуги і наслідувачі, прихильники й любителі Мистецтва, яке тримає вас у передпокої. Воістину, страшно дивитись, як ви стараєтесь і як вам не вдається, як щоразу вам кажуть, що ще не час, а ви знову пхаєтеся з новим шедевром і як наполягаєте прийняти ці шедеври, як задовольняєтесь пісними другорядними тріумфиками, роздаєте собі компліменти, влаштовуєте мистецькі вечірки, переконуєте себе й інших у щоразу новій видимості власної посередності. І навіть не маєте тієї втіхи, аби для вас самих те, що ви пишете й базграєте, мало якийсь сенс. Бо все це, повторюю, є наслідуванням, поцупленим у майстрів, — це ніщо інше, як тільки необачний обман, буцім ти вже цінний, ти вже чогось вартий. Ваша ситуація — фальшива, а будучи фальшивою, вона мусить родити гіркі плоди — і вже у вашому ґроні заброджує взаємна неприязнь, зневага, злостивість, кожен погорджує іншим і, на додачу, собою, ви є братством самонеповаги — аж нарешті самі віддаєте себе на смерть. Бо в чому ж полягає становище другорядного письменника, як не в одній великій відмові? Першого й безжального облизня відмірює йому пересічний читач, котрий рішуче не хоче милуватися його витворами. Другого й ганебного йому відмірює власна дійсність, яку він не спромігся виразити. А третього облизня і копняка, найбезчеснішого з усіх, зустрічає він від мистецтва, в якому він сховався і яке погорджує ним як бездарним і недостатнім. І це переходить межі ганьби. Тут уже починається суцільна бездомність. Це призводить до того, що другорядність стає посміховиськом з усіх сторін, потрапивши під перехресний вогонь відмов. Воістину, чого можна сподіватися від людини, якій тричі відмовлено, і за кожним разом ганебніше? Хіба людина, обряджена так, не повинна щезнути, занишкнути десь, аби її не бачили? Чи недостатність, що дефілює серед білого дня, спрагла почестей, може бути здоровою і чи не спровокує вона природу на гикавку? Але передусім скажіть мені — чи, на вашу думку, бéри смачніші й соковитіші від ананасівок, чи ви радше віддасте перевагу останнім? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді? Ганьба, ганьба, панове, і ганьба, ганьба! Я не філософ і не теоретик, ні — я говорю про вас, маючи на увазі ваше життя, зрозумійте, нарешті, мене непокоїть лише ваша особиста ситуація. Несила відірватись. О, ця неможливість перерізати пуповину, що з’єднує з людською відмовою! Відмовлена душа — невинюхана квітка — цукерки, що хотіли бути смачними, і не смакували, — погорджена жінка — завжди завдавали мені просто фізичного болю, я не можу знести цього — і коли зустрічаю в місті когось із митців і бачу, як звичайна відмова лежить ув основі його існування, як кожен рух, слово, віра, ентузіазм, кома, образа, гордість, милосердя, біль залатують звичайною, неприємною відмовою, мені стає соромно. І соромно мені не тому, що я йому співчуваю, а тому, що співісную з ним, що його химерність діткає мене, як і кожного, до чиєї свідомості вона проникла. Повірте, зараз — найвищий час опрацювати й усталити образ другорядного письменника, бо ж інакше всім людям стане зле. Адже ж не дивно, що люди, котрі присвячують себе ex professo[10] формі і — можна вважати — вразливі щодо стилю, покірно погоджуються на таку ситуацію, фальшиву й претензійну? Невже не зрозуміло, що, власне, з огляду на форму, стиль немає нічого фатальнішого в наслідках — оскільки той, хто перебуває в штучній ситуації, у незавидному, як не глянь, становищі, не може вимовити бодай одного слівця, яке б не було непотребом. Якою ж тоді — запитаєте ви — має бути наша концепція, коли б ми спромоглися висловитись у відповідний нашій дійсності і, водночас, більш суверенний спосіб? Не з вашими, панове, можливостями витворити із себе, ось так простісінько, з вівторка на середу, зрілих майстрів — а проте ви могли би певною мірою врятувати гідність, віддаляючись од Мистецтва, яке притуляє вам таку обтяжливу жопку. Передусім порвіть ви раз і назавше з цим словом: мистецтво, а заодно і з другим: митець. Облиште купатися в цих словах, що ви їх повторюєте з нескінченною монотонністю. Хіба не кожен є потроху митцем? Хіба не правда, що людство творить мистецтво не лише на папері чи на полотні, а в кожну мить повсякденного життя — і коли дівча вплітає у косу квітку, коли в розмові у вас проривається жартик, коли ми розтаємо в сутінковій гамі світлотіні, що ж усе це, як не мистецька практика? Кому потрібен цей чудернацький і безглуздий поділ на «митців» і решту людства? І чи не було б мудріше, аби вони, замість гордо іменувати себе митцями, просто сказали: «Я, може, дещо більше, ніж інші, займаюся мистецтвом»? І зрештою, навіщо вам увесь цей культ мистецтва, яке полягає в так званих «творах», — чому вам привиділось і приверзлося, що людину так зачаровують твори мистецтва і що ми вмліваємо від божественної насолоди, слухаючи фуґи Баха? Хіба вам ніколи не спадало на думку, наскільки нечиста, каламутна, недозріла оця мистецька царина культури — царина, яку ви хочете замкнути у вашій примітивній фразеології? Помилка, яку ви нахабно й повсюдно робите, полягає передусім у тому, що ви звужуєте спілкування людини з мистецтвом винятково до художньої емоції, воднораз трактуючи це спілкування в його гранично індивідуалістичному аспекті, наче кожен із нас переживає мистецтво власноруч, власноніж, у герметичному відособленні від інших людей. Але насправді ми маємо справу з мішанкою, складеною з багатьох емоцій, а також із багатьох людей, що взаємно впливають на себе, витворюючи спільне переживання. Отож, коли на сцені піаніст барабанить Шопена, ви говорите, що чари шопенівської музики в конгеніальній інтерпретації геніального піаніста зачарували слухачів. Але, можливо, насправді жоден зі слухачів не був зачарований. Не виключено, що якби їм не було відомо, що Шопен — великий геній, а піаніст — так само, ви б із меншим запалом слухали цю музику. Можливо також, що коли кожен із них, блідий від ентузіазму, кричить «браво», надривається й надсаджується, це треба приписати тому, що інші теж надриваються, кричачи; оскільки кожний із них думає, що інші зазнають страшенного раювання, неземного зворушення, через що і його зворушення починає рости на чужих дріжджах; і в такий спосіб легко може статися, що хоча й ніхто в залі безпосередньо не був захоплений, усі виявляють симптоми захвату — тому що кожен пристосовується до своїх сусідів. І тільки коли всі вкупі належним чином позбуджуються, саме тоді, кажу вам, ці симптоми викликають у них зворушення — бо ж ми мусимо пристосуватися до наших симптомів. Але також справедливо й те, що, беручи участь у тому чи тому концерті, ми здійснюємо щось на кшталт релігійного акту (так, якби ми асистували у Службі Божій), побожно вклякнувши перед Божеством мистецтва; тому в цьому випадку наше захоплення було б лишень актом поклоніння і виконання ритуалу. Хто ж, однак, може сказати, скільки в цій Красі достеменно прекрасного, а скільки історико-соціологічних процесів? Еге ж, відомо, людство потребує міфів — воно вибирає собі одного чи другого зі своїх численних творців (але хто би спромігся дослідити й висвітлити шляхи цього вибору?) і осьде вивищує його понад іншими, починає вивчати його напам’ять, відкриває в ньому свої таємниці, підпорядковує йому свої почуття — але якби ми з тією ж упертістю заповзялися вивищувати іншого митця, він став би нашим Гомером. Отак, бачите, скільки різноманітних і здебільшого позаестетичних чинників (я їх міг би монотонно перераховувати до другого пришестя) складає велич митця і твору? І це каламутне, ускладнене й важке співіснування з мистецтвом ви хочете вмістити в наївній фразі, мовляв, «поет, натхненний, співає, а слухач, захоплений, слухає»? Тож відкиньте оте цяцькання з мистецтвом, відкиньте — ради Бога! — всю цю систему його роздування, перебільшення; і замість упиватися леґендою, дозвольте, аби факти творили вас. І вже одне це здатне принести велике полегшення, відкриваючи вам Дійсність, — але враз позбудьтеся страху, що це збіднить вас і вкоротить вам духу, — оскільки Дійсність завжди багатша від наївних ілюзій та оманливих фікцій. І я зараз доведу вам, які багатства чекають вас на новому шляху. Сенсом мистецтва, безперечно, є вдосконалення форми. Але ви — і тут відкривається інша ваша кардинальна помилка — уявляєте собі, що мистецтво полягає у творенні досконалих щодо форми творів; певний неохопний і загальнолюдський процес творення форми ви звужуєте до продукування поем чи симфоній; і ви навіть ніколи не могли належно відчути й пояснити іншим, наскільки ґрандіозною є роль форми в нашому житті. Навіть у психології ви не могли надати формі відповідного місця. Як і досі, вам здається, що це почуття, інстинкти, ідеї керують нашою поведінкою, а форму ви схильні вважати поверховим додатком і звичайною оздобою. І коли вдова, йдучи за домовиною чоловіка, ревно ридає, ви гадаєте, що вона ридає, оскільки тяжко переживає свою втрату. Коли якийсь інженер, лікар чи адвокат порішить свою дружину, дитину або друга, ви вважаєте, що він дав розгулятися своїм ницим інстинктам. Коли ж якийсь політик ляпне щось дурнувате, ви визнаєте, що він дурний, бо лише бридню городить. Але в Дійсності справа постає таким чином: людська істота не виражається в безпосередній і відповідний своїй природі спосіб, а завжди в якійсь окресленій формі, і та форма, той стиль, спосіб буття не походить лише з нас, а накидається нам іззовні — і ось чому ця ж людина може поводитися на позір мудро або по-дурному, як дурисвіт, чи по-ангельски, розсудливо чи нерозважно, залежно від того, під який стиль вона потрафить і як вона залежить від інших людей. І якщо хробаки і ґедзі цілими днями полюють за поживою, то ми без спочинку женемося за формою, сваримося з іншими людьми через стиль, через наш спосіб буття і — їдучи трамваєм, обідаючи, розважаючись або відпочиваючи, або залагоджуючи справи — завжди, безперервно шукаємо форми і насолоджуємося нею або потерпаємо через неї, пристосовуємося до неї чи топчемо і трощимо її, або дозволяємо, аби вона творила нас, амінь. О, сила Форми! Через неї вмирають народи. Вона спричиняє війни. Вона спричиняє в нас появу чогось такого, що з нас не походить. Нехтуючи нею, ви ніколи не зможете зрозуміти глупства, зла, злочину. Вона керує нашими найдрібнішими рефлексами. Вона лежить біля основ суспільного життя. Одначе для вас Форма і Стиль усе ще є поняттями з царини чистої естетики — для вас стиль є лише стилем на папері, стилем ваших оповідань. Панове, хто ж відшмагає жопку, якою ви насмілюєтесь звертатися до людей, вклякаючи перед олтарем мистецтва? Форма не є для вас чимось живим і людським, чимось — сказати б — практичним і щоденним, а тільки якимось святковим атрибутом. Схиляючись над своїми паперами, ви забуваєте про власну особу — і вам не залежить на вдосконаленні вашого особистого й конкретного стилю, і ви знай займаєтеся в порожнечі абстрактною стилізацією. Замість того, щоб мистецтво служило вам, ви служите мистецтву — і з овечою покірністю дозволяєте гальмувати вас у розвитку і зіштовхувати в пекло недорікуватості. Погляньте тепер, наскільки інакшим був би образ того, хто, замість насичуватися фразеологією різних концептуалістів, охопив би свіжим поглядом світ у розумінні бездонного значення форми в нашому житті. Якби він і взявся за перо, то аж ніяк не для того, аби стати Митцем, а щоб — так би мовити — яскравіше виобразити свою особистість для інших; або ж щоб вигідніше обладувати себе внутрішньо, а також, можливо, щоб поглибити, загострити свої стосунки з іншими людьми, маючи на увазі невимірний і творчий вплив інших душ на нашу душу; або, наприклад, вибороти собі такий світ, який хотів би мати і який йому необхідний для життя. Ясна річ, він не шкодуватиме сил, аби твір притягав і зачаровував інших художніми красотами — але його головною метою буде вже не мистецтво, а лише власна особа. І я кажу «власна», а не «чужа», оскільки вам пора перестати вважати себе вищими істотами, які можуть когось повчати, просвіщати, вести, підносити й давати настанови. Хто вам ґарантував цю вищість? Де сказано, що ви вже належите до вищої сфери? Хто нарік вас аристократією? Хто вам дав патент на Зрілість? О, ні, цей письменник, про якого я говорю, не віддаватиметься писанню тому, що вважає себе зрілим, але, власне, тому він усвідомлює свою незрілість і знає, що не має форми, він — плазун, який ще не зіп’явся на ноги, він твориться, але ще не створився. І якщо йому випаде написати твір бездарний і немудрий, він скаже: «Прекрасно! Я написав ахінею, але ж я ні з ким не підписував контракту на постачання саме мудрих і досконалих творів. Я висловив ці нісенітниці й тішуся з того, бо людська неприязнь і строгість, яку я накликав на себе, вишколює мене і формує, творить немовби наново, і ось я наче вдруге народився». З чого випливає, що пророк зі здоровою філософією так міцно утверджений у собі, що навіть глупота і незрілість його не лякають і не можуть йому зашкодити, — з піднятою головою він може освідчуватись і оголошувати про свою недорікуватість, тоді як ви вже насправді нічого не можете висловити, оскільки страх відібрав у вас голос. Отож під цим кутом зору реформа, яку я вам пропоную, принесе вам відчутне полегшення. Слід однак додати, що лише із таким підходом до справи порядний письменник здатен упоратися з проблемою, що, як і досі, підсувала вам найкапоснішу з жопок, — і проблема, яку я тут порушую, є, можливо, найбільш фундаментальною, складною і найгеніальнішою (не боюся цього слова) з усіх проблем стилю й культури. Пластично я виклав би цю проблему так: уявіть собі, що дорослий і зрілий бард, схилившись над папером, творить… а на шию йому всілося немовля, або якийсь напівосвічений напівінтеліґент, або молоденьке дівча, або яка-небудь особа з посередньо безбарвною та розпливчастою душею, або якась істота молодша, нижча чи простакуватіша — і ось ця істота, це немовля, дівча чи напівінтеліґент, чи, нарешті, якийсь інший син сірої чвертькультури, кидається на його душу і стягає її, звужує, топче лапами і, обнімаючи її, вбираючи, всмоктуючи, омолоджує її своєю молодістю, заправляє своєю незрілістю, натягає її на свій копил, зводячи на свій рівень — ох, на свої плечі! Але творець, замість боротися з нападником, удає, що не помічає його, і — о, який безум! — гадає, що уникне насильства, вдаючи, ніби його ніхто не ґвалтував. Хіба не це, власне, трапляється з вами, починаючи з великих геніїв і закінчуючи другорядними бардами другого хору? Хіба неправда те, що будь-яка зріліша, й вища, і старша істота у тисячу різних способів залежить від істот нижчого рівня розвитку, і хіба така залежність не пронизує нас наскрізь аж до самого єства, настільки, що можна сказати: старшого творить молодший? Хіба, пишучи, ми не мусимо пристосовуватися до читача? Говорячи — не узалежнюємо себе від особи, для якої говоримо? Хіба ми смертельно не закохані в молодість? Чи ж не мусимо ми щомиті домагатися ласки від нижчих істот, підлабузнюватися до них, підкорятись або їхньому насильству, або чарові — і невже це болісне насильство, сподіяне нашій особі напівсірою ницістю, не найплідніше з насильств? Однак ви — як і досі та всупереч усій вашій риториці — здатні лише ховати голову в пісок, і ваш школярсько-дидактичний розум, задоволений пихою, не міг цього усвідомити. Коли у дійсності вас безперервно лупцюють, ви вдаєте, що нічого не сталося, — о, бо ви, зрілі, лише зі зрілими спілкуєтесь, і ваша зрілість настільки зріла, що тільки зі зрілістю може покумитись! Однак, якби ви менше переймались Мистецтвом чи повчанням і вдосконаленням інших, а більше власними, гідними жалю особами, ви ніколи б не залишили без уваги таке жахливе насильство над особою — і замість того, щоб поет створював поеми для іншого поета, він би відчув себе сповненим і створеним знизу силами, досі не баченими. Він би зрозумів, що, лише визнавши їх, зможе їх збавитись; і доклав би зусиль, аби в його стилі, образі й формі — і мистецькій, і повсякденній — виразно проглядав отой зв’язок із нижчістю. Він уже не почувався б лише Отцем, але водночас Отцем і Сином, і не писав би тільки як мудрий, витончений, зрілий, а радше як безперестанку обдурюваний Мудрий, повсякчас пригноблюваний Витончений і безупинно омолоджуваний Дорослий. І якби, відходячи від столу, він випадком зустрів би немовля чи напівінтеліґента, то вже не поплескував би їх поблажливо, повчально і педагогічно по плечу, а радше зі священним тремом почав би скиглити й вити, а може, навіть упав би на коліна! Замість утікати від незрілості, замикаючись в ушляхетненому колі, він зрозумів би, що універсальний стиль — це той, який любовно спроможний охопити собою недосконалість. І це привело би вас нарешті до форми, котра так дихає творчістю і сповнена поезії, що всі водночас перетворилися б на могутніх геніїв. Отож погляньте, які надії дарує вам ця моя осібно-особиста концепція — які перспективи! Проте, аби концепція перетворилася на стовідсотково творчу й остаточну, ви мусите ступити ще крок уперед — і цей крок є таким сміливим і рішучим, таким безмежним у своїх можливостях і руйнівним у своїх наслідках, що тільки стиха й здалеку згадають його мої губи. Ось — уже настав час, уже пробила година на годиннику історії,— намагайтеся перемогти форму, визволитись од форми. Перестаньте ототожнюватись із тим, що вас окреслює. Ви, митці, спробуйте ухилитися від усілякого свого слова. Не довіряйте власним словам. Стійте насторожі вашої віри і не довіряйте почуттям. Вирвіться з того, чим ви є ззовні, і нехай вас пройме страх перед будь-яким нападом зовнішнього, саме так, як пташку проймає трепет перед удавом. Тому що — але я не знаю, їй-право, чи вже можуть нині про це згадати мої губи — існує хибний постулат, начебто людина має бути визначеною, себто непорушною у своїх ідеях, категоричною у своїх деклараціях, непохитною у своїй ідеології, рішучою у своїх смаках, відповідальною за свої слова і вчинки, усталеною раз і назавжди в усьому своєму трибові буття. Розгляньте ближче химерність цього постулату. Наша стихія — споконвічна незрілість. Те, що ми нині думаємо чи відчуваємо, правнуки неминуче сприйматимуть як безглуздя. Отож краще, аби ми вже нині визнали в цьому дещицю нісенітниці, яку принесе час… і та сила, яка спонукує вас до передчасного визначення, не є, як ви вважаєте, цілковито людською силою. Незабаром ми зрозуміємо, що вже не це найважливіше: вмирати за ідеї, стилі, тези, гасла, віри; і також не це: утверджуватися в них і замикатись; а щось інше, а саме: відійти на крок і дистанціюватися від усього, що безперестанку трапляється з нами. Відступ. Відчуваю (але не знаю, чи вже можуть це визнати мої губи), що невдовзі настане час Генерального Відступу. Син землі збагне, що він не виражається у згоді зі своїм найглибшим єством, а лишень і завше у штучній та болісно накинутій іззовні формі, чи то людьми, чи то обставинами. Тому він почне лякатися тієї своєї форми і соромитися її, як досі її боготворив і пишався нею. Незабаром ми почнемо боятися своїх власних особистостей, бо втямимо, що вони принаймні не є цілком нашими. І замість ревти: «Я в це вірю — я це відчуваю — я таким є — я це захищаю», — ми покірно скажемо: «Мені в це віриться — мені це відчувається — мені це сказалося, сталося, подумалося». Пророк погорджує своїм співом. Полководець затремтить перед своїм наказом. Священик відсахнеться олтаря, а мати прищеплюватиме синові не тільки принципи, а й уміння уникати їх, щоб вони його не придушили. Довгим і важким буде цей шлях. Оскільки нині й особистості, й цілі народи вміють уже загалом непогано керувати своїм психічним життям і нечуже їм уміння витворювати стилі, віри, принципи, ідеали, почуття згідно з волею, а також відповідно до того, що їм диктують їхні невідкладні інтереси; але без стилю вони не вміють жити; і ми ще не знаємо, як боронити нашу найглибшу свіжість перед дияволом порядку. Великі відкриття є насущними — потужні удари м’якої людської долоні по сталевому панцері Форми — нечувана хитрість і висока шляхетність думки, і неймовірний розвій кмітливості — щоб людина уникнула своєї закам’янілості й спромоглась узгодити в собі форму й аморфність, закон та анархію, зрілість і споконвічну та святу незрілість. Але поки це станеться, скажіть-но мені: чи, на вашу думку, бери кращі від ананасівок? І чи любите ви їх споживати, зручненько вмостившись у плетеному фотелі на веранді, чи ж волієте займатися цим у затінку дерев, коли ваші частини тіла прохолоджує лагідний свіжий вітерець? І я запитую вас про це з усією поважністю і відповідальністю за слова, а також з якнайбільшою повагою до всіх без винятку ваших частин, оскільки я знаю, що ви становите частину Людства, частиною якої і я є, і що частково ви берете участь у частині частини чогось, що теж є частиною і чого я так само є частиною в частині, разом з усіма частками й частинами частини, частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини частини… Рятуйте! О кляті частини! О кровожерні, жахливі частини, і знову ви мене спіймали, невже не можна від вас утекти, га, де ж я сховаюсь, що вдію, о, досить; досить, досить, закінчуймо цю частину книжки, перейдімо хутенько до іншої частини, і, присягаю, в наступному розділі вже не буде часток, бо я звільнюся від них і відкину їх, і викину їх назовні, залишаючись усередині (принаймні частково) без частини.Розділ V ФІЛІДОР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ
Королем найславетніших у всі часи синтетиків був, поза будь-яким сумнівом, проф. синтетології Лейденського університету, вищий синтетик Філідор, родом із південних околиць Аннаму. Працював він у патетичному дусі Вищого Синтезу здебільшого за допомогою додавання + безкінечність, а також у нагальних випадках за допомогою множення через + безкінечність. Це був добрячого зросту мужчина, повнявий, із буйною бородою й обличчям пророка в окулярах. Але духовне явище такої величини не могло не породити у природі свого контрявища, згідно із ньютонівським принципом дії та протидії, тому теж не менш славетний Аналітик невдовзі народився в Коломбо і, отримавши в Колумбійському університеті докторат, а також професуру Вищого Аналізу, прудко видерся на найвищі щаблі наукової кар’єри. Це був худорлявий невеличкий чоловічок, гладенько виголений, з обличчям скептика, в окулярах і з єдиною внутрішньою місією переслідування й побивання знаменитого Філідора. Працював він по-розкладницьки, а його спеціальністю було розкладання особи на частини за допомогою рахування і, зокрема, за допомогою духопелів. Отак за допомогою духопелика в ніс він надихав ніс на самостійне існування, причому ніс, на подив власника, спонтанно рухався навсібіч. Це мистецтво він часто застосовував у трамваї, коли було нудно. Йдучи за голосом свого найглибшого покликання, він узявся наздоганяти Філідора, і навіть у малому іспанському містечку йому вдалося придбати шляхетське прізвисько анти-Філідора, яким він шалено пишався. Філідор — довідавшись, що той на нього чигає,— зрозуміло, також кинувся навздогін, і довший час обидва вчені без результату переслідували один одного, оскільки жодному з них гордість не дозволяла визнати, що він не лише переслідувач, а й переслідуваний. А тому коли, наприклад, Філідор був у Бремені, анти-Філідор мчав із Гааґи до Бремена, не бажаючи або ж не можучи взяти до тями, що Філідор у той самий час і з тією ж метою швидким потягом вирушає з Бремена до Гааґи. Зіткнення двох неуважних учених — катастрофа із розряду найбільших залізничних катастроф — сталося цілком випадково у приміщенні першорядного ресторану варшавського готелю «Бристоль». Філідор у товаристві пані професорші Філідор з розкладом руху в руках саме обирав найзручніші маршрути, коли просто з потягу випав задиханий анти-Філідор під руку зі своєю аналітичною супутницею подорожі, Флорою Ґенте з Месини. Ми, тобто присутні при цьому асистенти, доктори Теофіл Поклевський, Теодор Роклевський і я, усвідомлюючи важливість ситуації, одразу заходилися нотувати. Анти-Філідор підійшов до столика і мовчки атакував поглядом професора, котрий підвівся йому назустріч. Вони намагались позмагатися духовно. Аналітик напирав холодно, знизу, Синтетик відповідав згори, поглядом, сповненим стоїчної гідності. Коли двобій поглядами не дав серйозних результатів, двоє духовних ворогів розпочали словесний двобій. Доктор і майстер Аналізу мовив: — Галушки! Синтетолог відповів: — Галушка! Анти-Філідор заревів: — Галушки, галушки, себто комбінація борошна, яєць і води! Філідор натомість притьмом парирував: — Галушка, тобто найвище єство галушки, сама щонайвища Галушка! Його очі випромінювали блискавиці, борода гойдалася, було зрозуміло, що він переміг. Професор Вищого Аналізу відступив на кілька кроків у безсилому гніві, але одразу після цього наштовхнувся на страшну розумову концепцію, а саме: в безпосередній присутності Філідора хворобливий хирляк взявся за його дружину, котру старий заслужений професор понад усе кохав. Ось подальший перебіг зіткнення за протоколом. 1. Пані професорша Філідор — вельми опасиста, повнява, досить маєстатична, сидить, ані пари з уст, концентрується. 2. Проф. анти-Філідор став навпроти професорші зі своїм розумовим об’єктивом і почав до неї приглядатися, поглядом роздягаючи її догола. Шкірою пані Філідор перебіг мороз і сором. Проф. Філідор мовчки вкрив її подорожнім пледом і спопелив нахабу поглядом, сповненим незмірної погорди. Він виявив, однак, при цьому ознаки хвилювання. 3. Тоді анти-Філідор стиха подав голос: — Вухо, вухо! — і вибухнув знущальним сміхом. Під впливом цих слів вухо раптом об’явилося і стало непристойним. Філідор наказав дружині насунути капелюшка на вуха, але це не дуже допомогло, оскільки тоді анти-Філідор буркнув начебто до себе: «Дві дірки в носі», — оголюючи цим дірки в носі шановної професорші в безсоромний і аналітичний спосіб. Ситуація ставала загрозливою, тим паче про те, щоб затулити дірки, не могло бути й мови. 4. Професор із Лейдена пригрозив викликати поліцію. Шальки терезів почали виразно схилятися на бік Коломбо. Майстер Аналізу розсудливо сказав: — Пальці, пальці руки, п’ять пальців. На жаль, туші професорші не було достатньо, аби затушувати факт, який раптом постав перед очі в усій своїй нечуваній яскравості, — це факт пальців руки. Пальці були, п’ять із кожного боку. Пані Філідор, цілковито збезчещена, пробувала з останніх сил одягти рукавички, але — взагалі неймовірна річ — доктор із Коломбо нашвидкуруч зробив їй аналіз сечі і, сміючись до впаду, переможно вигукнув: — H2CO4, TPS, трохи лейкоцитів і білка! Усі встали. Проф. анти-Філідор зі своєю коханкою, котра порснула вульґарним сміхом, забралися геть, натомість професор Філідор, з допомогою нижчепідписаних, мерщій допровадив дружину до лікарні. Підписи — Т. Поклевський, Т. Роклевський і Антоній Свистак, асистенти.***
Наступного ранку зібралися ми, Роклевський, Поклевський і я з професором, коло ліжка хворої пані Філідор. Її розкладання посувалося вельми послідовно. Вкушена аналітичним зубом анти-Філідора, вона поволі втрачала свій внутрішній зв’язок. Вряди-годи вона тільки глухо стогнала: «Я нога, я вухо, нога, моє вухо, палець, голова, нога», — начебто прощаючись із частинами тіла, які вже починали рухатись автономно. Її особистість була в стані агонії. Усі ми зосередилися на пошуку засобів негайного порятунку. А засобів цих не було. По нараді за участю ще доцента С. Лопаткіна, що о 7.40 прилетів літаком із Москви, ми ще раз визнали насущну необхідність глибоко синтетичних, наукових методів. А методів цих не було. Але тоді Філідор до такої міри напружив усі свої мисленні функції, аж ми відступили на крок, і сказав: — Ляпас! Ляпас, та ще й ляский, тільки він із усіх частин тіла здатен повернути честь моїй благовірній і синтезувати розброджені елементи у певний вищий гоноровий сенс ляскання й хряскання. Отже, до роботи! Однак Аналітика світової слави не так легко було віднайти в місті. Щойно ввечері він дав себе зловити у першорядному барі. У стані тверезого сп’яніння він хиляв пляшку за пляшкою, і що більше він пив, то більше тверезів, і його аналітична коханка так само. Власне, тверезістю вони більше впивалися, ніж алкоголем. Коли ми ввійшли, офіціанти, бліді, наче полотно, лякливо заховалися за стійкою, а вони мовчки віддавалися якимось радше неокресленим оргіям холоднокровності. Ми склали план дій. Професор спочатку мав виконати фальшиву атаку правою рукою на ліву щоку, після чого лівою мусив тріснути в праву, ми ж — себто доктори-асистенти Варшавського університету Поклевський, Роклевський і я, а також доцент С. Лопаткін — мали мерщій приступити до написання протоколу. План був простий, дії нескладні. Проте професорові опустилася піднесена рука. А ми, свідки, остовпіли. Щоки не було! Не було, повторюю, щоки, було лише дві троянди і щось на зразок віньєтки з голубків! Анти-Філідор із диявольською спритністю передбачив і випередив плани Філідора. Цей тверезий Вакх витатуював собі по дві троянди на кожній щоці і щось на кшталт віньєтки з голубків! Унаслідок чого ляпас, і разом з тим також і щока, на яку замірився Філідор, втратили будь-який сенс, не кажучи вже про вищий. Насправді — ляпас, даний трояндам і голубкам, не був ляпасом, а був радше чимось на зразок удару по шпалерах. Не можучи припустити, аби шанований загалом педагог і вихователь молоді став посміховиськом, бо ляскав по шпалерах, тому що дружина хвора, ми відмовили його від учинків, про які б він потім шкодував. — Ти собацюра! — гаркнув старець. — Ти підлий, ох, підлий-препідлий псище! — А ти купа! — відповів Аналітик, надувши страшенно аналітичну пику. — Я теж купа. Хочеш — копни мене в живіт. Ти не копнеш мене в живіт, копнеш живіт — і нічого більше. Ти хотів пицярою затопити в пицю? У пицю можеш затопити, але не в мене — не в мене. Мене взагалі немає! Немає мене! — Я затоплю ще! Якщо Господь дозволить, то затоплю! — Зараз вони непроникні! — засміявся анти-Філідор. Флора Ґенте, сидячи збоку, вибухнула сміхом, космічний доктор обох аналізів кинув на неї чуттєвий погляд і вийшов. Натомість Флора Ґенте залишилась. Вона сиділа на високому табуреті і поглядала на нас вилинялими очима цілковито проаналізованої папуги й корови. Відразу ж, о 8.40, ми — проф. Філідор, два медики, доцент Лопаткін і я — взялися до спільної конференції; перо, як і зазвичай, тримав доцент Лопаткін. Конференція мала такий перебіг.УСІ ТРИ ДОКТОРИ ПРАВА
Відповідно до вищесказаного, ми не бачимо можливості владнати суперечки чесними засобами й радимо Вельмишановному Панові Професору іґнорувати образу, як таку, що походить від особистості, нездатної до надання гонорової сатисфакції.
ПРОФ. ФІЛІДОР
Я зіґнорую, а там дружина вмирає.
ДОЦ. С. ЛОПАТКІН
Дружину вже не врятуєш.
Д-Р ФІЛІДОР
Не кажіть так, не кажіть такого! О, ляпас — то єдині ліки. Але ж щоки немає. Немає щік. Немає осередку Божого синтезу. Немає честі! Немає Бога! Так, але є щоки! Є щока! Є Бог! Честь! Синтез!
Я
Бачу, професора зраджує логіка мислення. Або щоки є, або їх немає.
ФІЛІДОР
Панове, ви забуваєте, що є ще мої дві щоки. Його щік немає, але ж мої ще є. Ми ще можемо поставити на карту дві мої неторкані щоки. Панове, тільки-но постарайтеся зрозуміти мою думку — я йому не можу дати ляпаса, а він мені може, — бо чи я йому, або ж він мені — це все одно, завше буде Щока і буде Синтез!
Д-Р МЕД. Т. ПОКЛЕВСЬКИЙ
Анти-Філідор сіє чутки, мовляв, ви, професоре, бридкий маніяк.
ДОЦЕНТ ЛОПАТКІН
А чи не можна дістатися до неї власне за допомогою грошей? Якщо вона все переводить у гроші, то чи не підкотитися до неї саме з цього боку? Перепрошую, я погано розумію, що маю на увазі, але в природі існує щось таке — наприклад, у мене була пацієнтка, хвора на несміливість, сміливістю я не міг її лікувати, бо сміливості вона не сприймала, але я дав їй таку дозу несміливості, що вона вже не могла витримати, і через те, що не могла, мусила осміліти й одразу стала шалено сміливою. Найліпша метода per se[12] — вивернути рукав підкладкою догори, себто само собою. Само собою. Треба її синтезувати грішми, тільки, зізнаюся, не бачу як…
ФІЛІДОР
Гроші, гроші… Але ж гроші — це завжди цифра, сума, вони не мають нічого спільного з
Єдністю, властиво, лише гріш є неподільним, а гріш знову не справляє ніякого враження. Хіба… хіба… панове, а коли їй дати таку велику суму, щоб вона одуріла? — одуріла? Панове… щоб одуріла?
Ми замовкли, Філідор зірвався, його чорна борода загойдалась. Він поринув в один із гіпоманіакальних станів, у які завжди потрапляє геній щосім років. Він продав два особняки й віллу за містом, а отриману суму в 850 000 злотих розміняв по одному злотому. Поклевський здивовано поглядав на нього, цей поверховий повітовий лікар ніколи не міг зрозуміти генія, не міг зрозуміти і тому взагалі не розумів. А між тим філософ, уже впевнений у собі, надіслав іронічне запрошення анти-Філідорові, що, відповідаючи іронією на іронію, пунктуально, о пів на десяту, заявився в кабіні ресторану «Альказар», де мав відбутися вирішальний експеримент. Учені не подали один одному руки, лише майстер Аналізу сухо і злостиво засміявся: — Ну, старайся, пане, намагайся! Моя дівчина не так схильна до збирання, як ваша дружина до розкладання, у цьому плані я спокійний. І він також поступово впадав у гіпоманіакальний стан. Перо тримав д-р Поклевський, Лопаткін тримав папір. Проф. Філідор розпочав із того, що найперше поклав на стіл єдиний злотий. Ґенте не реаґувала. Він поклав другий злотий, нічого, доклав третій, теж нічого, але після чотирьох злотих вона промовила: — Ого, чотири злотих. Після п’ятьох позіхнула, а після шести байдуже проказала: — Що там, старчику, знову вознесіння? Але щойно після дев’яносто сьомого ми відзначили перші прояви здивування, а після сто п’ятнадцятого погляд, досі розділений поміж д-ром Поклевським, доцентом і мною, почав потроху синтезуватися на грошах. Після сотні тисяч Філідор тяжко дихав, анти-Філідор трохи занепокоївся, а досі гетерогенна куртизанка насторожено зосередилась. Вона, немов прикута, споглядала все зростаючу купу, яка, власне, переставала бути купою, намагалася рахувати, але рахунок уже не допомагав. Сума переставала бути сумою, перетворювалась на щось неохопне, щось незбагненне, була чимось вищим од суми, розпирала мозок своїм огромом, що може зрівнятися з огромом Небес. Пацієнтка глухо стогнала. Аналітик кинувся її рятувати, але обидва лікарі стримали його силоміць, — він намарне пошепки давав поради, аби вона розбила цілість на сотні або на п’ятисотки, але цілість не давалася розбити. Коли тріумфуючий жрець інтеґративної науки виклав усе, що мав, і припечатав купу, а радше огром, гору, фінансову гору Синай одним єдиним і неподільним грошем, як ніби якийсь Бог втілився у куртизанку: вона піднялась і виявила всі синтетичні симптоми — плач, зітхання, усміх і задумливість — і промовила: — Панове, це я. Я. Щось вище. Філідор видав клич тріумфу, і тоді анти-Філідор із загрозливим вигуком вирвався з рук лікарів і зацідив Філідорові в обличчя.
***
Цей ляпас був як грім — як блискавка синтезу, видерта з аналітичних нутрощів, аж темний морок луснув. Доцент і медики із хвилюванням вітали прикро зганьбленого Професора, а його заклятий ворог корчився під стіною і завивав од муки. Однак жодне виття не могло погамувати заведеного нарешті гонорового ходу, оскільки справа, досі негонорова, знову стала на звичні гонорові рейки. Проф. Ґ. Л. Філідор з Лейдена виставив двох секундантів в особі доц. Лопаткіна та мене — проф. П. Т. Момзен із шляхетним прізвиськом анти-Філідор виставив двох секундантів в особі двох асистентів — секунданти Філідора гонорово покпили із секундантів анти-Філідора, ті зі свого боку образили секундантів Філідора. І за кожним із цих гонорових кроків виростав синтез. Колумбієць звивався як на гострих ножах. Лейденець натомість, усміхнений, мовчки гладив свою довгу бороду. А в міській лікарні хвора професорова почала єднати частини, ледь чутним голосом попросила молока і в лікарів уселилася надія. Гонор визирав з-за хмар і солодко всміхався людям. У вівторок, рівно о сьомій ранку, мав відбутися вирішальний бій. Перо мав тримати д-р Роклевський, пістолети — доц. Лопаткін, Поклевський мав тримати папір, а я — пальта. Незламний борець із-під прапора Синтезу не мав жодних сумнівів. Пам’ятаю, що він мені сказав напередодні вранці. — Любий сину, — сказав професор, — з однаковим успіхом може загинути він, як і я, але хто б не поліг, мій дух завше переможе, бо не йдеться про саму смерть, а про якість смерті, а якість смерті буде синтетичною. Якщо він упаде, то смертю своєю заприсягне Синтезові,— якщо вб’є мене, то вб’є синтетичним шляхом. Тоді й по смерті перемога буде моєю. І з піднесенням, прагнучи якнайгідніше вшанувати момент слави, запросив обох паній, себто дружину та Флору, приглядати зі сторони як звичайні асистентки. Але мене обсіли лихі передчуття. Я боявся, чого ж я боявся? Сам не розумію чому, всю ніч мене терзала тривога незнання, і щойно на площі я збагнув, чого боюся. Ранок був сухий і ясний, як на картинці. Духовні супротивники стали один напроти другого, Філідор уклонився анти-Філідорові, своєю чергою анти-Філідор уклонився Філідорові. І тоді я зрозумів, чого я боюся. Це була симетрія — ситуація була симетричною, і в цьому полягала її сила, а також і її слабкість. Оскільки ситуація складалася так, що кожному рухові Філідора мусив відповідати аналогічний рух анти-Філідора, отож Філідор мав ініціативу. Якщо Філідор кланявся, то вклонитися мусивй анти-Філідор. Якщо Філідор стріляв, то мусив також стрілити й анти-Філідор. І все, підкреслюю, мало відбутися за віссю, проведеною через обох борців, віссю, що була віссю ситуації. Овва! Але що буде, коли той ухилиться? Коли відскоче? Коли викине коника й уникне залізних законів симетрії та аналогії? Овва, які ж безумства і зради могла ховати розсудлива голова анти-Філідора? Я бився з думками, коли раптом професор Філідор підняв руку, прицілився концентрично в серце противника й вистрелив. Вистрелив і схибив. Схибив. І тоді Аналітик і собі підняв руку й прицілився в серце противника. Вже, вже ми були готові кричати про перемогу. Вже, вже здавалося, що коли той синтетично вистрелив у серце, то цей також мусить вистрелити в серце. Здавалося, що просто немає іншого виходу, що немає жодної бічної інтелектуальної лазівки. Але раптом у якийсь змиг ока Аналітик, натужившись, якось стиха писнув, заскавулів, трохи нахилився, з’їхав пістолетним жерлом із осі та зненацька випалив убік, і куди — в мізинчик професорової Філідор, котра разом із Флорою Ґенте стояла неподалік. Постріл був вершиною майстерності! Палець відпав. Пані Філідор, здивована, піднесла руку до вуст. А ми — секунданти — на мить втратили самовладання й здивовано зойкнули. І тоді сталася страшенна річ. Вищий професор Синтезу не витримав. Зачарований влучністю, майстерністю, симетрією, ошелешений нашим зойком подиву, він теж збочив і теж поцілив у мізинець Флори Ґенте і коротко, сухо, гортанно засміявся. Ґенте піднесла руку до вуст, а ми здивовано зойкнули. Тоді Аналітик вистрелив знову і знову відбив другий мізинець професоровій, котра піднесла другу руку до вуст — ми здивовано зойкнули, а за чверть секунди по тому постріл Синтетика, зроблений із безпомилковою влучністю з відстані сімнадцяти метрів, позбавив Флору Ґенте аналогічного пальця. Ґенте піднесла руку до вуст, а ми здивовано зойкнули. І так понеслося. Стрілянина тривала — невтомна, жорстока, бурхлива й пишна, як сама Пишнота, — а пальці, вуха, носи, зуби сипалися, немов листя з дерева, розгойданого вітром, ми ж, секунданти, заціпенілі від блискавичної влучності, заледве встигали зойкати. Обидві панії вже були позбавлені всіх природних уступів та виступів, не падаючи трупами лише тому, що просто не могли встигнути, і я думаю, зрештою, вони також у цьому мали свою розкіш — підставляючи себе такій влучності. Але нарешті забракло набоїв. Маестро з Коломбо останнім пострілом просвердлив самий вершечок правої легені професоровій Філідор, маестро із Лейдена у відповідь просвердлив вершечок правої легені Флорі Ґенте, а ми ще раз здивовано зойкнули, й залягла тиша. Обидві колодки померли й упали на землю — обидва стрільці зустрілися поглядами. І що ж? Вони поглянули один на одного, й обидва точно не знали— що? Що, власне? Набоїв уже не було. І, зрештою, трупи вже лежали на землі. Отже, не було чого робити. Наближалася десята. Власне, Аналіз переміг, ну і що з того? Геть нічого. Міг із однаковим успіхом перемогти Синтез, і теж би з того нічого не було. Філідор узяв каменюку і зацідив у горобця, але схибив, і горобець полетів. Сонце починало припікати, анти-Філідор узяв брилу і жбурнув у стовбур дерева — і влучив. Між тим Філідорові потрапила під руку курка, він швиргонув, потрапив, курка втекла і сховалася в кущах. Учені покинули свої позиції й рушили — кожен у свій бік. Надвечір анти-Філідор був в Озерному, а Філідор — у Ваврі. Один під скиртою полював на ворон, а другий угледів собі якогось самотнього ліхтаря і цілив у нього з відстані п’ятдесяти метрів. І так вони мандрували світом, жбурляючи чим попало та у що попало. Вони співали пісень та найохочіше били шибки, також любили стояти на балконі, плюючи пішоходам на капелюхи, і тішилися, коли влучали у великих цабе, що проїжджали в диліжансах. Філідор навіть так далеко дійшов у майстерності, що вмів із вулиці обплювати когось, хто стояв на балконі. А анти-Філідор гасив свічку, жбурляючи у вогник коробку сірників. Залюбки вони полювали на жаб із малокаліберних рушниць чи на горобців — з луків, або ж кидали у воду з мосту папірці й травинки. А вже найбільшою розкішшю було купити дитячу кульку і мчати за нею крізь поля й ліси — гей-га! — вистежуючи, коли вона з тріскотом лопне, наче поранена невидимою кулею. А коли хтось із наукового світу згадував давнє славне минуле, битви духу, Аналіз, Синтез і всю безповоротно втрачену славу, вони з мрійливим настроєм знай відповідали: — Так, так, пам’ятаю цей двобій… гарно стрілялося! — Але ж, професоре, — гукнув я, і зі мною Роклевський, який за той час оженився і на Кручій завів сім’ю, — але ж, професоре, ви говорите, як дитя! І на це здитинілий старець відповів: — В усьому є щось дитяче.Розділ VI ВИКРАДЕННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАГЛИБЛЕННЯ В МОЛОДІСТЬ
У самісінький кульмінаційний момент жахливого психофізичного насильства, яке Ментус вчинив над Сифоном, відчинилися двері і до класу ввійшов Deus ex machina[13], Пімко, хоч як поглянь, як і зазвичай, більш ніж надійний. — Чудово, граєтеся в м’ячика, дітки! — загукав він, хоча ми взагалі в м’ячика не гралися і ніякого м’ячика зовсім не було. — У м’ячика, м’ячика граєтеся, в м’ячика, як гарно один одному підкидаєте м’ячика, як чудово той його ловить! — І, побачивши мій рум’янець на блідому обличчі, спотвореному судомою жаху, додав: — О, який рум’янчик! Школа йде тобі на користь, Юзю, і м’ячик теж. Ходи, — промовив він, — я відведу тебе на квартиру до пані Млодзякової[14], з котрою я вже телефоном про все домовився. Я тобі знайшов пансіон у родини Млодзяків. Негідно було б, якби ти у своєму віці мав окреме помешкання в місті. Відтепер — твоє місце в пані Млодзякової. І забрав мене, по дорозі для заохочення розповідаючи про Млодзяка, котрий був інженером-конструктором, і про Млодзякову, котра була дружиною інженера. — Це сучасний дім, — зауважив він, — сучасно-натуралістичний, підпорядкований новим тенденціям і чужій мені ідеології. Однак я помітив у тобі певну штучність, позу, ти все ще вдаєш дорослого, — отож Млодзяки вилікують тебе від цієї прикрої хвороби, навчать тебе природності. Але я забув тобі сказати, що там є донечка, Зутка Млодзяківна, інститутка, — додав він нерозбірливо, стискаючи мою долоню і зизо позираючи на мене педагогічним оком із-під пенсне. — Інститутка, — промовив він, — також сучасна. Гм, це не найкраще товариство, існує велика небезпека… але, з другого боку, ніщо так не втягує в молодість, як сучасна інститутка… вона вже тебе наснажить юнацьким патріотизмом. Їздили трамваї. Горщики з квітами стояли на підвіконнях. Якийсь пан з найвищого поверху стрельнув у Пімка сливовою кісточкою, але не влучив. Що? Що? Інститутка? Я вхопив на льоту Пімчин план — він хотів мене інституткою остаточно ув’язнити в молодості. Він сподівався на те, що коли я закохаюся в молоду інститутку, мені перехочеться бути дорослим. Удома, як і в школі, ані шпаринки, аби я випадково міг накивати п’ятами. Ніколи було роздумувати. Раптом я вкусив його за пальця і заповзявся втікати. На розі вулиці я побачив якусь дорослу жінку — це я до неї мчав із переляканим, ошелешеним, скривленим обличчям, аби лише подалі від Пімка та його жахливої інститутки. Але великий Інфантилізатор блискавично наздогнав мене кількома стрибками і схопив за комір. — До інститутки! — крикнув він. — До інститутки! До молодості! До Млодзяків! Він посадив мене у візок і велелюдними вулицями, переповненими екіпажами, людьми, пташиним співом, клусом повіз до інститутки. — Їдьмо, їдьмо, не озирайся, за тобою нікого немає, тільки я з тобою. І стискаючи мою руку, весь заслинений, муркотів: — До інститутки, до сучасної інститутки! Вже інститутка зможе закохати його в молодість! Уже Млодзяки зуміють його здрібнити! Вже йому втулять досконалу жопку! Но, но, но! — закричав він, аж кінь почав брикатися, а візник пихато сидів на козлах спиною до Пімка з безмежною холопською погордою. Однак Пімко сидів у цілковито абсолютний спосіб. Але на порозі дешевого інтеліґентського будиночка колонії Сташиця, або ж Любецького, він мовби завагався, похнюпив голову і — о диво — втратив частину абсолютизму. — Юзю, — прошепотів він, киваючи й вертячи головою, — я йду заради тебе на велику жертву. Роблю я це тільки заради твоєї молодості. Лише задля неї я наражаюся на зустріч із сучасною інституткою. Га, інститутка, сучасна інститутка! І поцілував мене, наче боязко силкуючись заслужити собі мою доброзичливість — і, водночас, немов на прощання. Й одразу після цього, постукуючи ціпком, у стані великого роздратування він заходився декламувати, цитувати, рецитувати, висловлювати думки, афоризми, судження, концепції, все найліпшої якості, класично бельферувате, але як хворий бельфер, сама сутність котрого під загрозою. Він згадував незнайомі мені прізвища якихось літературних приятелів, і я чув, як він тихо повторював їхні облесливі думки про себе, висловлюючи своєю чергою й про них медоточиві опінії. Він також тричі підписався олівцем на стіні: «Т. Пімко», ніби Антей, черпаючи сили від контакту з власним підписом. Я здивовано дивився на вчителя. Що це? Невже й він боїться сучасної інститутки? Чи тільки вдає? Яким дивом такий стріляний бельфер міг боятись інститутки? Але вже прислужниця відчинила нам двері й ми обидва ввійшли — професор якось скромно, без повсякчасної зверхності, я — з обличчям, як ганчірка, — зім’ятим, блідим, ошелешеним і затуманеним. Пімко постукав ціпком і запитав: — Чи є панове вдома? — і водночас углибині відчинилися двері і до нас вийшла інститутка. Сучасна. Їй було років шістнадцять, светрик, спідничка, спортивні ґумові мештики, натренована, вільна, гожа, спритна, гнучка й безсоромна! Від одного її вигляду я затремтів душею й обличчям. Я з першого погляду збагнув, що вона — могутнє явище, навіть могутніше від Пімка й також свого роду абсолютне, а вже з Сифоном і не порівняти. Вона мені когось нагадала — кого ж це? — ох, вона мені нагадала Копирду! Ви пам’ятаєте Копирду? Вона була така ж, тільки дебеліша, близька йому за типом, але сильніша, досконаліша у своїй інститутськості інститутка й абсолютно сучасна у своїй сучасності. І подвійно молода — по-перше, за віком, а по-друге, за сучасністю — це була молодість у молодості. Я злякався, як людина, що стикається з могутнішим од себе явищем, а страх ще більше посилився, коли я побачив, що не вона бельфера, а бельфер її побоюється і досить нерішуче розкланюється перед сучасною інституткою. — Цілую ручки, — загукав він ніби весело і з удаваною елеґантністю. — Ви, панно, не на пляжі? Не на Віслі? Чи застали ми мамуню? Яка там вода в басейні, га? Холодна? Холодна — найліпша! Я сам у давніші часи купався в холодній! Що це? Я відчув у голосі Пімка старість, що спортом підлещувалася до молодості, старість принижену, — я відступив на крок. Інститутка не відповіла Пімку — знай стежила — і, встромивши собі в зуби англійського ключика, якого вона тримала в правій руці, подала йому лівицю з такою безцеремонною байдужістю, ніби це був не Пімко… Професор знітився, він не знав, що робити з цією простягненою до нього юначою лівицею, врешті стиснув її обома долонями. Я вклонився. Вона вийняла ключ із рота й діловито мовила: — Мами немає, але невдовзі вона має повернутися. Прошу… І вона провела нас до сучасної зали, де стала біля вікна, ми ж зайняли місця на канапі. — Мамуся напевно на засіданні комітету? — зав’язав професор товариську розмову. Сучасна відповіла: — Не знаю. Стіни були помальовані на світло-синій колір, фіранки — на кремовий, на поличці — радіо, меблі сучасні, добірні, чисті, рівні, прості, дві шафи, вбудовані в стіну, та столик. Інститутка стояла біля вікна так, ніби нікого в кімнаті не було, і здирала шкіру, яка злізала їй з плечей від засмаги. Нас просто не існувало для неї — вона не звертала на Пімка уваги — й почали спливати хвилини. Пімко сидів, заклавши ногу за ногу, сплів руки, крутив пальцями як гість, яким ніхто не переймається. Він поворушився, кілька разів кахикнув, кашлянув, прагнучи підтримати розмову, але сучасна відвернулася лицем до вікна, задом до нас і далі скубала із себе шкіру. Отже, він узагалі не озивався, тільки сидів — але без розмови його сидіння було неповним, недостатнім. Я протер очі. Що діялося? Бо щось-таки діялося — це точно, але що ж, власне? Владне Пімкове сидіння є неповним? Покинутий бельфер? Бельфер? Неповнота прагнула поповнення — чи відомі вам ці стражденні паузи, коли одне закінчується, а друге ще не почалось? У голові утворюється пустка. Раптом я побачив, що з бельфера вилазить старість. Я досі не зауважував, що професорові вже за п’ятдесят, ніколи досі мені не спадало це на думку, наче абсолютний бельфер був вічною й позачасовою істотою. Старий чи професор? Як це — старий чи професор? Чому ж це він не міг бути старим професором? Ні, ні, не про це йдеться, а про те, що тут для мене готують (вони ж бо, я певен, були у змові). Господи, чому він сидить? Чому прийшов сюди, щоб сидіти біля мене з інституткою? Його сидіння ще більше витягало з мене душу, бо я сидів і з ним разом. Якби я встав, не було б так страшно. Але вставати було достобіса важко, коротше кажучи, для вставання не було приводу. Ні, ні, не про це йдеться, — але чому він сидить з інституткою, чому він по-старечому сидить із молодою інституткою? Змилуйтеся! Але немає помилування. Чому він сидить із інституткою? Чому його старість не є звичайною старістю, а інститутською? Як це, старість із інституткою? Що це значить — інститутська старість? Раптом мені стало лячно, але я не міг утекти. Інститутська старість — старо-молода старість — ось такі недостатні, неповні, огидні формули чвалували в моєму мозку. І зненацька по кімнаті розлігся спів. Я не вірив своїм вухам. Бельфер співав арію інститутці. Від подиву я протверезів. Ні, ні, не співав, наспівував — Пімко, вражений байдужістю інститутки, заспівав кілька тактів з оперетки, підкреслюючи всю негречність, погане виховання, нетактовність Млодзяківни. Але ж все-таки співав? Вона примусила діда співати! Чи це був той грізний, абсолютний, умілий Пімко, цей дідок, покинутий на канапі, з примусу співаючи інститутці? Я добряче охляв. Після стількох подій зранку, після того, коли до мене завітав дух, м’язам мого обличчя жодного разу не вдалося розслабитись, мої щоки палали, як після безсонної ночі, проведеній у потязі. Але зараз потяг наче зупинявся. Пімко співав. Мені стало соромно, що я так довго перебував під владою нешкідливого стариганчика, на якого звичайна інститутка не звертала аніякої уваги. Моє обличчя потихеньку почало повертатися до норми, я вмостився зручніше й за мить повернув повну рівновагу, а також — яка радість! — втрачену тридцятку. Я постановив якнайспокійніше, без жодних протестів вийти, аж раптом професор зловив мене за руку — зараз він був цілковито іншим. Він постарів, подобрішав, з виду здавався бідолашним, бездарним і гідним жалю. — Юзю, — шепнув мені на вухо, — не бери прикладу з цієї сучасної дівчини, нового повоєнного ґатунку, з епохи спорту і джаз-бандів! Повоєнне здичавіння звичаїв! Не вистачає культури! Бракує поваги до старших! Це нове покоління, спрагле насолод! Я побоююся, що тутешня атмосфера не буде корисною для тебе. Дай мені слово, що не підпадеш під вплив цієї розгнузданої дівчини. Ви дуже схожі,— сказав він, як у гарячці,— ви маєте щось спільне, я знаю, знаю, ти теж, власне, сучасний хлопець, даремно я привів тебе сюди, до сучасної дівчини! Я поглянув на нього, як на вар’ята. Що, я зі своєю тридцяткою схожий на сучасну інститутку? Пімко здався мені дурнуватим. Але він і далі застерігав мене від інститутки. — Нові часи! — бубонів він. — Ви, молоді, сьогоднішнє покоління. Зневажаєте старших, а між собою одразу переходите на «ти». Бракує поваги, бракує культу минулого, дансинґ, байдарка, Америка, інстинкт юрби, carpe diem[15], ви молоді! І почав страшенно улещувати мою нібито молодість і сучасність, що ми — сучасна молодь, що нам аби тільки ноги, що ми ще там якісь, а Млодзяківна весь цей час байдуже стояла і здирала шкіру, навіть не відаючи, що готується за її плечима. Я зрозумів нарешті, про що йому йшлося, — таким чином він хотів просто закохати мене в інститутку. Його розрахунок був такий: він одразу хотів утягнути мене в інститутку, передати з рук у руки, аби я не втік. Він прищеплював мені ідеал, упевнений, що незабаром я нарешті віднайду ідеал молодості на кшталт Сифона чи Ментуса і буду навіки ув’язнений. Професорові, по суті, було байдуже, яким я стану хлопцем, аби лише з дитинства не викублився. Якби йому вдалося нараз закохати й наснажити мене сучасним ідеалом хлопця, він спокійно міг піти та віддатися своїм численним стороннім заняттям, які не дозволяли йому особисто тримати мене в інфантилізмі. І парадокс: Пімко, котрий — здавалося б — понад усе цінував власну вищість, погодився зіграти роль упокореного старомодного добродійника, обуреного сучасним поколінням панянок, аби мене звабила інститутка. Пристаркуватим і вуйкуватим обуренням він налаштовував нас один проти одного, старістю та старосвітськістю хотів закохати мене в молодість і сучасність. Але Пімко переслідував тут ще й іншу мету, не менш важливу. Однієї закоханості йому не вистачало — на додачу він хотів пов’язати мене з нею не інакше, як тільки у спосіб якомога більш незрілий, його намірам не відповідало, якби я її покохав звичайним коханням, ні, він прагнув, щоб я захопився цією низькопробною та гидотною, старо-молодою, сучасно-старосвітською поезією, яка народжується з поєднання довоєнного старигана з повоєнною інституткою. Бельфер, видно, хотів непрямим чином взяти участь у моєму зачаруванні. Все це було добряче обмізковано, але надто немудро, і з почуттям цілковитого визволення від Пімка я слухав убогі лестощі старого вуйка. Дурний! Я не знав, що насправді найкраще засмоктує лише дурнувата поезія! І з нічого склалася бридка ситуація, жахливий поетичний ансамбль: біля вікна — сучасна інститутка, байдужа, тут, на канапі, стариган професор, котрий скаржиться на повоєнне здичавіння, а я — між ними, оточений старо-молодою поезією. Ради Бога! Але ж моя тридцятка! Вийти, вийти, і щонайхутчіш! Але світ немовби зруйнувався й склався на нових принципах, тридцятка знову стала блідою та неактуальною, сучасна під вікном набирала щоразу більшої привабливості. А клятий Пімко не вгавав. — Ноги, — під’юджував він сучасність, — ноги, я знаю вас, ваші спорти, звичаї нового американізованого покоління, для вас ноги означають більше, ніж руки, для вас ноги — найважливіше, литки! Духовна культура для вас — порожній звук, тільки литки. Спорти! Литки, литки, — він мені страшенно лестив, — литки, литки, литки! І, як на перерві, коли він підсунув школярам проблему невинності, що їх роз’ятрила та посилила стократ їхню незрілість, так і зараз підсував мені сучасні литки. А я з приємністю слухаю, як він пов’язує мої литки з литками покоління, і починаю відчувати жорстокість молодості до старих литок! І було в цьому якесь товаришування литок з інституткою, плюс таємне розкішне литчане порозуміння, плюс патріотизм ноги, зухвалість молодої литки, плюс поезія ноги, плюс юнача литчана гордість і культ литки. Диявольська частина тіла! Зайве говорити, що в тилах інститутки все діялося тихо, а вона стояла біля вікна на своїх литках-однолітках і здирала шкіру, ні про що й не здогадуючись. Однак я б усе-таки відірвався від литок і вийшов, аж раптом відчинилися двері і в кімнаті з’явилася нова особа; вхід нової та незнайомої особи мене зовсім занапастив. Це була Млодзякова, досить опасиста жінка, але інтеліґентна й заклопотана, зі жвавим та уважним виразом обличчя, членкиня комітету з порятунку немовлят чи боротьби з чумою дитячого жебракування у столиці. Пімко підхопився з канапи, мовби досі нічого й не було, елеґантний, приязний, старомодний професор з іще довоєнної Галичини. — О, люба пані інженершо! Дорога пані завжди запрацьована, завжди в роботі, напевно — із сесії комітету. А я тут привів мого Юзя, якого ви, ласкава пані, погоджуєтеся взяти під опіку, це, власне, Юзьо, оцей ось кавалер, Юзю, дитятко моє, вклонися пані. Що це? Пімко знову змінив тон на поблажливий та протекціоністський. Кланятися старій, я — молодий? Із шанобливістю кланятися? Я мусив — а Млодзякова подала мені маленьку, але повняву долоню й кинула побіжний та здивований погляд на моє обличчя, роздвоєне між тридцяткою та сімнадцяткою. — Скільки років цьому хлопцеві? — я почув, як вона спитала Пімка, відходячи з ним набік, і професор їй чесно відповів: — Сімнадцять, сімнадцять, дорога пані, сімнадцять у квітні виповнилось, він із виду не по роках серйозний, трошки, може, вдає дорослого, але серце золоте, тьху, тьху! — А, позує,— промовила Млодзякова. Замість протестувати, я сів і сидів на канапі, немов прикутий. Нечувана дурість цього наклепу унеможливлювала будь-які виправдання. І я почав страшенно мучитись. Бо Пімко відтягнув Млодзякову до вікна, туди, власне, де стояла інститутка, і вони розпочали довірчу розмову, кидаючи час від часу на мене погляди. Але плоский бельфер навмисне, хоч ніби й випадково, часом посилював голос. І, о мука! Оскільки я почув, що він пов’язує мене з собою щодо Млодзякової,— як попередньо поєднував мене з інституткою проти себе, так зараз пов’язував мене з собою. Не досить йому, що виставив мене як позера, котрий удає дорослого та пересиченого, та ще й, крім того, із розчуленням розповів про мою прив’язаність до нього, захоплювався чеснотами мого розуму й серця (тільки одна вада, що трохи позує — але то минеться), а оскільки він говорив із якимось старечим розчуленням і голосом старомодного типового бельфера, то скидалося на те, що також і я — старомодний і несучасний! І він влаштував таку диявольську ситуацію — тут, на канапі, сиджу я і мушу вдавати, що не чую, біля вікна стоїть інститутка, і я не знаю, чи чує вона, у кутку Пімко трясе головою, покашлює та розчулюється мною, під’юджуючи смаки й схильності проґресивної інженерової дружини. О, той, хто вповні оцінить, що таке налагодження контакту з чужою, щойно пізнаною людиною, який це неймовірно ризикований процес, багатий на зради й засідки, той збагне моє безсилля перед Пімком з Млодзяковою. Він підступно привів мене в дім Млодзяків, але й цього замало — він навмисне посилював голос, аби я чув, що він фальшиво мене прилаштовує — він підступно впроваджував мене в Млодзяків, а Млодзяків — у мене. І справді, Млодзякова позирала в мій бік із жалем і нетерпінням. Її мало знервувати занудливе Пімкове базікання, а крім того, ці підприємливі сьогоднішні дружини інженерів, поведені на колективі й емансипації, ненавидять будь-яку штучність і ненатуральність молоді, надто ж не зносять дорослої пози. Як проґресивні, цілком спрямовані в майбутнє, вони підтримують культ молодості палкіше, ніж будь-хто до них, і нічого їх не може сильніше знервувати, ніж коли хлопець псує собі позою молоді роки. І що гірше, не тільки не люблять, а ще й на додачу люблять цю свою нелюбов, бо це приносить їм почуття власної поступовості й сучасності — і вони завше готові потурати своїй нелюбові. Інженерші не треба було двічі повторювати, адже ця доволі огрядна жінка могла сформувати наші стосунки і на якомусь іншому ґрунті, а не лише за формулою сучасність — старо-світськість, усе залежало від першого акорду, оскільки перший акорд ми вибираємо самі, а решта — тільки наслідки. Але Пімко повів смичком старого педагога по її сучасній струні, і вона водномить підхопила його пісню. — О, я не люблю, — промовила вона з ґримасою, — не люблю! Молодий старець, ситий по зав’язку й напевно неспортивний! Не терплю штучності. Але ж, професоре, порівняйте-но з ним мою Зуту — щира, вільна, натуральна — ось до чого призводять ваші анахронічні методи. Коли я це почув, то втратив рештки віри в ефективність протестів — вона б уже не повірила мені, що я дорослий, оскільки полюбила себе і свою доню зі мною — старосвітським хлопцем, вихованим за старими принципами. А якщо мама полюбить свою доню з тобою, ти мусиш, хоч провалися, бути таким, яким ти потрібен її донечці. Звісно, я міг протестувати, хто ж каже, що не міг, — міг щомиті встати, підійти і — попри труднощі — силою пояснити їм, що мені не сімнадцять, а тридцять. Міг — але не міг, бо мені цього не хотілося, бо я лише прагнув довести, що я не старомодний хлопець! Це єдине, чого мені хотілось! Я сатанів від того, що інститутка чує Пімкову балаканину й ладна скласти не-ґативне уявлення. Ця справа заступила проблему моєї тридцятки. Вона поблякла! Ото заварилося, ото запекло, ото мені розболілося! Я сидів на канапі й не міг закричати, мовляв, він навмисне обманює,— отож я зручніше вмощуюся на сидінні, простягаю ноги, намагаюся прибрати вільного та сміливого вигляду» сучасно сидіти й німо кричу, що неправда, що я не такий, я — інший, литки, литки, литки! Я нахиляюся вперед, ожвавлюю погляд, натурально сиджу й німо брешу всією постаттю — якщо інститутка озирнеться, нехай побачить — але раптом чую, як Млодзякова стиха говорить до Пімка: — І справді, він хворобливо манірний, погляньте-но, пане, — постійно прибирає якісь пози. Я не міг поворухнутись. Якби я змінив позу, виявилось би, що я почув, і знову була б манірність — зараз уже все, щоб я не зробив, було б манерою. Натомість інститутка відвертається від вікна, охоплює мене поглядом, а я сиджу, неспроможний змінити мою природну позу, і бачу на її обличчі недоброзичливий вираз. І змінити тим більше не можу. І раптом бачу, як у дівчині наростає гостра юнацька неприхильність до мене, кришталево чиста неприхильність. Аж Млодзякова перериває розмову й запитує доню en camarade, по-приятельськи: — Ну, що так дивишся, Зуто? Інститутка, не відриваючи погляду, лояльнішає — стає лояльною — лояльна, відкрита, щира — і надутими губоньками витискає з себе: — Він увесь час підслуховував. Усе чув. О! Це було сказано сильно!.. Я хотів запротестувати, але не міг, а Млодзякова промовляла до професора тихіше, із задоволенням смакуючи дівочий порив: — Вони зараз надто чутливі до питань лояльності й натуральності — у них на цьому просто пунктик якийсь. Нове покоління. Це моральність Великої Війни. Всі ми — діти Великої Війни, ми й наші діти, — інженерша виразно хизувалася собою. — Нове покоління, — повторила вона. — Як їй оченята потемніли, — поштиво промовив стариган. — Оченята? В моєї доні немає «оченят», професоре, лишень очі. Ми — маємо очі. Зуто, не грай очима. Але дівчина загасила обличчя й пересмикнула плечима, відштовхуючи маму. Пімко вмить обурився й зауважив Млодзяковій: — Якщо пані це вважає за нормальне… За моїх часів молода особа ніколи б не насмілилася так смикати плечима… Матері! І ось Млодзякова із задоволенням, з готовністю, хлібом її не годуй: — Епоха, професоре, епоха! Не знаєте ви, пане, сучасного покоління. Разючі зміни. Велика революція в побуті, той вітер, що руйнує, підземні поштовхи, а ми на них. Епоха! Треба все перебудувати наново! Зруйнувати у вітчизні всі старі місця, залишити лише молоді місця, зруйнувати Краків! — Краків! — вигукнув Пімко. Однак інститутка, котра досить зневажливо слухала цей диспут старих, вибрала відповідний момент і копнула мене в бік, коротко, стисло, в ногу, крадькома, з ненавистю та збитошно, не змінюючи ані позиції тіла, ані виразу обличчя. Копнувши — забрала ногу і далі собі стояла байдужа, чужа тому, про що розмовляли Пімко з Млодзяковою. Як матуся знай пхалася до доці, так само й доця уникала матусі — так, ніби була гордовитішою, бо молодшою. — Вона копнула його! — вигукнув професор. — Ви бачили, пані? Копнула. Ми тут розмовляємо, а вона собі штурхає його. А це ж дикість, сміливість, нахабність повоєнного розперезаного покоління. Ногою копнула! — Зуто, облиш! А ви, професоре, не переймайтеся, нічого страшного, — розсміялася вона. — Нічого не станеться з вашим Юзьом. На фронті під час Великої Війни і не таке діялося. Мене саму як санітарку в шанцях не раз, бувало, штурхали прості солдати. Вона припалила сиґарету. — За моїх часів, — промовив Пімко, — молоді панянки… А що ж би на це сказав Норвід? — Хто такий Норвід? — запитала інститутка. І запитала саме зі спортивним незнанням молодого покоління і зі здивуванням Епохи, діловито і занадто не переймаючись питанням, ось, тільки лишень, аби дати посмакувати своїм спортивним невіданням. Професор схопився за голову. — Не чула про Норвіда! — заволав він. Млодзякова усміхнулася. — Епоха, професоре, епоха! Запанував неждано приємний настрій. Інститутка не знала до Пімка про Норвіда. Пімко норвідово обурювався інституткою. Матуся сміялася в Епосі. Один я сидів виключений із товариства і не міг — не міг ані відізватися, ані зрозуміти, що так обернулися ролі, що старпер із гіршими у тисячу разів литками покумився проти мене із сучасною, що я — контрапункт їхньої мелодії. О, Пімко, бешкетник! Поки я сидів мовчазний і копнутий нею, здавалося, що я злий та ображений, а Пімко доброзичливо заговорив: — Чому мовчиш, Юзю? У товаристві слід озиватися… чи, може, ти сердишся на панну Зуту? — Образився! — насмішкувато вигукнула спортсменка. — Зуто, попроси в пана вибачення, — промовила з наголосом інженерша. — Пан образився на тебе, але, кавалере, не гнівайтеся на мою доню, не варто бути таким діткливим. Зута, звісно ж, вибачиться, а все ж, те, що ми трішечки позуємо, — свята правда. Більше природності, більше життя, погляньте-но на мене й Зуту, — ну, вже ми відучимо молодика, пане професоре, будьте певні. Ми його навчимо, як жити на світі. — У цьому плані, я гадаю, перебування у вашій родині піде йому на користь. Нумо, Юзю, тримай хвіст бубликом. І кожне з цих висловлювань остаточно і — здавалося б — назавжди все впорядковувало, усталювало, визначало. Вони коротко обміркували фінансові умови, після чого Пімко поцілував мене в чоло. — Будь здоровий, хлопче, до побачення, Юзю. Поводься добре, не плач, я відвідуватиму тебе щонеділі, та й у школі за тобою приглядатиму. Моє шанування дорогій пані, до побачення, до побачення, панно Зуто, прошу бути доброю з Юзьом! Він вийшов і ще на сходах чути було кахикання й покашлювання: «Кхи, кхи, кхи, гм, гм, кхи, кхи! Ех, ех, ех!» Я почав протестувати та пояснювати. Але Млодзякова провела мене до малої, сучасної, незатишної клітки якраз біля зали, яка (як згодом виявилося) воднораз була кімнатою Млодзяківни. — Прошу, — проказала вона, — кімната. Лазничка поруч. Сніданок о сьомій. Речі тут — служниця принесла. І до того, як я встиг пробурмотіти «дякую», вона вийшла на сесію комітету боротьби з неєвропейською чумою дитячого жебракування в столиці. Я залишився сам. Сів на стілець. Усе змовкло. В голові мені гуділо. Я опинився у нових обставинах, у новому помешканні. Після стількох людей, яких я бачив од ранку, раптом настало цілковите безлюддя, і лише поряд, у залі, рухалась і порпалась інститутка. Ні, ні, це була не самотність — це була самотність з інституткою.Розділ VII КОХАННЯ
І знову я почав протестувати й пояснювати. Я мусив діяти. Я не міг допустити, аби становище, у якому перебуваю, тривало завжди. Будь-яка затримка загрожувала фіксацією становища. Нерухомо сидячи на стільчику, я не квапився розкладати та впорядковувати свої речі, що їх, за словами Пімка, принесла служниця. «Зараз, — думав я, — зараз єдина можливість усе спростувати, пояснити та порозумітися. Пімка немає. Млодзякова вийшла. Вона сама. Не гаяти часу, час обтяжує й закріплює, зараз, одразу ж піти, пояснити. Показатися їй у справжньому образі, завтра вже буде запізно. Показатися, показатися», — як же несамовито я хотів показатися, яка жага показання мене охопила. Ба, але показатися — яким? Ні, ні, ні, ні, в жодному разі, о, тієї миті я взагалі не прагнув вирватися з молодості, визнати мою тридцятку, світ мій зруйнувався, я вже не бачив світу поза чудовим світом сучасної інститутки: спорт, гнучкість, непокірність, литки, ноги, дикість, дан-синґ, корабель, байдарка — це була нова колонада моєї дійсності! Ні, ні,— я хотів здатися сучасним! Дух, Сифон, Ментус, Пімко, двобій, усе, що досі відбувалося, виявилося зіпхнутим на периферію, і я думав про одне — що думає про мене інститутка, чи повірила вона Пімку, начебто я був позером і несучасним, — і єдиною моєю проблемою було зараз — одразу ж вийти, здатися їй сучасним, натуральним, аби вона зрозуміла, що я інший і такий, як вона, ровесник за віком та епохою, споріднений литкою… Здатися — але під яким приводом? Як же їй пояснити, якщо я насправді взагалі її не знаю і приятелькою вона мені не була, хоч уже й володіла мною в собі. Доступ мені до неї був нечувано важким у найглибших покладах буття, коли йшлося про мене самого, — я мав доступ до неї винятково в несуттєвих дрібничках, найбільше я міг постукати й спитати, о котрій подають вечерю. Копняк, яким вона мене нагородила, взагалі не полегшував проблему — бо то був копняк, мимохідь відмірений ногою без участі обличчя, а мені, власне, бракувало відповідного обличчя. Я сидів на стільці, наче звір у клітці, кінь, що бігає на поводі і що його канчуком тримають на дистанції, і чухав голову — як, під яким приводом підступити до Млодзяківни й до себе? Раптом задзвонив телефон, і я почув кроки інститутки. Я встав, обережно прочинив двері до зали і роззирнувся — нікого не було, помешкання стояло пусткою, наближалися сутінки, а вона по телефону домовлялася з приятелькою на сьому до кав’ярні, з нею, з Польком і з Бейбі (вони мали свої прізвиська, назви, вислови). — Прийдеш, напевно, пункт, так, ні, супер, у мене болить нога, надірвала сухожилля, ідіот, фотка, приходь, прийдеш, прийду, оце номер, залізно. — Ці слова, сказані впівголоса у слухавку апарата однією сучасною іншій сучасній, коли нікого при цьому не було, дуже мене схвилювали. «Власна мова, — подумав я, — власна сучасна мова!» І тоді мені здалося, що дівчина, маючи зайняті розмовою вуста і вільні очі та будучи знерухомленою апаратом, стає більш доступною й податливою моїм намірам. Я міг з’явитися перед нею без жодних пояснень, об’явитися — без коментарю. Я хутенько поправив краватку й комірець, прилизав волосся, щоб добре було видно проділ, оскільки знав, що ця рівна лінія на голові не позбавлена в даних обставинах значення. Лінія, не знати чому, була сучасною. Проходячи повз їдальню, я взяв зі столика зубочистку і з’явився (телефон був у передпокої), виник на порозі дверей якомога байдужіше, став, спираючись плечем об одвірок. Я стиха подався всім тілом, а зубами гриз зубочистку. Зубочистка була сучасною. Не думайте, що легко стояти так із зубочисткою, вдаючи свободу, коли все ще паралізоване, бути аґресивним, коли залишаєшся смертельно пасивним. Млодзяківна тим часом говорила до приятельки. — Ні, не конче, під три чорти, о’кей, ходи з нею, не ходи з нею, фотка, оце номер, перепрошую дуже, хвилиночку. Вона відклала слухавку і запитала: — Хочете зателефонувати? Запитала товариським, холодним тоном, наче то й не мене вона штурхала. Я заперечливо похитав головою. Я хотів, аби вона збагнула, що я стою тут без будь-яких інших для цього приводів, як тільки я і ти, що маю право стояти у дверях під час твоєї розмови як товариш за сучасністю і ровесник, Млодзя-ківно, зрозумій, що між нами пояснення зайві, я просто, без церемоній можу приєднатися до тебе. Я дуже ризикував, бо якби вона зажадала від мене пояснень, я не зумів би пояснити, і бридка штучність одразу б змусила мене відступити. Але якщо вона прийме, якщо визнає, якщо мовчки погодиться на природність, про яку я чи й посмів би мріяти! І вже тоді я міг би справді бути з нею — сучасним. «Ментусе, Ментусе», — думав я з бентегою, згадуючи, як Ментус прикро скривився після перших посмішок. Із жінкою, щоправда, було легше. Інакшість тіла створювала кращі можливості. Але Млодзяківна зі слухавкою коло вуха, не дивлячись на мене, розмовляла ще досить довго (а час знову почав загрозливо тяжіти наді мною), нарешті промовила: — Гаразд, точно, напевно, кіно, па, — і поклала слухавку. Вона встала і пішла до своєї кімнати. Я вийняв зубочистку з рота, відійшов до моєї кімнати. Був там стільчик біля шафи під стіною, збоку, не для сидіння, а для складання речей на ніч — на цьому стільчику я нерухомо всівся сиднем і почав потирати руки. Обминула мене — навіть не схотіла познущатись. Гаразд, але, оскільки вже почалося, не можна цього так залишити, поки Млодзякової немає вдома, треба це розв’язати, пробуй знову, бо зараз, після твого невдалого виступу, вона насправді й остаточно готова подумати, що ти позер, і в кожному разі твоя поза утверджується, збільшується, чому ти сидиш тут збоку під стіною, чому потираєш руки? Адже тертя рук у себе в кімнаті, на стільці, є перепоною для будь-якої сучасності, воно — старомодне. О Боже! Я принишк, прислухаючись, що діється за стіною. Млодзяківна сновигала сюди-туди, як сновигають усі дівчата в себе, у своїй кімнаті. А водночас, напевно, усе більше впевнювалася, що я й насправді позер. Бути випханим зі своєї кімнати, мусити сиднем сидіти, коли вона там сама щось вигадує про тебе, страшно — але як її зачепити, як її знову зачепити, з чого почати? Приводів я не мав — а якби й мав, я не міг би ними скористатися — адже справа була надто інтимною для приводів. Тим часом западав морок і самотність — ота оманлива самотність, коли людина все-таки не самотня, а перебуває в духовному, болісному зв’язку з іншою людиною за стіною, — а все-таки досить самотня для того, щоби потирання рук, судоми пальців та інші симптоми були недоречними, — отже, морок і ця самотність ударили мені в голову, засліплювали, до решти відбирали відчуття дійсності, штовхали в ніч. Як же віроломно ніч вдирається в наш день! Один, у цій кімнаті, на стільчику, в цій виставі, я був занадто безпредметним, я не міг тут довше всидіти. Процеси, які переживаєш разом, спільно з кимось і явно, не загрозливі, але вони стають нестерпними без партнера. Самотність виштовхує. Отож по довгій муці я знову відчинив двері, опинився на порозі, через самотність рухався наосліп, наче кажан. Зупинившись, я збагнув, що знову не знаю, як її зачепити і як саме дістатися до неї, — вона постійно відмежована й закрита, пекельна штука, цей виразний і точний контур людської форми, ця холодна виокремлююча лінія — форма! Нахилившись, зіпершись на стільчик ногою, вона чистила черевички м’якою замшевою шматкою. У цьому було щось класичне, і мені здалося, що дівчині йдеться не так про блиск черевичка, як радше про те, аби литкою й ногою вдосконалювати свій типаж до таємничого і втриматись у доброму сучасному стилі. Це додало мені відваги. Я гадав, що сучасна, спіймавшись із ґраціозно відставленою ніжкою, мусить повестися ласкавіше, менш формально. Я підійшов до неї — і зупинився неподалік, на відстані одного-двох кроків, мовчки запропонував себе, не дивлячись, із понуреним поглядом, — дотепер прекрасно пам’ятаю, як підходжу, як стою за крок од неї, на самій межі просторого кола, в якому починається вона, як гублю всі чуття, аби змогти підійти до неї ближче, і чекаю, — задля чого? — задля того, щоб вона взагалі не здивувалась. Цього разу без зубочистки і без будь-якої виразної пози. Нехай сприйме або хай відштовхне, я старався бути цілковито пасивним, нейтральним. Вона прийняла ногу зі стільця й випросталася. — У вас до мене… справа? — запитала вона непевно, зиркнувши скоса, як людина, до якої інша людина без причини підходить занадто близько; коли вона випросталась, напруження між нами відчувалося ще більше. Я розумів, що вона хотіла би відсторонитись. Але, оскільки я стояв надто близько, не могла. Чи маю я до неї якийсь інтерес? — Ні, — відповів я тихо. Вона опустила руки. Дивилася з-під брови. — Ви позуєте? — мовила вона, захищаючись, про всяк випадок. — Ні,— шепнув я нахабно, — ні. Столик був біля мене. Далі калорифер. На столику — щітка і ножик. Морок густішав — проміжне світло між ніччю і днем потроху стирало межі і сувору демаркаційну лінію, за вуаллю мороку я був щирим, найщирішим, як міг, охочим до інститутки, готовим. Я не позував. Якби вона зрозуміла, що зараз я не вдаю, дотеперішня моя штучність у присутності Пімка була б удаванням. Чому я думав, що дівчина не здатна відкинути пропозиції мужчини, котрий домагається визнання? Чи припускав я, що інститутка піддасться в темряві спокусі обернути мене на щось годяще? Чому б їй не вважати мене підхожим та годящим? Однак вона напевно хотіла мати вдома колеґу-американця, ніж старосвітського, прокислого та ображеного удавану? Невже не зіграє вона на мені в темряві своєї мелодії, якщо я прийшов і підставив себе, — зіграй, зіграй на мені свою мелодію, сучасну мелодію, яку всі наспівують по кав’ярнях, на пляжах і в дансинґах, чисту мелодію світової молоді в тенісних шортах. Зіграй на мені сучасність тенісних шортів. Не хочеш? Млодзяківна, заскочена мною, всілася на стіл, спираючись руками на його край із певним фізичним гуморочком — її обличчя постало з темряви, на розмежжі здивування та потішання, — і мені здалося, що вона сіла нібито для маневру… Так американки сідають на край човна. І вже в самому факті, що вона сіла, було щось, від чого мене кинуло в жар, принаймні в цьому була мовчазна згода витримувати ситуацію. Здавалося, ніби вона вмостилася надовго, для використання. І з калатаючим серцем я зауважив, що вона дає хід деяким своїм принадам. Вона злегка нахилила голівку — нетерпляче порухала ніжкою — капризно надула губки — і водночас її великі очі сучасної обережно скосилися вбік, у напрямку їдальні, чи немає там часом служниці. Бо що ж би сказала служниця, коли б уздріла нас тут, ще майже незнайомих, тут, за таких дивних обставин? Чи запідозрила б вона нас у зайвій штучності? Чи ж у надмірній природності? Але цей ризик, власне, подобається паннам, цим дівчатам темряви, які лише в темряві можуть показати, на що вони здатні. Я відчув, що здобув інститутку дикою натуральністю штучності. Я засунув руки в кишені піджака. Стоячи навпроти неї, напружено ловлячи кожен подих, я тихо, але пристрасно, щосили їй акомпанував — симпатичний, знову симпатичний… Цього разу час виявився прихильним до мене. Кожна секунда, поглиблюючи штучність, водночас поглиблювала природність. Я очікував, що вона мені несподівано щось скаже, ніби ми знали одне одного сто літ, про ногу, що в неї болить нога, бо розтяглися сухожилля: «Мені болить нога, бо я надірвала сухожилля. Ти п’єш віскі, Анабель…» І вже мала це сказати, вже заворушила губами — коли раптом з неї вирвалося щосьцілковито інше, мимохіть — офіційним тоном — вона запитала: — Чим можу служити? Я відступив на крок, а вона, знаджена цим висловом, не втрачаючи, однак, манери та елеґантності молодої сучасної дівчини, що сидить на столі й гойдає ногами, навпаки, ще з більшою манірністю, повторила з натиском і з холодним формальним зацікавленням: — Чим можу служити? Оскільки ж вона відчула, що ці слова нічого від неї не відбирають, а навіть навпаки — надають їй більшої суворості, несентиментальної тверезості, що це яскравіше увиразнює її тип, дивлячись на мене, як на вар’ята, вона знову запитала: — Чим можу служити? Я повернувся й пішов, але моя спина, віддаляючись, ще більше її розпалила, оскільки вже за дверима я почув: — Блазень! Відштовхнутий, відіпхнутий, захеканий, я всівся на своєму стільчику під стіною. — Скінчено, — шепнув я. — Зіпсувала. Навіщо вона зіпсувала? Щось її вкусило — вона захотіла проїхатися по мені, замість їхати разом зі мною. Мій стільчику, тут, під стіною, привіт тобі, але треба, нарешті, розпакувати речі, валіза стоїть посеред кімнати, рушників немає. Я скромно сів на стільчик і потемки уже розпочав було розкладати білизну по шухлядах — слід розікласти, завтра треба піти до школи — однак я не запалював світло, воістину, для мене не варто. Який же вбогий я був, який бідний, але гаразд, аби можна було більше не рухатися, сісти, сидіти і нічого не хотіти, анічогісінько. Але за кілька хвилин я зрозумів, що у своїй вичерпаності та нужді я знову мушу бути активним. Де ж відпочинок? Зараз — я мусив утретє йти до її кімнати й постати перед нею блазнем, щоб вона знала, що все попереднє було з мого боку навмисним блазнюванням і що то я з неї кпив, а не вона з мене. Tout est perdu sauf l'honneur[17], — як казав Франциск І. Отже, попри вбозтво і втому, я встав і знову почав лаштуватися до входження. Приготування тривало досить довго. Врешті я прочинив двері і спочатку просунув голову до її кімнати. Сліпуче світло. Вона запалила лампу. Я заплющив очі. До мене долинула дратівлива заувага: — Прошу не входити без стуку. Я відповів із заплющеними очима, покивуючи головою: — Слуга й раб. Вона відчинила двері, я увійшов, плавно, дотепно, о, ця вбога плавність! Я постановив довести її до люті, згідно з давньою максимою, що злість вадить красі. Я припускав, що вона роздратується, а я, зберігаючи спокій, під блазенською маскою, зможу досягти переваги. Вона крикнула: — Ви погано виховані, пане! Мене вразили ці слова із сучасних уст, тим більше, що пролунали вони так автентично, наче гарне виховання було остаточною інстанцією розперезаних повоєнних інституток. Сучасні майстерно вміють жонґлювати навпереміну поганим і гарним вихованням. Я відчув себе хамом. Запізно було втікати — світ існує лише завдяки тому, що завжди запізно втікати. Вклонившись, я відповів: — Раб вельмишановної пані. Вона встала й попрямувала до дверей. Фатальність! Якщо вона вийде, залишивши мене з хамством, — пропало! Я кинувся вперед, заступив дорогу. Вона зупинилась. — Чого ви хочете? Вона занепокоїлась. А я, зневолений наслідками свого руху і тому вже неспроможний відступити, рушив до неї. Я йду на неї — дурень, блазень, позер, мавпа — на панну, бароковий школяр і вітрогон, із тупим нахабством — вона відходить за стіл — я плавно, з мавпуванням — на неї, пальцем вказую напрямок і суну на неї, як пияк, злостивий хам, як бандит, — вона під стіну, я за нею. Але, прокляття! — кошмарно й потворно, балухато наступаючи на неї, я водночас бачу — вона зовсім не втрачає своєї краси перед дурнем — у той час як я обертаюся на нелюда, вона під стіною маленька, зіщулена, бліда, з опущеними руками, злегка зігнутими в ліктях, задихана і ніби пожбурена мною об стіну, із розширеними зіницями, знічена, пойнята небезпекою, ворожа, вона прегарна — як у кіно — сучасна, поетична, артистична, а страх — замість спотворити — прикрашає її! Ще мить. Я наближався до неї і мав щось вирішувати — мені промайнула думка, що кінець, що я мушу торкнутися рукою її личенька, — я був закоханий, закоханий!.. Аж раптом у передпокої розлігся вереск. Це Ментус атакував служницю. Ми не почули дзвінка. Він прийшов відвідати мене в новому помешканні, а, зіткнувшись у передпокої віч-на-віч зі служницею, захотів позбиткуватися з неї. Ментус після двобою із Сифоном уже не міг позбутися своїх потворних мін і потрапив у такі пекельні пута, що взагалі не міг поводитися інакше, ніж потворно. Уздрівши служницю, він не проґавив шансу бути з нею якомога вульґарнішим і брутальнішим. Служниця зняла вереск. Ментус дав їй стусана в живіт і ввійшов до кімнати, тримаючи півпляшки чистої казенки під пахвою. — О, ти тут! — вигукнув він. — Сервус, Юзьку, колеґо! Я прийшов із візитом. Приніс горілочки та сардельок! Го, го, го, яка в тебе пиця! Нічого, нічого, у мене не краща!Хай пиця пиці дає по пиці!
Це наша доля! Це наша доля!
Дай в пицю, інакше дадуть тобі,
Чи повішся на вербі!
Гей, пиця
На дубі,
Як в чорта!
Розділ VIII КОМПОТ
А наступного ранку — школа і Сифон, Ментус, Гопек, Миздраль, Ґалкевич і accusativus cum infinitivo, Поганка, пророк і щоденна загальна неспроможність, нудно, нудно, нудно! І знову те саме! І знову пророк пророкує, вчитель прикидається пророком, заробляє на життя, учні за партами страждають у прострації, палець у черевику вертиться, як муха в окропі, і не перчи Петре вепра перцем і не вепри Петре вепра перцем і не перчи Петре пророка перцем, нудно, нудно! І знову нудьга тисне, під тиском нудьги, пророка і вчителя дійсність помалу перетворюється на світ ідеалу, дай-но мені зараз помріяти, дай, — і вже ніхто не знає, що реальне, а чого взагалі немає, де правда, де омана, що відчуваєш, чого не відчуваєш, де природність, а де штучність, блазенство зраджує й те, що повинно бути, змішуєшся з тим, що невблаганно існує, і перше дискваліфікує друге, перше в другого відбирає будь-який сенс буття, о, велика школа недійсності! Отож і я також добрячих п’ять годин мріяв про свій ідеал, пицюра в порожнечі розросталася, як кулька, без перешкод — бо у фікційному, ірреальному світі не було нічого, що може повернути її до норми. Але ж і я вже мав свій ідеал — сучасну інститутку. Я був закоханий. Я мріяв, наче журливий коханець і претендент. Після невдалих спроб завоювати кохану — після спроби висміяти кохану — мене охопив глибокий сум, я знав, що все втрачено. Потяглася череда монотонних днів. Я був ув’язнений. Що я можу розповісти про ці одноманітні дні? Уранці я ходив до школи, зі школи повертався на обід до Млодзяків. Я вже не ладився ані втекти, ані пояснювати, ані протестувати — навпаки, я з приємністю ставав учнем, адже як учень я був ближче до інститутки, ніж би як самостійна людина. Гей-гей! — я справді забув про свою тридцятку. Учителі полюбили мене, директор Пюрковський поплескував мене по жопці, а під час ідеологічних диспутів тепер і я червонів і кричав: «Сучасність! Тільки сучасний хлопець! Лише сучасна інститутка!» З мене кпив Копирда. Ви, либонь, пригадуєте Копирду, єдиного сучасного хлопця в усій школі? Я намагався заприятелювати з ним, пробував заприязнитися і вивідати секрет його стосунків із Млодзяківною — але він уникав мене, ставлячись до мене з іще більшою зневагою, ніж до інших, ніби відчувши, що мене відшила його духовна посестра, сучасна інститутка. А взагалі, нещадність, з якою учні винищували ворожі собі види молодості, була надзвичайною, чистоплюї ненавиділи нечупар, сучасні гидували старомодними і так далі. Так далі, далі! І далі! Що я ще можу сказати? Сифон помер. Зґвалтований у вуха, він не міг оговтатися, не міг жодним чином позбутися зловорожих елементів, які йому прищепили через вуха. Дарма він мучився, цілими годинами силкувався забути повчальні слова, які, хоч-не-хоч, мусив чути. Він відчував огиду до свого інфікованого типу, його допікав внутрішній гидотний присмак, щоразу блідіший, йому знай відригувалося, він спльовував, захлинався, хрипів, кашляв, але забути не міг. З огиди до себе, якось пополудні він повісився на вішалці. Це стало гучною сенсацією, навіть у пресі з’явилися замітки. Однак Ментус із цього небагато виграв, смерть Сифона аж ніяк не виправила його пики. Що ж із того, що Сифон сконав? Фіґлі, які він корчив під час двобою, прилипли до Ментусового обличчя — не так легко їх позбутися, раз порушене обличчя не повернеться саме до себе, воно не ґумове. Отже, відтепер він носив пицюру настільки бридку, що навіть Гопек і Миздраль, його приятелі, уникали його як могли. А що потворнішим він був, то — звісно — більше зітхав за парубком; а що більше зітхав, то — ясна річ — потворнішою ставала пика. Недоля зблизила нас, він зітхав за парубком, я — за сучасною, і так у спільному зітханні поволі спливав час, але дійсність була цілковито недоступною й недосяжною, наче ми мали висипку на обличчях. Він зізнався мені, що має види захопити Млодзякову служницю, — того вечора, напідпитку, виходячи через кухню, він поцілував її, але це його зовсім не задовольнило. — Це не те, — сказав він, — це не те. Поцілувати дівку? Правду кажучи, боса дівка просто з села і — як я довідався — має брата-парубка, але що з того, холера, чорт забирай, бісова худоба (і вжив інших висловів, яких я не повторю), сестра — не брат, домашня служниця — не парубок. Я ходжу до неї вечорами, коли ця твоя Млодзякова на засіданні комітету, балакаю, базікаю що попало, навіть народною говіркою шваркочу, але вона все ще не хоче визнати мене за свого. Так і складався його світ — зі служницею на другому плані, з парубком на першому. Але мій світ остаточно перенісся зі школи до оселі Млодзяків. Млодзякова хутко, зі швидкістю матері, запримітила, що я закоханий у дочку. Не треба додавати, що інженершу, яку вже на початку збентежив Пімко, ще більше занепокоїло це відкриття. Старомодний і манірний хлопець, неспроможний приховати захвату від сучасних атрибутів інститутки, був певним чином мовою, якою вона могла смакувати й відчувати всі доньчині чари, а опосередковано — власні. Отже, так я став мовою цієї опасистої жіночки — і що більше я був старосвітським, нещирим і неприродним, то ліпше вони відчували сучасність, щирість і простоту. І тому ці дві інфантильні дійсності — сучасна, старомодна, — збуджуючи одна одну, передражнюючись і бентежачи тисячними, найдивакуватішими зіткненнями, накопичувались і здіймались у світ щомиті більш уривчастий та зелений. І дійшло до того, що стара Млодзякова почала рисуватися переді мною, хвалитися та чванитися сучасністю, яка була просто заміною її молодості. Безперестанку під час обіду та на дозвіллі точилися розмови про Свободу Звичаїв, Епоху, Революційні Потрясіння, Повоєнні Часи etc., і стара захоплювалася, що здатна Епохою бути молодшою від хлопця, котрий був молодший за віком. Вона виобразила з себе дівульку, а з мене — старигана. — То як там наш молодий стариганчик? — запитувала вона. — Наше тухле яєчко? І з витонченістю інтеліґентної сучасної інженерші, якою вона була, доймала мене своєю життєвою підприємливістю і життєвим досвідом, і тим, що вона знає життя, і тим, що як санітарку її лоскотали в окопах під час Великої Війни, і своїм запалом, і своїми горизонтами, і своїм лібералізмом Проґресивної, Діяльної, Сміливої жінки, а також своїми сучасними звичками, щоденною ванною та явним відвідуванням певного, досі законспірованого, закладу. Дивні, дивні речі! Пімко провідував мене час від часу. Старий учитель переймався моєю жопкою. «Що за жопусик, — муркотів він, — незрівнянний!» — і ще, як міг, він облещував Млодзякову, доводячи мало не до гіперболізації genre[20] старосвітського педагога, та всіляко обурювався сучасною інституткою. Я помітив, що деінде, наприклад, із Пюрковським, він узагалі не був таким старим і не сповідував старосвітські принципи, і я не міг збагнути, чи це Млодзяки викликають у ньому цю старосвітськість, чи — навпаки — він викликає сучасність Млодзяків, чи, нарешті, навзаєм, вони водночас узалежнюються заради вищого сенсу рими. Дотепер не знаю, чи Пімко, будучи, з одного боку, абсолютним бельфером, прибрав цей довоєнний вид бельфера, спонуканий повоєнною розперезаністю Млодзяківни, чи, може, він спровокував розгнузданість, навмисне прибираючи такої власне жалюгідної та бездарної постаті добродушного дідка. Хто кого творив — сучасна інститутка дідка чи дідок сучасну інститутку? Питання досить безпредметне й нікчемне. Проте, як дивно кристалізуються цілі світи між литками двох осіб! Так чи інак, обоє почувалися чудово, він — як педагог, прихильник старих принципів і поглядів, вона — як розперезана, і поступово його візити ставали щоразу довшими та щоразу менше він приділяв уваги мені, концентруючись на сучасній. Чи маю я це говорити? Я дуже ревнував до Пімка. Я не по-людському потерпав, бачачи, як ті двоє взаємодоповнюються, погоджуються, римують пісеньку, як разом творять маленьку перчену старо-молоду поемочку, і прикро було бачити, що стариган із литками, в тисячу разів гіршими, ліпше від мене зіграний із сучасною. Надто ж Норвід став для них приводом для тисячі забав, лагідний Пімко не міг погодитися з ігноруванням цього предмета, це ображало його найсвятіші почуття, вона ж хотіла стрибати з жердиною — і так він усе обурювався, а вона знай сміялася, він рекомендував, а вона нехтувала, він благав, а вона стрибала — безупинно, безупинно, безупинно! Мене дивувала мудрість і витримка, з якою бельфер, не перестаючи ані на мить бути бельфером, діючи завжди згідно з принципами бельфера, вмів, однак, насолоджуватися сучасною інституткою за методою контрасту і шляхом антисинтезу, як бельфером схиляв її до інститутки, вона ж інституткою збуджувала у ньому бельфера. Я страшенно ревнував, хоч усе-таки і я теж збуджував антитетично і був нею збуджуваний, — але я, о Господи, не хотів бути з нею старомодним, я хотів бути з нею сучасним! О мука, мука, мука! Я не міг і не міг вивільнитися від неї. Пішли за вітром спроби вивільнитися. Знущання, яке я приберігав для неї в думках, не давало жодних результатів — і насправді, що ж заподієш дешевими кпинами поза очі? І, зрештою, знущання було нічим іншим, як тільки поклонінням. Оскільки на дні знущання чаїлося отруйне бажання сподобатись — якщо я і знущався, то хіба що винятково, аби вирядитися в павине пір’я знущання, — лише тому, що мене не приймали. І таке знущання оберталося проти мене, викривлюючи мені писок ще гидотніше і бридкіше. І з таким знущанням я не смів виступити перед нею — вона тільки стенула б плечима. Бо дівчина, схожа в цьому на інших людей, ніколи не злякається того, хто знущається, оскільки він не був допущений… А блазенський випад проти неї тоді, в її кімнаті, приніс мені тільки те, що відтоді вона трималася зі мною сторожко, іґнорувала мене — іґнорувала, як тільки вміє це робити сучасна інститутка, попри те, що вона чудово знала про мою закоханість у її сучасні чари. Отже, вона посилювала ці чари з витонченою жорстокістю сороки, старанно, проте, уникаючи будь-якого кокетування, яке могло б її від мене узалежнити. Тільки й того, що вона сама для себе ставала щоразу дикішою, більш нахабною, сміливою, гострою, гнучкою, спортивною, литчаною, що легковажно дозволяла сучасним красотам оволодіти собою. І вона сідала за обід — ох, зріла у своїй незрілості, упевнена в собі, байдужа і сама до себе, а я сидів для неї, для неї, для неї я сидів і не міг жодної секунди не сидіти для неї, я був у ній, вона мене в собі вміщувала разом із моїм знущанням, її смаки, її поваби були для мене вирішальними, і я міг подобатися собі лише настільки, наскільки я подобався їй. Тортури — по вуха стриміти в сучасній інститутці. І ніколи, жодного разу я не зміг зловити її на бодай найменшому провалі в сучасному стилі, ніколи ані шпаринки, крізь яку я міг би вирватись на волю, дати драпака! Власне, це мене в ній причарувало — оця зрілість і суверенність у молодості, впевненість стилю. У той час, як ми там, у школі, заробляли вугрі, як безперестанку нам вискакували всілякі прищі, ідеали, як ми мали бездарні рухи, як що не крок, то ляпсус, — її exterieur[21] був захопливо досконалий. Молодість для неї не була перехідним віком — молодість для сучасної становила єдиний властивий період людського життя — вона погорджувала зрілістю, а радше незрілість була для неї зрілістю — вона не визнавала борід, вусів, ані мамок, ані мамунь із дитиною — і звідси походила її магічна сила. Її молодість не потребувала будь-яких ідеалів, оскільки вона сама собі була ідеалом. І не дивина, що я, замучений ідеалістичною молодістю, жадав, як коршак, цієї ідеальної молодості. Але вона мене не хотілаї Вона ліпила мені пику! І з кожним днем щоразу огиднішу. Боже мій — як же вона доконувала мене моєю красою! Ні, не знаю нічого жорстокішого, ніж людина, котра іншій людині ліпить поличчя. Вона йде на все, аби ввіпхнути у сміховинність, у ґротеск, у маскарад іншу людину, бридота якої живить її, о, повірте, ліплення жопки ніщо в порівнянні з ліпленням пиці! Нарешті, доведений до межі, я почав виношувати найдикіші плани фізичного знищення інститутки. Спотворити личко. Ушкодити, відрізати їй носа. Але приклад Ментуса з Сифоном переконував, що фізичний примус не на багато придається, ні, душі немає діла до носа, душа визволяється лише духовним подвигом. І що ж могла вдіяти моя душа, якщо вона стриміла в ній, якщо я був у ній, якщо вона мене в собі в’язнила. Чи можна звільнитися від когось власними силами, не маючи нічого поза ним, жодного опертя, жодного контакту ні з чим, окрім нього, коли його стиль цілковито домінує над тобою? Ні, власними силами це неможливо, про це немає й мови. Хіба що хтось третій тобі допоможе, подасть бодай кінчик пальця. І хто ж мав допомогти? Ментус, котрий не бував у Млодзяків (лише в кухні, крадькома) і ніколи не допомагав мені спілкуватися з інституткою? Млодзяк, Млодзякова, Пімко, всі, що заприсяглись інститутці? Чи, нарешті, платна служниця, істота без голосу? А тим часом пика ставала дедалі страшнішою, і що бридкішою вона була, то більше Млодзякова з Млодзяківною консолідувалися в сучасному стилі, ліплячи мені все огиднішу пику. О, стиль — знаряддя тиранії! Прокляття! Але бабенції прорахувалися! Оскільки надійшов момент, коли випадково завдяки Млодзякові (так, власне Млодзякові) ланці стилю розбилися, і до мене потроху стала повертатися сила. І тоді я без огляду рушив в атаку. Гайда, гайда, гайда, на стиль, на красу сучасної інститутки! Дивна річ — інженерові я завдячую визволенням, якби не інженер, я б навіки був ув’язнений, він мимоволі зробив певний незначний рух так, що інститутка одразу опинилася в мені, а не я — в інститутці, так, інженер втягнув у мене дочку, за що я буду йому вдячний до скону. Пам’ятаю, як це почалося. Пам’ятаю — приходжу зі школи на обід, Млодзяки вже сидять за столом, служниця вносить картопляний суп, інститутка теж сидить — сидить досконало, з дещо большевицькою фізкультурою і в ґумових туфельках. Супу вона їла мало — проте випила залпом склянку холодної води і заїла скибочкою хліба, супу вона уникала, водяниста кашка, тепла та вельми легка, могла, напевно, зашкодити її типові, й вона, либонь, хотіла якнайдовше бути голодною, принаймні до м’яса, оскільки сучасна голодна дівчина за класом вища, ніж сита сучасна дівчина. Млодзякова також з’їла дуже мало супу, а мене взагалі не запитала, як успіхи у школі. Чому не запитала? Тому що не визнавала цих материнських питань, і взагалі мама у неї трохи викликала огиду, вона не любила мами. Вона надавала перевагу сестрі. — Прошу, Вікторе, візьми солі,— мовила вона, подаючи чоловікові сіль, тоном істинної вірної товаришки й читачки Велса і додала, задивлена трохи в майбутнє, а трохи в простір, з акцентом гуманітарного бунту людської особистості, що бореться з ганьбою суспільного зла, несправедливості й кривди: — Смертна кара — це пережиток. І тоді Млодзяк, цей європеєць, інженер і переконаний урбаніст, котрий навчався в Парижі і звідти привіз європейську кебету, чорнявий, у вбранні — вільний, в жовтих шеврових нових туфлях, які йому дуже пасували, з комірцем a la Словацький і в рогових окулярах, позбавлений забобонів стійкий пацифіст і прихильник наукової організації праці, з науковими дотепами, анекдотами і кабаретовими жартами, відповів, беручи сіль: — Дякую, Йоанно. Після чого додав голосом переконаного пацифіста, з домішкою тону студентів політехніки: — У Бразилії топлять цілі бочки солі, а у нас вона по шість грошів за грам. Політики! Ми — фахівці. Реорганізація світу. Ліґа Націй. І тоді Млодзякова глибоко зітхнула й інтеліґентно промовила, з візією кращого майбутнього та скляних будинків Жеромського, звертаючись до традиції змагань учорашньої Польщі і мріючи про Польщу завтрашню. — Зуто, хто був той хлопець, з яким ти сьогодні поверталася зі школи? Якщо не хочеш, можеш не відповідати. Ти знаєш, що я тебе ні в чому не обмежую. Млодзяківна байдуже з’їла скибочку хліба. — Не знаю, — відповіла вона. — Не знаєш? — з приємністю запитала мати. — Він зачепив мене, — сказала інститутка. — Зачепив? — запитав Млодзяк. Він, власне, запитав автоматично. Але саме запитання вже утруднювало проблему і могло справити враження традиційного батьківського невдоволення. Тому Млодзякова втрутилася. — І що ж у цьому дивного? — заволала вона, можливо, з перебільшеною безцеремонністю. — Він зачепив її — велика біда! Нехай чіпає! Зуто, може, ти домовилася з ним? Чудово! Може, ти хочеш вибратися з ним на байдарки — на весь день? А може, хочеш поїхати на week-end і не вертатися на ніч? У такому разі — не вертайся, — промовила вона послужливо, — сміливо не вертайся! Або, може, хочеш вибратися без грошей, хочеш, щоб він за тебе платив, а може, бажаєш платити за нього, щоби він був на твоєму утриманні,— в такому разі я дам тобі грошей. Але найкраще дасте собі раду без грошей, так? — гордовито закричала вона, напираючи всім тілом. Інженерша насправді трохи перетягла струну, однак дочка спритно ухилилася від матері, якій аж як кортіло поживитися за її посередництвом. — Гаразд, гаразд, мамо, — ніяк відповіла вона, не беручи котлет, оскільки шатковане м’ясо не йшло їй на користь — якесь задраглисте й залегке. Сучасна була вельми обережною з батьками, вона ніколи не підпускала їх занадто близько. Але інженер уже підхопив мотив дружини. Оскільки дружина була переконана, що він убачає щось погане в зачіпанні дочки, він своєю чергою зажадав висловитися. Отак вони навпереміну й підхоплювали свої мотивчики. І він заволав: — Звісно, в цьому нема нічого поганого! Зуто, якщо хочеш мати позашлюбну дитину, будь ласка! І що ж у цьому поганого! Культ дівоцтва помер! Ми — інженери-конструктори нової суспільної дійсності, не визнаємо культу дівоцтва давніх гречкосіїв! Він вихилив води і замовк, відчуваючи, що, можливо, він трохи перестарався. Однак тоді Млодзякова підхопила мотив і непрямо, загальниками почала намовляти дочку до позашлюбної дитини, вона давала вихід своєму лібералізмові, розповідала про стосунки в Америці, цитувала Ліндсея, підкреслювала незвичайну легкість у цьому плані сучасної молоді і т.д., і т. д. Це був їхній улюблений коник. Коли один зіскакував із нього, відчуваючи, що задалеко заїхав, другий сідлав і мчав далі. Це було тим дивніше, що, власне, як уже мовилося, всі вони (бо також і Млодзяк) не любили ані матері, ані дитини. Але треба зрозуміти, що сідлали вони цю думку не зі сторони матері, а з боку інститутки, і не зі сторони дитини, а з боку нешлюбної. Надто ж Млодзякова нешлюбним дитям дочки прагнула випнутися на перший план історії і щоби це було дитя зачате випадково, легкома, сміливо, дерзуще, в кущах, у спортивному поході з ровесником, як описують у сучасних романах, etc. Зрештою, вже сама розмова, самі батьківські намовляння частково реалізували бажаний присмак. І вони тим сміливіше бравували цією думкою, бо відчували мою неспроможність перед нею — звісно, я досі не вмів захистити себе від чарів сімнадцятилітки в кущах. Однак вони не брали до уваги, що я того дня навіть на ревнощі був уже занадто бідний. Що ж — вони впродовж двох тижнів безупинно ліпили мені пицю, і вона стала нарешті настільки фатальною, що я навіть і заздрити вже не мав чому. Я докумекав, що хлопець, про якого говорила Млодзякова, це, напевно, Копирда, але що ж, все одно, жалібність, смуток — смуток та вбогість — убогість і смертельна втома, непричетність. Тоді замість перехопити думку зі сторони зелено-блакитної, гордої, свіжої, я перейняв її вбого. «Що ж, дитя є дитя», — думав я, уявляючи собі пологи, годувальницю, хвороби, лихоманку, дитячий гармидер, кошти на утримання, що дитя своїм дитячим теплом і молоком незабаром зіпсувало б дівчину, перетворивши її на огрядну й теплу мамусю. Тому я вбого, духовно, нахилившись до Млодзяківни, промовив: — Мамусю… Я сказав це дуже сумно, жалібно і тепленько, я вмістив у це слово все те мамине тепло, якого вони у своїй гострій, свіжій, дівчачій і юначій візії світу не хотіли прийняти. Навіщо я це сказав? Е, так собі. Дівчина, як і кожна дівчина, передусім була естеткою, для неї головне у житті — пристойність, а я, допасовуючи до її типу теплий, емоційний та дещо оголений вислів «мамуся», творив щось до відрази незграбне й непристойне. І я думав, що вона може луснути від цього. Щоправда, я знав, що вона ухилиться від мене, а непристойність залишиться зі мною — бо так поміж нами повелося, що все, що я проти неї чинив, липнуло до мене, наче я плював проти вітру. І раптом Млодзяк як хихотне! Він захихотів несподівано для себе, гортанно, схопив серветку, засоромився — він хихотів із вибалушеними очима, закашлявся і страшно, автоматично, мимохіть ревів у серветку. Я був просто вражений! Що так лоскотнуло йому нервову систему? Це слово — «мамуся»? Його розсмішив контраст між його дівчиною та моєю мамусею, щось йому це нагадало — може, кабаре, а може, мій сумний і жалібний голос вивів його на терени людського роду. У нього була риса, притаманна всім інженерам: непомірний нахил до єврейських жартиків, а мій вислів істотно зачіпав жартиком будь-що. І хихотів він тим інтенсивніше, чим більше хвилину тому уславлював нешлюбне дитя. Окуляри впали йому з носа. — Вікторе, — озвалася Млодзякова. А я ще додав йому газу: — Мамуся, мамуся… — Перепрошую, перепрошую, — хихотів він, — перепрошую, перепрошую… А то! Не можу! Перепрошую… Дівчина нахилилася над тарілкою, і раптом я майже фізично відчув, що мій вислів зачепив її через батьківське хихотіння — отже, я зачепив її,— так, так, я не помилився, сміх батька змінив ситуацію, видобув мене з інститутки. Нарешті я міг її зачіпати! Я сидів, наче мишка. Батьки це також зауважили, вони прийшли на допомогу. — Вікторе, мені дивно, — невдоволено промовила Млодзякова, — зауваги нашого старигана навіть не дотепні. Це поза, нічого більше! Інженер нарешті вгамував сміх. — Що, ти думаєш, що я з цього сміявся? Ніколи в житті, я навіть не чув — мені просто щось пригадалося… Але їхні зусилля тільки ще глибше занурювали інститутку в ситуацію. Хоч я добре й не розумів, що діється, я ще кілька разів повторив «мамуся, мамуся» тим самим лінькуватим і вбогим тоном, а через те вислів, мабуть, набув нової сили, оскільки інженер знову коротко, уривчасто хихикнув відхаркувальним, горловим сміхом. І напевно, цей сміх його розсмішив — він зненацька порснув без огляду, затикаючи вуста серветкою. — Прошу не втручатися! — злостиво крикнула на мене Млодзякова, але своєю злістю ще більше втягнула дочку, котра нарешті знизала плечима. — Мамо, дай спокій, — озвалася вона зовні байдуже, але й це теж її втягнуло. Дивовижно — так радикально змінилися розклади між нами, що кожне слово втягало їх. Власне, було навіть доволі приємно. Я відчув, що мені повернулася спроможність з інституткою. Але мені, зрештою, було все одно, і якби на змиг ока смуток і жалібність, убогість і нужду я замінив тріумфом, мою спроможність одразу було б знищено, оскільки це була, власне, предивна преспроможність, заснована на канві задекларованої та відкинутої неспроможності. Отже, аби утвердитися в убозтві та показати, як мені байдуже, як я негідний будь-чого, я почав бабратися в компоті, кидав туди крихти, сміття, хлібні кульки, колотив ложечкою. «У мене мармиза, що ж, гаразд, для мене й те добре, — ох, чорт забирай, що мені там, — думав я сонно, додаючи ще трохи солі, перцю та дві зубочистки, — дарма, усе з’їм, я будь-що можу з’їсти, все одно…» І мені здалося, що я лежу в канаві, а наді мною пурхають пташки… мені стало тепло й затишно. — Що, кавалере?.. Ви що, кавалере?.. Чому ви бабраєтеся в компоті? Млодзякова запитала тихо, але знервовано. Я підняв невмілий погляд з-над компоту. — Я тільки так… мені все одно… — шепнув я болісно й облесно. І взявся їсти кашку; а для мого духу кашка вже справді не мала аніякого значення. Важко висловити, яке враження справило це на Млодзяків, такого великого враження я просто не сподівався. Інженер спонтанно зареготав утретє, сміхом кабаретовим, сміхом дворовим, сміхом заднім. Дівчина нахилилася над тарілкою і мовчки, бездоганно, стримано, навіть — героїчно, їла свій компот. Інженерша зблідла — і вдивлялася в мене, як загіпнотизована, з вибалушеними очима, вона явно боялася мене. Боялася! — Це поза! Поза! — буркотіла вона. — Прошу не їсти… Не дозволяю! Зута! Вікторе, — Зута! Вікторе! Зута! Зута! Вікторе, — облиш, заборони! О… Я знай собі їв, бо чого це я мав не їсти? — все з’їм, здохлого щура, все одно… «Ех, Ментусе, — думав я, — добре, добре… Добре… Хай там, що там, абищо вкласти в писок, хай там, що там, хай там…» — Зуто! — пронизливо скрикнула Млодзякова. Для матері вигляд доньчиного обожнювача, що споживав усе без розбору, був нестерпний. Але тоді інститутка, котра, власне, впоралася зі своїм компотом, встала із-за столу і вийшла. Млодзякова вийшла за нею. Млодзяк вийшов конвульсивно розсмішений, затуляючи вуста носовою хусточкою. Не знати, закінчили вони обідати чи втекли. Я знав, утекли! Я кинувся за ними! Задав їм джосу! Далі вперед, атакуй, бий, жени, чигай, наступай, хапай, придуши, души, души, переслідуй і не попускай! Вони боялися? Страшити! Втікали? Гнати! Тихо, спокійно, спокійно, спокійно, вбого й жалібно, не міняй жебрака на переможця, адже жебрак приніс тобі перемогу. Вони боялися, аби я їм дівчини, як компот, розумово не попсував. Ха, зараз я вже бачив, як дістатися до її стилю! І я міг у собі розумово, ментально шпигувати її всім, що трапиться під руку, калатати, дрібнити, мішати, не вибираючи засобів! Але спокійно, спокійно… Хто повірить, що підземний регіт Млодзяка повернув мені здатність опору? Мої дії та думки знову повернули собі кігті. Ні, партія не була виграна. Але я принаймні міг діяти. Я знав, якої лінії мав триматися. Компот мені все пояснив. Так само, як я збабрав компот, перетворивши його на розвезену кашку, так я міг також знищити сучасність інститутки, допасовуючи до неї чужі, гетерогенні елементи, змішуючи все, що заманеться. Гайда, гайда, гайда, на сучасний стиль, на красу сучасної інститутки! Але тихо, тихо…Розділ IX ПІДГЛЯДАННЯ І ПОДАЛЬШЕ ЗАНУРЕННЯ В СУЧАСНІСТЬ
Я тихо повернувся до своєї кімнати і влігся на канапі. Я мусив обміркувати план дій. Я тремтів і обливався потом, бо знав, що ось і сходжу я у своєму паломництві дорогою невдач на саме дно пекла. Бо ніщо смачне не може бути страшним (як про це свідчить саме слово «смачне»), тільки несмачне є насправді неїстівним. Я із заздрістю згадував оті гарні романтичні або класичні злочини, насильства, витріщання очей в поезії та прозі — масло з варенням, це я знаю, що воно страшне, а не прекрасне й гарне злодіяння в Шекспіра. Ні, не говоріть мені про ці ваші римовані болі, які ми легко ковтаємо, як слизькі устриці, не говоріть про цукерки ганьби, шоколадний крем жаху, тістечка вбогості, льодяники терпіння і смаковидла розпачу. І чому ж така панночка, що небоязким пальцем роздряпує найкривавіші суспільні болячки, голодну смерть робітничої родини із шістьох осіб, чому ж, я питаю, тим самим пальцем вона нізащо не відважиться публічно подлубати у вусі. Тому, що це було б значно потворніше. Голодну смерть або, на війні, смерть мільйонів людей можна проковтнути, навіть поласувавши, — але на світі все ще існують неїстівні, блювотні, злі, дисгармонійні, відворотні й гидотні, ох, диявольські комбінації, які відкидає людський організм. А все ж смакувати — наше найперше завдання, ми мусимо смакувати, хай здохне чоловік, дружина й діти, хай серце розірветься на шматки, аби тільки смачно, аби лиш апетитно! Відтак те, що я мав учинити в ім’я Зрілості й для визволення себе з-під інститутської магії, вже було антикулінарною дією і в контрпіднебінні, перед чим здригається стравохід. Зрештою, я не радів завчасно — мій успіх за обідом був досить ілюзорним, він стосувався переважно батьків, дівчина вийшла без перешкод, і далі залишаючись далекою та недосяжною. Як на дистанції осквернити її сучасний стиль? Як цілковито втягти її в орбіту мого впливу? Адже, крім дистанції психічної, була фізична дистанція — вона бачилася зі мною лише під час обіду й вечері. Як опаскудити її, як духовно начинити на дистанції, себто коли мене немає біля неї, коли вона сама? «Хіба, — думав я вбого, — підгляданням та підслухуванням». Цю функцію вони втирлували в мене настільки, що самі з першої миті нашого знайомства прийняли мене за підслухувача, підглядача. «І хтозна, — думав я ледачкувато, з надією, — чи я, приклавши око до замкової щілини, одразу не помічу чогось, що відштовхне мене від неї, бо ж не лише красу вона до впаду самовіддано плекає у своїй кімнаті». Але знову насувалася небезпека, що декотрі інститутки, перейняті власними чарами й піддані дисципліні стилю, на самоті поводяться так само, як на людях. Тому замість бридоти я міг однаково добре побачити красу, а краса, помічена на самоті, ще більш убивча. Я пам’ятав, як, несподівано увійшовши до кімнати, застав інститутку з ганчіркою біля ноги у вельми витонченій позі — так, але, з другого боку, сам факт підглядання вже почасти оскверняв і начиняв, коли ми потворно підглядаємо за красою, якась порошинка нашого погляду, однак, осідає на красі. У такий спосіб міркуючи, наче трохи в гарячці, я врешті зліз із канапи й попрямував до замкової щілини. Одначе перед тим, як припасти поглядом до неї, я поглянув у вікно, а день був погідний, свіжий та осінній — на просвітленій осінню вулиці Ментус підкрадався до дверей кухні. Очевидно, причимчикував до служниці. Над дахом сусідньої вілли голуби пурхали в ясному сонці, збившись у зграю, звіддалік залунав ріжок авта, бонна бавила на хіднику дитя, шиби плавилися на сонці, що хилилося до заходу. Перед будинком стояв жебрак, старий зубожілий жебрацюра, здоровенний чолов’яга, кучматий і бородатий церковний каліка. Бородань наштовхнув мене на одну думку — мляво та спроквола я вийшов на вулицю, зламав зелену гілку з дерева. — Дядьку, — промовив я, — ось вам п’ятдесят грошів. Увечері дістанете злотий, але мусите встромити собі цю гілку до рота й тримати її весь час до ночі. Бородань устромив собі зілля в зуби. Благословляючи гроші, що єднають спільників, я повернувся до помешкання. Я приклав око до щілини. Інститутка вовтузилася, як дівчина зазвичай вовтузиться у своїй кімнаті. Вона щось перекладала в шухлядах, вийняла зошит — поклала на стіл — я бачив її обличчя у профіль, обличчя типової інститутки над зошитом. Так убого, не відриваючись, я підглядав від четвертої до шостої (доки жебрак тримав гілку в зубах), даремно очікуючи, що, може, вона зрадить себе якимось нервовим рефлексом поразки, завданої їй за обідом, бодай би вже покусуванням губ або морщенням чола. Однак ні. Начебто нічого не змінилося. Ніби я не існував. Ніби ніщо ніколи не порушило її інститутськості. А інститутськість ця ставала дедалі холоднішою, жорстокішою, більш байдужою, неприступною, і можна було засумніватися в можливості зурочити інститутку, котра на самоті поводилася так само, як на людях. Можна було майже засумніватися, чи сталося щось під час обіду. Біля шостої двері зненацька, підступно відчинилися — інженерша зупинилася на порозі. — Працюєш? — запитала вона з полегшенням, допитливим поглядом вивчаючи дочку. — Працюєш? — Готую німецьку, — відповіла інститутка. Мати зітхнула кілька разів. — Працюєш — це добре. Працюй, працюй. Погладила її, заспокоєна. Невже і вона сподівалася, що дочка зламається? Зута неохоче відхилила голівку. Мама хотіла щось сказати, розтулила рота і закрила — втрималась. Вона роззирнулася довкола підозріливим оком. — Працюй! Працювати! Працювати! — проказала вона нервово. — Будь зайнятою — інтенсивною. Ввечері вирвися на дансинґ — вирвися на дансинґ — вирвися на дансинґ. Повернися пізно, засни мертвим сном… — Мама, не морочте голови! — огризнулася доня. — У мене немає часу! Мати поглянула на неї з прихованим подивом. Твердість інститутки цілковито її заспокоїла. Вона переконалася, що дочка взагалі не розклеїлася під час обіду. А мені здавила горло брутальна різкість інститутки. Її різкість була безпосередньо спрямована проти неї самої, і нічого нам так не болить, як те, що кохана невблаганно різка не лише стосовно нас, але також у нашій відсутності, ніби про запас, тренуючись. При цьому феноменальність дівчини болісно позначилася на дівочій брутальності. Коли Млодзякова вийшла, вона схилила над зошитом профіль і незалежно, вороже й жорстоко взялася за уроки. Я відчував, якщо довше дозволю дівчині бути феноменальною в самотності і не зав’яжу контакту між нею й моїм підгляданням, справа поверне на трагічне. Замість осквернити її собою, я впивався нею, і не я схопив її за горло, вона мене схопила за горло. Я голосно проковтнув слину, аби вона почула, що я підглядаю. Вона здригнулася й не повернула голови — це було найкращим доказом того, що вона одразу почула — вона глибше втопила голівку в плечі, вражена. Але її профіль умить перестав існувати сам для себе. Дівчина з підглядуваним профілем довший час тяжко й мовчки боролася зі мною, а боротьба полягала в тому, що вона навіть не змигнула оком. Вона й далі водила пером по папері і поводилася, наче за нею ніхто й не підглядає. А між тим по кількох хвилинах шпарка в дверях, підглядаючи за нею моїм поглядом, почала її непокоїти — аби продемонструвати свою незалежність та підкреслити байдужість, вона голосно сякнула носом, вульґарно й бридко шмаркнула, ніби хотіла сказати: «Дивися, мене нічого не обходить, я сякаюсь». У цей спосіб дівчата виказують своє найвище презирство. Цього я тільки й чекав. Коли вона, роблячи тактичну помилку, шмаркнула — я теж виразно потягнув носом за дверима, але не надто голосно, так, власне, наче не міг стриматися, заражений її сяканням. Вона принишкла, як мишка, — цей носовий дует був неприйнятним для дівчини — але ніс, раз мобілізований,дався їй взнаки, по короткому змаганню вона була змушена дістати носову хусточку і втерти носа, після чого ще з довшими паузами вона нервово, невловимо шмаркала, на що я відповідав раз по раз за дверима. Я привітав себе з тим, що мені вдалося так легко видобути з неї носа, ніс дівчини був безконечно менш сучасний, ніж її ноги, легший для перемоги. Підкреслюючи й видобуваючи з неї ніс, я робив великий крок уперед. Начебто я спромігся заразити Млодзяківну нервовою нежиттю, начеб — занежити сучасність. Адже вона не могла після стількох сякань устати й затулити шпарку якоюсь ганчіркою — це б означало визнати, що вона сякається нервово. Тихо, сякаймося вбого, безнадійно, ховаймося з надією! Однак я недооцінив дівчачого вміння та спритності. Нараз, широким рухом від вуха до вуха, вона втерла собі носа рукою — всім передпліччям — і рух цей, сміливий, спортивний, розмашистий і грайливий, змінив ситуацію на її користь, прикрасив сякання шармом. Вона здушила мені горло. Водночас — заледве я зміг відскочити від шпарки — підступно й несподівано до моєї кімнати ввійшла Млодзякова. — А що ви тут, молодий чоловіче, робите? — підозріло запитала вона, побачивши мене посеред кімнати в невизначеній позі.— Чому ви тут… стоїте? Чому ви не готуєте уроки? Ви не займаєтеся спортом? Треба чимось зайнятися, — дорікнула вона пристрасно. Вона боялася за дочку. У моїй невизначеності у центрі кімнати вона вчула непевні заміри проти дочки. Я не зробив жодного пояснювального жесту й далі апатично і бездарно стояв посеред кімнати, як загальмований, аж Млодзякова повернулася до мене боком. Її погляд упав на жебрака перед будинком. — Що у… нього? Чому у нього гілка… в зубах? — В кого? — У жебрака. Що це означає? — Не знаю. Встромив і тримає. — Ви з ним розмовляли, кавалере. Я бачила у вікно. — Гм, розмовляв. Вона обнишпорила очима моє обличчя. Вагалася, як вагадло. Вона здогадувалася, що гілка містить прихований зміст, ворожий, злісний для дочки. Але вона не могла знати моїх розумових комбінацій і не могла відати, що гілка в зубах перетворилася на атрибут сучасності. Абсурдність підозри, що це я наказав бороданеві тримати зілля в зубах, не могла сформулюватися у слові. Вона недовірливо подивилася на мій розум, підозрюючи, що стає жертвою капризу, й вийшла. Хапай! Бий! Тримай! Лови, жени! Невільниця моєї фантазії! Жертва капризу! Тихо, тихо! Я підскочив до замкової шпарини. У міру розвитку подій щоразу важче було дотримуватися первинної, безнадійної та жалюгідної постави — боротьба розігрівала, мавпяча злостивість брала гору над прострацією та нехіттю. Інститутка зникла. Почувши голоси за стіною, вона зорієнтувалася, що я вже не дивлюсь, і це допомогло їй виборсатися з пастки. Вона вийшла в місто. Чи помітить вона гілочку в жебрака, чи збагне, задля чого її тримає бородань? Хоч би не вгадала — галузка в бороданя, терпка, зелена гіркота в жебрачій ротовій порожнині мала її підточити, надто суперечило це її сучасному світовідчуттю. Западала темінь. Ліхтарі оповили місто фіолетом. Синок двірника повертався з крамнички. Дерева губили листя в чистому й прозорому повітрі. Аероплан дзижчав над будинками. Гримнули парадні двері, звістуючи вихід Млодзякової. Інженерша — неспокійна, знервована, передчуваючи щось недобре в повітрі, пішла на сесію комітету зачерпнути про всяк випадок трохи зрілого, світового, суспільного елементу.ГОЛОВА
Прошу вас, на порядку денному маємо чуму покинутих немовлят.
ІНЖЕНЕРША МЛОДЗЯКОВА
Звідки взяти кошти?
Горизонти лускають немов пляшки
зелена пляма роздувається під хмари
переношуся знову в тінь під сосни —
звідси:
я допиваю пристрасним ковтком мою щоденну весну
Литки, литки, литки,
Литки, литки, литки, литки,
Литки, литки, литки, литки, литки —
Литка:
литка, литка, литка, литки, литки, литки.
Хоча я й виступаю в тозі, але є, властиво, хлопчиком на побігеньках. Я дисциплінований. Роблю, що мені наказують. Я не маю власної думки. Голова мене може насварити. Нещодавно він назвав мене бевзем.Політик запевняв:
Я хлопчик, я тільки політичний хлопчик, історичний хлопчик.Якийсь унтер-офіцер із винятково чуттєвою та ліричною душею писав ось що:
Мене зобов'язує сліпа дисципліна. Я мушу за наказом віддати життя. Я невільник. Адже воєначальники завжди говорять до нас — хлопці, незважаючи на вік. Не вір моєму паспортові, це чисто зовнішня деталь, дружина й діти — це лише додаток, я ніякий не лицар, а військовий хлопчик, із хлоп'ячою, вірною, сліпою душею, а в казармі я пес, я — пес!Поміщик:
Я вже збанкрутував, дружина йде до молодшого, діти сходять на пси, а я — ніякий не поміщик, а вигнаний хлопчик. Відчуваю таємну насолоду.Одначе ж литки en toutes lettres[25] не були жодного разу названі. У постскриптумах вони благали інститутку берегти таємниці, зазначаючи, що їхня кар’єра зазнає краху, якщо бодай одна літерна тих зізнань дійде до відома публіки.
Це тільки для Тебе. Бережи це при собі. Нікому не розказуй!Неймовірно! Ці листи мені щойно унаочнили всю силу сучасної інститутки. Де тільки вона бувала? У чиїх головах стриміли її литки? Під впливом цих думок мої ноги самі затремтіли і я мало не затанцював на честь старих Хлопчиків XX століття, муштрованих, забитих, загнаних і вихованих батогом, коли на дні шухляди уздрів великого конверта з відділу освіти, найпевніше заадресованого почерком Пімка! Лист був сухий.
Я не збираюся надалі,— писав Пімко, — терпіти зневаги і скандального анальфабетизму в прийнятих межах шкільної програми. Викликаю вас прийти до мого кабінету — у відділі освіти, післязавтра, в п' ятницю, о 16.30 з метою пояснення, викладання та навчання Норвіда і заповнення лакуни в освіті. Звертаю вашу увагу, що закликаю вас леґально, формально, офіційно та культурно, як професор і вихователь, а в разі опору напишу листа до директорки з висновком про виключення зі школи. Зазначаю, що більше не можу терпіти лакун, і яко професор маю право не терпіти. Прошу підкоритися. Варшава… Т. Пімко, д-р філ. і проф. honoris causaТак далеко між ними зайшло? Він погрожував їй? Отже, так? Вона так довго кокетувала з ним анальфабетизмом, аж ментор показав кігті. Пімко, не можучи влаштувати собі здибанку з інституткою як Пімко, викликав її як професор середніх і вищих шкіл. Його вже не задовольняли іграшки вдома на очах батьків — він використовував авторитет свого становища, хотів загнати в дівчину Норвіда леґальним шляхом. Оскільки він нічого іншого не міг, хотів принаймні Норвідом позначитися в її житті. Я тримав лист у руці з глибоким здивуванням, стояв над стосом паперів, не знаючи, чи було це погано, чи добре для мене. Але під цим листом у шухляді лежав інший аркуш — вирваний із блокнота, кілька речень олівцем — і я впізнав почерк Копирди! Так, Копирда, не було аніяких сумнівів, Копирда, ніхто інший! Я гарячково схопив аркуш. Лаконічний, зім’ятий, недбалий — усе це вказувало на те, що він був кинутий у вікно.
Я забув сказати тобі адресу (далі йшла адреса Копирди). Якби ти хотіла зі мною, то і я хочу. Дай знати. Г. К.Копирда! Чи пам’ятаєте ви Копирду? О, я все відразу зрозумів! Мене не зрадили передчуття! Копирда — ось хто той незнайомий хлопець, котрий зачепив інститутку, про що йшлося за обідом! Копирда вкинув у вікно цей аркуш, нещодавно проходячи. Зачепив дівчину на вулиці, а зараз зробив їй додаткову пропозицію — яку ж нахабну, сучасну! «Хочеш зі мною, то і я хочу», — по-діловому, позитивно, стисло пропонував… Він побачив її на вулиці, відчув статевий потяг… і заговорив — а зараз укинув аркуш, проходячи попід вікном, без зайвих церемоній, за новими звичаями молодих… Копирда! А вона — адже ж вона не знала навіть його прізвища, бо він не представився їй… Мені перехопило віддих. А тут знову Пімко, старий Пімко, котрий культурно, явно, леґально, офіційно й формально приневолював своїм професорством. Ти мусиш, мусиш мене задовольнити стосовно Норвіда, бо я пан, твій професор, ти ж моя невільниця — інститутка!.. Той мав на неї право як сучасний брат-ровесник, а цей — як учитель середніх шкіл, патентований педагог… Мені знову засудомило в горлі. Що ж означали зізнання поміщиків, стогони адвокатів або смішні поетичні шаради у порівнянні з цими двома листами? Ці два сповіщали погром, катастрофу. Грізна, актуальна небезпека полягала в тому, що дівчина була готова підлягти Пімку й Копирді без почуття, тільки за силою звичаю, винятково тому, що один і другий мав право, один — сучасне та приватне, другий — старосвітське й публічне. Але тоді її чари нечувано зростали… І не врятували б мене танці та мухи моєї дії, вона здушила б мені горло цим чаром. Якщо вона по-діловому, несентиментально, фізично, сучасно пуститься з Копирдою… А якщо піде до Пімка, послухавшись його бельферського наказу… Дівчина, котра йде до старого, оскільки вона інститутка… Дівчина, котра віддається молодому, позаяк вона сучасна… О, цей культ, ця покірність, це рабство дівчини перед інституткою і перед сучасною! Обидва знали, що роблять, звертаючись до неї так суворо та лаконічно, знали, що саме тому дівчина готова погодитися… Стріляний Пімко проте не сподівався, що вона злякається його погроз — він не на це розраховував, а на те, що підкорятися погрозі старого чарівно — так само справді чарівно, як підлягти молодому лишень тому, що він промовляє сучасною мовою. О, рабство аж до втрати себе перед стилем, о, покірність дівчини! Я вже знав, що цього не уникнути… І тоді… що ж я робитиму, де ж заховаюся… як же захищуся… від цього нового припливу та піднесення? Зважте лише, наскільки це було дивно. Адже обидва в кінцевому результаті нищили сучасні чари Млодзяківни. Бо Пімко хотів подолати її спортивний анальфабетизм у питанні поезії. А з Копирдою ще гірше — тут могло закінчитися мамусею. Але сам момент знищення стократ реалізував усі красоти… Чому ж я заглянув до шухляди? Благословенне невідання. Якби я не знав — міг би й далі провадити акцію, спрямовану проти інститутки. Але я вже знав — і це мене страшенно ослабило. Проникливі і пронизливі схованки особистого життя сімнадцятилітки, демонічний вміст її шухляди. Поезія… Чим осквернити? Як собі нашкодити? Муха безголосо й нерухомо страждала. Бородань тримав гілочку. З листами в руці я думав, що б це втяти, що б це таке зробити, як зарадити неминучому та жахливому піднесенню чарів, красот, зваб, тужінь… Аж урешті, в глибокому змішанні почуттів, замерехтів задум певної інтриґи — настільки дивний, що поки я не взявся до реалізації, він видавався нереальним. Я видер із зошита аркуша. Написав олівцем виразним, розрядженим почерком Млодзяківни:
Завтра, у четвер, о 12-ій ночі постукай у вікно з веранди, впущу. 3.Встромив у конверт. Заадресував до Копирди. І написав другого ідентичного листа:
Завтра, у четвер, о 12-ій ночі постукай у вікно з веранди, впущу. 3.Заадресував до Пімка. План полягав ось у чому. У Пімка, коли він отримає у відповідь на свого професорського листа такий фамільярний та цинічний листик, голова піде обертасом. Для старого це буде, наче хто палицею гепнув по лобі. Він уявить собі, що інститутка прагне мати з ним рандеву sensu stricto[26]. Зухвалість, цинізм, зіпсованість, демонізм сучасної, — зваживши на вік, суспільний клас, виховання, — сп’янять його, як гашиш. Він не протримається в ролі професора — не витримає в леґальності та явності. Таємно, нелеґально він прилетить під вікно, постукає. І тоді зустрінеться з Копирдою. Що буде далі? Я не знав. Але я знав, що я нароблю крику, підніму на ноги родину, виволочу цю справу на яв, висмію Пімка Копирдою, а Копирду Пімком — і побачимо, якими насправді будуть на вид амури, що залишиться від чарів!
Розділ X ГУЛЯЙ-НОГА І НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ
Наступного дня після бурхливої та пошматованої снами ночі я зірвався, ледь розвиднілося. Однак не до школи. Я сховався за вішалкою у малих сінцях, що відокремлюють кухню від лазнички. Невблаганна логіка боротьби підказувала мені, що я мусив психічно атакувати Млодзяків у лазничці. Здрастуй, жопусику! Здрастуй, королево! Я мусив мобілізуватись і динамізувати дух для порахунків із Пімком та Копирдою. Я тремтів, і піт спливав із мене — але боротьба не на життя, а на смерть не вибирає засобів, і не можна мені було позбутися цього козиря. Постарайся зустріти ворога в лазничці. Поглянь на нього, яким він тоді стане! Поглянь на нього й запам’ятай! Коли шати спадуть, а разом з ними, як осінній лист, увесь блиск шику, елеґантності й моди, тоді ти можеш духом наспіти його, наче лев ягнятко. Не можна поминути нічого, що служить мобілізації, динамізації та отриманню переваги над ворогом, мета виправдовує засоби, боротьба, боротьба, боротьба передусім, боротьба із застосуванням найбільш сучасних методів, і нічого, окрім боротьби! Про це говорила мудрість народів. Весь дім ще спав, коли я причаївся. З кімнати дівчини не долинало ані звуку, вона нечутно спала, зате Млодзяк, інженер, похропував у своїй світло-блакитній спальні, як провінційний чиновник чи цирульник… Але служниця починає поратися на кухні, озиваються заспані голоси, родина встає для ранніх обмивань та ритуалів. Я напружив чуття. Духовно здичавілий, я був як дике цивілізоване звіря в культуркампфі. Проспівав півень. Першою з’явилася похапцем причесана Млодзякова у світло-сірому халаті і в пантофлях. Вона спокійно йшла з піднесеною головою, а на її обличчі виписувалася особлива мудрість, сказати б, мудрість каналізаційних пристроїв. Ішла навіть із певною побожністю, в ім’я святої природності і простоти та в ім’я раціональної ранкової гігієни. Перш ніж зайти до лазнички, звернула на мить із піднесеним чолом до ватерклозета і культурно, мудро, свідомо й інтеліґентно зникла там, як жінка, котра знає, що не слід соромитися природних функцій. Вона вийшла звідти гордішою, ніж увійшла, наче підкріплена, просвітлена й олюднена, вийшла, немов із грецького святилища! І тоді я збагнув, що вона і входила, немов до святилища. З цього святилища черпали силу сучасні інженери та меценати! Вона щодня виходила з цього місця щоразу кращою, щоразу культурнішою, високо несучи прапор поступу, і звідти походила її інтеліґентність і природність, якими вона знущалася з мене. Годі. Вона перейшла до лазнички. Заспівав півень. Потім підтюпцем надбіг Млодзяк у піжамці, голосно кахикаючи та спльовуючи, швидко, аби не спізнитися в контору, з газетою, аби не тратити часу, в окулярах на носі, з рушничком на шиї, чистячи нігтем ніготь, шльопаючи пантофлями та капризно фиркаючи п’ятами. Побачивши туалетні двері, він захихотів заднім, дворовим, тим самим, що вчора, сміхом, і вліз туди як працюючий інтеліґент-інженер, лукаво й фіґлярно, надзвичайно дотепний. Він довго сидів, курив сиґарету та співав караоке, і вийшов дощенту деморалізований, типовий інтеліґент-хам із писочком настільки по-кретинському крихітним, гидотно хтивим та плюгаво збаранілим, що я б кинувся на цей його писок, коли б силою не стримався! Дивна річ — наскільки на дружину ватерклозет діяв конструктивно, настільки на нього впливав деструктивно, хоча він і був інженером-конструктором. — Швидше! — крикнув він розгнуздано на дружину, котра милася в лазничці. — Хутчіше, стара! Вітюньо поспішає до контори! Під впливом ватерклозета він пестливо назвав себе Вітюньою і пішов із рушником. Крізь подряпину в матовій шибці я обережно зазирнув до лазнички. Інженерша, гола, витирала стегна купальним простирадлом, а її обличчя, темніше за кольором, мудре, загострене, звисало над жирно-білою, телячо-невинною, безнадійною литкою, як яструб над телятком. І була в цьому жахлива антитеза, здавалося, що орел безсило кружляє, неспроможний ухопити телятко, яке мекає на повні груди, а це інженерша Млодзякова гігієнічно й інтеліґентно розглядала свою бабську, коров’ячу ногу. Вона підскочила. Стала в позиції, руками взялася під боки і зробила півоберт тулубом справа наліво із вдихом та видихом. Зліва направо з видихом і вдихом! Підняла догори ногу, а стопу мала маленьку й рожеву. Потім другу ногу з другою стопою! Пустилася присідати! Дванадцять присідань вона втяла перед дзеркалом, видихаючи через ніс — раз, два, три, чотири — аж груди хлипали, аж мої ноги задрижали, і я мало не пустився в пекельний, культурний танець. Я забився за вішалку. Легкими кроками надходила інститутка, я причаївся, наче в джунґлях, був готовий до психологічного стрибка, озвірілий… нелюдськи, надлюдськи озвірілий… Зараз або ніколи, зловивши її зі сну, неохайну, теплу, роздягнену, я знищу в собі її красу, її дешеві інститутські красоти! Побачимо, чи Копирда з Пімком врятують її від загибелі! Вона йшла, насвистуючи, кумедно виглядала в піжамі, з рушником на шиї — вся в чіткому і швидкому русі, в дії. За мить вона вже була в лазничці, і я кинувся на неї поглядом зі схованки. Зараз, зараз або ніколи, зараз, коли вона найслабша й найбільш неохайна! — але вона діяла так швидко, що аніяке нехлюйство не могло її зачепити. Вона стрибнула у ванну — увімкнула холодний душ. Вона трясла кучерями, її пропорційне тіло коливалося, їжачилося і впивалося під струменем води. Га! Не я її, вона мене схопила за горло! Дівчина, ніким не примушувана, рано, без сніданку, лляла на себе холодну воду, доводила тіло до судом і конвульсій, аби юначим раюванням натще повернути денну красу! Я мусив усупереч собі подивуватися дисципліні дівочої краси! Швидкістю, точністю, зручністю вона змогла ухилитися від найважчого перехідного періоду між ніччю та днем, як метелик полетіла на крилах руху. Не досить цього — вона ще піддала тіло холодній воді, аби по-юначому й гостро захлинутися від нестями, інстинктивно відчуваючи, що дозою бадьорості вона до решти знігілює нечупарність. Насправді — що ж могло зашкодити крутій, збадьореній дівчині? Коли вона закрутила кран і стояла гола, задихана, ніби народилася наново, ніби того не було. Гей! — якби вона замість холодної використала теплу з милом, це не набагато би придалось. Тільки холодна могла раюванням добитися забуття. Я ганебно виліз із сіней. Нікчемно почалапав до себе, пересвідчившись, що подальше підглядання ні до чого не доведе, навпаки, може виявитися згубним. Стерво, стерво, — знову поразка, на самому дні інтеліґентського пекла я ще зазнавав поразки. Кусаючи пальці до крові, я присягався не почуватися переможеним, а далі мобілізуватися, динамізуватися, і написав олівцем на стіні лазнички лише ці слова: Veni, vidi, vici.[27] Нехай вони принаймні знають, що я бачив, нехай відчують себе побаченими! Ворог не спить, ворог чигає. Моторизація та динамізація! Я пішов до школи, в школі нічого нового, Поганка, пророк, Миздраль, Гопек і accusativus cum infinitivo, Ґалкевич, обличчя, писки, жопусики, палець у черевику та щоденна тотальна неможність, нудно, нудно, нудно! На Копирді, як я, зрештою, і сподівався, зовсім ніяк не позначився мій лист, щонайбільше, він може трішечки, ніж зазвичай, наголошував на ногах, але я не був певний, чи мені це просто не здається. Проте на мене колеґи дивилися з острахом, і навіть Ментус запитав: — Боже ж ти мій, що це таке з тобою сталося? Справді, моя пиця після динамізації та мобілізації стала такою кислою, що я сам добре не знав, на чому сиджу, але менше з тим; все одно, ніч, ніч була найважливішою, з дрожем я чекав ночі, ніч розв’яже, ніч покаже. Може, вночі настане перелом? Чи ж Пімко поведеться? Чи вдасться вибити з форми чуттєвим дівчачим листом стріляного, двоствольного ментора-дубельтівку? Від цього все залежало. «Аби Пімка, — молився я, — вдалося виманити, аби голова йому пішла обертасом», — і раптом, уражений пикою, жопусиком, листом, Пімком, тим, що було, тим, що ще буде, я кинувся втікати, як цілковитий дурень, я зірвався на рівні ноги — і сів — бо куди ж я міг утікати, назад, уперед, праворуч чи ліворуч, від своєї власної пиці, жопусика? Мовчи, мовчи, немає втечі! Ніч покаже. Під час обіду не сталося нічого, гідного уваги. Інститутка й інженерша були вельми стримані у словах і вже не хизувалися сучасністю, як зазвичай. Вони, очевидячки, боялись. Тонко відчували мобілізацію та динамізацію. Я помітив, що Млодзякова сиділа штивно, з гідністю особи, підглянутою на своїм сидінні, смішно, але це їй надавало вигляду матрони, я не сподівався такого ефекту. В кожному разі, не було сумніву, що вона прочитала мій напис на стіні. Я намагався дивитися на неї якомога проникливіше — і вбого, облесливо, в уривчастій манері сказав, що я відзначаюся винятково швидким і наскрізь пронизливим поглядом, який входить через обличчя, а виходить іншим боком… Вона вдала, що не чує, але інженер спазматично захихотів мимохіть і хихотів довго, автоматично. Млодзяк — якщо мені не зраджує зір — під впливом останніх випадків виявляв певну схильність до нехлюйства, намащував великі скибки хліба маслом і запихав собі в пельку великі кусні смаженини, які, жвакаючи, пережовував. По обіді я старався підглядати за інституткою з четвертої до шостої, однак намарне, оскільки вона жодного разу не ввійшла в поле мого погляду. Вона, безсумнівно, остерігалася. Я також зауважив, що Млодзякова за мною шпигує, кілька разів вона входила до кімнати без поважної причини, а раз навіть наївно запропонувала, щоб я пішов за її кошт у кіно. Їхній неспокій наростав, вони відчували небезпеку, чули ворога й небезпеку, хоч достеменно не знали, що їм загрожує і чого я прагну, — вони відчували, і це їх деморалізувало, неокресленість будила неспокій, натомість неспокій не мав у чому конкретизуватись. Вони навіть розмовляти між собою не могли про небезпеку, оскільки слова тонули в безформній та неокресленій темряві. Інженерша навпомацки пробувала організувати щось на кшталт оборони і, наскільки я переконався, весь полудень витратила на читання Расела, а чоловікові дала читати Велса. Але Млодзяк оголосив, що воліє річний комплект «Варшавського цирульника» і «Слівця» Боя, і я чув, як він час від часу вибухав сміхом. Взагалі — вони не могли собі знайти місця. Млодзякова нарешті взялася за домашні рахунки, відійшовши у сферу фінансового реалізму, а інженер швендяв по хаті, присідав на щоразу інші меблі й наспівував досить фривольні мелодії. Їх дратувало, що я сиджу у своїй кімнаті і не подаю ознак життя. Тому, звісно, я намагався дотримуватися тиші. Тихо, тихо, тихо, іноді тиша набирала високої інтенсивності, і дзижчання мухи розлягалося в ній, як сурма, а неокресленість тиші сочилася, утворюючи каламутні заводі. Близько сьомої я помітив Ментуса, що прослизав за штахетами до служниці, посилаючи змовницькі знаки в бік кухні. Надвечір інженерша теж стала пересідати зі стільця на стілець, а інженер хильнув кілька келишків у коморі. Вони не могли знайти собі ані місця, ані форми, не могли всидіти, сідали й зривалися, як опечені, і ходили туди-сюди, як наелектризовані, ніби гнані в зад. Дійсність, вибита з русла під впливом сильних імпульсів моєї дії, переливалася й бовталася, вила і глухо стогнала, а темна, смішна стихія бридоти, огиди, плюгавства оточувала щоразу відчутніше і зростала на їхньому зростаючому занепокоєнні, немов на дріжджах. На вечері інженерша не могла всидіти на місці, цілком сконцентрувавшись на обличчі і верхніх частинах свого тіла, але Млодзяк, навпаки, прийшов до столу в камізельці, підв’язав серветку під бороду і, намащуючи маслом товсті, надгризені скибки, розповідав інтеліґентські анекдоти й хихотів. Усвідомлення того, що я підглядав за ним, зіштовхнуло його у вульґарний інфантилізм, весь він підлаштувався до такого, яким я його уздрів, і перетворився на маленького, кокетливого, розсмішеного інженерчика, ніжненького, капризного й фіґлярного. Він намагався також моргати до мене, подавати мені дотепні змовницькі знаки, на які — природно — я не відповідав, сидячи зі збіднілим і блідим обличчям. Дівчина сиділа байдуже, затискаючи вуста, іґнорувала все зі справді дівчачим героїзмом, можна було присягнути, що вона ні про що не знає, — о, я з тривогою дивився на цей її героїзм, який підносив її красу! Але ніч розв’яже, ніч покаже, якщо Пімко з Копирдою підведуть, сучасна напевно переможе й нічого не врятує мене від рабства. Надходила ніч, а з нею боротьба. Варіанти не можна було передбачити, не було програми, я знав лише, що мушу співпрацювати з кожним деформуючим, смішним, каламутним, карикатурним і дисгармонійним елементом, який народиться, з кожним деструктивним елементом, — і мене пронизувало прогіркле, хворобливе передчуття, у порівнянні з яким грубий страх убивці — іграшка. Після одинадцятої інститутка пішла спати. Оскільки я попередньо долотом видлубав у дверях скісну шпаринку, я міг осягнути поглядом досі недоступну частину кімнати. Вона хутко роздяглася й одразу загасила світло, але, замість заснути, знай переверталася з боку на бік на твердій постелі. Запалила лампу, взяла зі столика англійський детектив, і я бачив, як вона силує себе читати. Сучасна уважно вдивлялася в простір, ніби намагаючись поглядом викрити сенс небезпеки, відгадати форму, побачити нарешті образ загрози, конкретно зрозуміти, що проти неї заварюється. Вона не знала, що небезпека не мала ані форми, ані сенсу, — нонсенс, аморфність і безправ’я, каламутна, розбовтана, безстильна стихія загрожувала її сучасній формі, оце і все. Зі спальні інженерства до мене долинали піднесені голоси. Я побіг якомога швидше під їхні двері. Інженер у білизні, розсмішений і кабаретковий, знову розповідав анекдоти з виїмковим інтеліґентським смаком. — Досить! — Млодзякова в халаті нервово потирала руки. — Досить, досить! Годі! — Чекай, чекай, Ясько, дозволь іще… Зараз закінчу! — Ніяка я тобі не Яська. Я — Йоанна. Зніми ці труси або вдягни штани. — Трусики! — Замовкни! — Трусенята, ги, ги, ги, трусенята! — Кажу тобі, замовкни… — Трусенята, трухани… — Мовчи! — вона люто загасила лампу. — Запали, стара! — Ніяка я не стара… Не можу дивитися на тебе! Чому я тебе покохала? Що з тобою? Що з нами діється? Опам’ятайся. Адже ми разом ідемо до Нового Дня! Ми ж бійці Нових Часів! — Добре, добре, товстий, товстий ланґуст — ги, ги, ги — товстий ланґуст мені пада до вуст. Коло товстого телятка був він вилитим дитятком. Та телятка не любили, й воно швидко постаріло… — Вікторе! Що ти верзеш? Що ти верзеш! — Вітюньо веселиться! Вітюньо брикає! Вітюньо брикає підтюпцем! — Вікторе, що ти верзеш? Смертна кара! — скрикнула вона. — Смертна кара! Епоха! Культура й поступ! Наші прагнення! Наші поривання! Вікторе! О, принаймні не так товсто, не так перчено, не так дрібно… Що тебе вхопило? Зута? О, як важко! Щось недобре! Щось доленосне є в повітрі! Зрада… — Зрадуся, — промовив Млодзяк. — Вікторе! Не здрібнюй! — Зрадочка, Вітюньо сказав… — Вікторе! Вони почали вовтузитись! — Світло, — дихала Млодзякова, — Вікторе! Світло! Запали! Пусти! — Зачекай! — дихав він, сміючись. — Зачекай, дай я тебе лясну, дай я тебе лясну по шийці! — Ніколи! Пусти, бо буду кусатися! — Лясну, лясну по шиєчці, шиюні, шиюнечці… І раптом він вивергнув із себе усі альковні любовні пестощі, почавши від курки, а закінчивши муму… Я зі страху відійшов. Я не міг позбутися огиди, не міг цього витримати. Пекельне змаління, яке нещодавно так відбилося на моїй долі, зараз їм давалося взнаки. Це була диявольська витівка інженерчика, о, потворність, коли малий інтеліґент стає дибки і скидає вудило, до яких це ми часів дійшли? Ляснуло. Дав по шийці чи вліпив ляпаса? У кімнаті дівчини було темно. Спала? Було тихо, і я собі уявляв, що вона спить, обнявши голову руками, до половини вкрита і змучена. Раптом вона застогнала. Це не був стогін крізь сон. Різко, нервово вона зарухалася на тапчані. Я знав, що вона їжиться, арозширені очі тривожно вдивляються в темряву. Невже сучасна інститутка була настільки вже чутливою, що мій погляд вразив її в темряві крізь дірку від ключа? Стогін був навдивовижу гарний, вирваний із глибин ночі — немовби сама зачарована дівоча доля застогнала, марно кличучи на допомогу. Вона знову глухо, розпачливо застогнала. Невже вона відчула, що саме цієї миті розбещений мною батько ляскає матір? Чи пізнала вона огиду, котра налягала звідусюди? Мені здалося, що я бачу в темряві сучасну, що заламує руки й кусає себе в передпліччя аж до болю. Немовби зубами вона хотіла дістатися до краси в собі. Зовнішня огида, що чаїлася по кутках, спонукала її до власних красот. Скільки ж багатств, скільки ж красот вона мала! Перше багатство — дівчина. Друге багатство — інститутка. Третє багатство — сучасна. І все це було в ній замкнене, як горіх у шкаралущі, вона не могла дістатися до арсеналу, хоча й відчувала на собі мій нікчемний погляд і знала, що відшитий обожнювач прагне осквернити, знищити, зіпсувати, психічно спотворити її дівочу красу. І зовсім мене не здивувало, що дівчина, загрожена прихованою потворністю, добряче розійшлася. Вона вистрибнула з ліжка. Скинула сорочку. Пустилася по кімнаті в танець. Вона вже не зважала на те, що я підглядаю, навпаки, вона начебто сама викликала мене на боротьбу. Ноги легко, нестримно гнали її тіло, руки тріпотіли в повітрі. Вона крутила головою туди й сюди. Руками охоплювала голову. Трусила кучерями. Лягала на підлогу і вставала. Вона то ридала, то сміялася або тихо співала. Зістрибнула на стіл, зі столу на канапу. Здавалося, що вона боїться зупинитися бодай на мить, наче її переслідували щури й миші, що летучістю руху вона прагне піднестися над бридотою. Вона вже не знала, за що вхопитися. Нарешті вона взяла ремінь і почала щосили шмагати себе по плечах, аби по-юначому, болісно страждати… Мені здушило горло! Як же краса знущалася над нею, до чого тільки вона її змушувала, як терзала, жбурляла, як викочувала! Я закляк під дверима з дисгармонійною й гидотною пикою, рівно поділеною між захватом і ненавистю. Інститутка, під’юджувана красою, викидала щоразу фантастичніші колінця. А я обожнював і ненавидів, мене проймав дрож, пика спазматично стискалася і розтискалася, наче прасована ґумка, Боже, до чого ж нас доводить любов до краси! В їдальні пробило дванадцяту. Почувся тихий стукіт у вікно. Тричі. Я перелякався. Розпочалося. Копирда, Копирда прийшов! Інститутка облишила свої кривляння. Стукіт почувся знову, наполегливо, тихо. Вона підійшла до вікна й відхилила штори. Вона вдивлялася… — Це ти?.. — в нічній тиші долинув шепіт з веранди. Вона потягла за шнурок. Місяць заповнив кімнату. Я помітив, що вона стоїть у сорочці напружена, сторожка… — Що? — сказала вона. Мене здивувала майстерність сороки! Адже поява Копирди під вікном була для неї несподіваною. Інша на її місці, старомодна, заходилася б банально вигукувати й питати: «Перепрошую! Що це означає? Чого вам треба о цій порі?» Але сучасна відчула інстинктом, що здивування могло б усе зіпсувати… що без здивування набагато краще… О, майстриня! Вона довірливо, по-товариськи, по-приятельськи нахилилася через вікно. — Що? — повторила вона дівочим півголосом, спираючись підборіддям на руки. Оскільки він до неї звернувся на «ти», вона не сказала «пан». Мене здивувала неправдоподібно різка зміна стилю — отак від стрибків одразу в товариськість! Хто б подумав, що за мить вона вигиналася і стрибала? Копирда, попри те, що й сам сучасний, був дещо дезорієнтований незвичайною діловитістю інститутки. Однак він моментально прилаштувався до її тону і по-хлоп’ячому, недбало, руки в кишенях, промовив: — Пусти мене. — Навіщо? Він свиснув і брутально відповів: — Хіба не знаєш? Пускай! Він був збуджений, його голос злегка тремтів, але він приховував своє збудження. Весь час я трепетав, аби лише він не розбазікав про лист. Сучасний звичай не дозволяв їм, на щастя, забагато говорити й дивуватися одне з одного, вони мусили вдавати, що все само собою зрозуміло. Недбалість, брутальність, розгнузданість і нехтування — ось чим вони викресали поезію, яку старосвітські коханці видобували стогонами, зітханнями і мандолінами. Він знав, що лише нехтуванням міг здобути дівчину, а без нехтування — і мови немає. Але, додаючи дещо чуттєвого, сучасного сентименталізму, він тоскно, позитивно та глухо додав, сховавши обличчя у дикому винограді, що вився по стіні: — Але ж ти сама хочеш! Вона зробила рух, наче мала зачинити вікно. Але раптом — цей рух немовби спонукав її, власне, до чогось протилежного — вона зупинилася… Стиснула губи. Секунду вона стояла нерухомо, лише її очі обережно зиркнули туди-сюди. На обличчі з’явився вираз… вираз ультрасучасного цинізму… Й інститутка, під’юджена виразом цинізму, очима та губами в місячному світлі, несподівано перехилилася до половини і долонею, в якій не було ніяких жартів, скуйовдила йому волосся. — Заходь! — прошепотіла вона. Копирда зовсім не здивувався. Йому не можна було дивуватися ані з неї, ані з себе. Найменший сумнів міг би все занапастити. Він мусив чинити так, наче дійсність, яку вони творили між собою, була чимось щоденним і звичайним. О, майстер! Він теж так чинив. Виліз на підвіконня й зіскочив на підлогу, власне, так, ніби щоночі лазив до якихось інституток, з якими лише вчора познайомився. У кімнаті він тихо розсміявся, про всяк випадок. Однак вона взяла його за волосся, відхилила йому голову і вп’ялася губами в його губи! Чорт забирай! Якщо вона була незайманою! Якщо дівчина незайманою була! Якщо була незайманою і оце мала віддатися без церемоній першому-ліпшому, хто постукав у вікно. Чорт забирай! Мені здушило горло. Бо якщо вона була звичайною повією і шльондрою, ну, тут врешті-решт нічого страшного, але якщо вона незаймана, то — слід визнати — сучасна змогла просто видобути дику красу із себе й Копирди. Так нахабно, так тихо, брутально й легко вхопити хлопця за волосся — мене вхопити за горло… Га, вона знала, що я підглядаю крізь шпарку, і не відступала ні перед чим, аби перемогти красою. Я похитнувся. Аби принаймні він схопив її за волосся — але це вона його схопила за волосся! Гей, ви там, панни, котрі виходять заміж із помпою і після довгих церемоній, ви, банальні, котрі манірно дозволяють себе поцілувати, погляньте, як сучасна береться за кохання й за себе! Вона звалила Копирду на канапу. Я знову похитнувся. Йшлося про життя і смерть! Сімнадцятилітка найвиразніше ставила на карту найбільший козир своєї краси. Я молився, щоб Пімко надійшов — якщо Пімко підведе, я пропав, ніколи, ніколи вже я не визволюся з-під диких чарів сучасної. Вона душила, тиснула — мене, котрий і сам хотів її задушити, котрий хотів її здолати! А тим часом дівчина в найвищому розквіті своєї дівочості обнімалася з Копирдою на тапчані й готувалася за його допомогою осягнути кульмінацію красот. Випадково, абияк, без кохання і чуттєво, не шануючись взагалі, лише для того, щоб дикою інститутською поезією схопити мене за горло. Чорт забирай, вона перемагала, перемагала, перемагала! Нарешті розлігся рятівний стукіт у вікно. Вони припинили обніматися. Нарешті! Прийшов Пімко з підмогою. Наближався вирішальний бій. Чи зможе Пімко зіпсувати — чи не додасть ще краси, чарів? Про це думав я, готуючи за дверима свою мармизу до інтервенції. Наразі Пімкові стукання принесли певне полегшення, оскільки вони змушені були перервати шал і пристрасть, а Копирда прошепотів: — Хтось стукає. Інститутка зірвалася з канапи. Вони прислухалися. Стукіт повторився. — Хто там? — запитала вона. За вікном пролунало гаряче, пристрасно: — Зутко! Вона прихилила штори, даючи Копирді знак, аби він відійшов. Але Пімко гарячково вліз у кімнату, поки вона встигла що-небудь сказати. Він боявся, щоб його хтось не побачив під вікном. — Зутко! — шепотів він палко, фізично. — Зутко! Інститутко! Мала! Ти — скажи «ти»! Ти моя приятелька! Я приятель! — Мій лист упоїв його. У двоствольного і поверхового бельфера вуста були скривлені поезією. — Ти! Кажи мені «ти», Зутко! Нас ніхто не побачить? Де мама? — Але небезпека ще більше п’янила його. — Яке ж це… мале, молоде… а безсовісне… не зважає на вікову різницю, становище… Як ти могла… як ти насмілилась… до мене? Чи я справді вплинув? Кажи мені «ти»! На «ти», на «ти»! Скажи, що тобі в мені сподобалося? Га, га, га, га, га, чуттєвий педагог! — Що? Що ви?.. — белькотіла вона. Оте з Копирдою вже пропало, вже зірвалося. — Тут хтось є! — вигукнув Пімко в сутінь. Відповіла мовчанка. Копирда не відгукувався. Сучасна стояла між ними в сорочці, без сенсу, як мала панійка. І тоді я вибухнув за дверима: — Злодії! Злодії! Пімко кілька разів обернувся, як на шнурку, й заліз у стінну шафу. Копирда хотів вистрибнути через вікно, не зміг — сховався в іншій шафі. Я увірвався до кімнати, як і стояв, у штанях і сорочці. Вони були в моїх руках! Я їх зловив! За мною Млодзяки, він — ще ляскаючий, вона — виляскана. — Злодії?! — кричав гучно й по-дрібнобуржуазному інженерчик у штанях, босий. У ньому пробудився власницький інстинкт. — Хтось уліз через вікно! — закричав я. Запалив світло. Інститутка лежала під ковдрою і вдавала, ніби спить. — Що сталося? — спитала вона напівсонно, в досконалому, але оманливому стилі. — Нова інтриґа! — закричала Млодзякова, дивлячись на мене ящіркувато, у шлафроку, з розкуйовдженою головою й темними плямами на щоках. — Інтриґа? — закричав я, піднімаючи з підлоги Копирдині помочі. — Інтриґа? — Помочі, — тупо проказав інженерчик. — Це мої! — Нахабно заволала Млодзяківна. Нахабство дівчини подіяло приємно, хоча ніхто, звісно, не повірив! Я відчинив одним ривком шафу і перед присутніми з’явилася нижня частина Копирди, а саме пара струнких ніг у випрасуваних фланелевих штанях і в легких спортивних туфельках. Верхня частина була сповита сукнями, що висіли в шафі. — Аа… Зуто! — першою оговталася Млодзякова. Інститутка з голівкою сховалася під ковдру, тільки було видно ноги і трохи чуприну. Як же вона майстерно це розіграла! Інша на її місці почала б щось бурмотіти під ніс, шукаючи виправдання. А вона лише голі ноги висунула і, перебираючи ними, грала на ситуації — ногами, рухом, красотами — немов на флейті. Батьки перезирнулися. — Зуто… — мовив Млодзяк. І вони обоє з Млодзяковою розсміялися. З них зникло ляскання, грубість і огида — запанувала дивна краса. Батьки — втішені, збадьорені, захоплені — поблажливо й жваво сміючись, дивилися на тіло дівчини, котра знай ґримасувала й тріпотіла, ховаючи голівку. Копирда, бачачи, що йому не варто боятися суворих старих принципів, вибрався із шафи і став, посміхаючись, блондин, із піджаком у руках, сучасний симпатичний хлопець, застуканий батьками із дівчиною. Млодзякова злостиво дивилася на мене спідлоба. Вона тріумфувала. Я мав бути зачарований. Я хотів скомпрометувати інститутку, але сучасний її взагалі не скомпрометував! Щоб діткливіше дати їм відчути мою непотрібність, вона запитала: — А кавалер тут для чого? Вас, кавалере, це взагалі не має обходити! Доти я навмисно не відчиняв шафи з Пімком. Мені йшлося про те, аби ситуація усталилася у своєму характері, сягаючи вершин сучасного й молодого стилю. Отож я мовчки відчинив шафу. Пімко, скулений, зашився між сукнями — тільки пара ніг, пара професорських ніг у зім’ятих штанях виднілася, і ці ноги стояли в шафі, неправдоподібні й шалені, причеплені… Враження було вивертосно-перевертосне. Сміх завмер на вустах Млодзяків. Ситуація захиталася, ніби вбивця ударив її ножем у спину. Якийсь ідіотизм. — Що це? — прошепотіла Млодзякова, бліднучи. За сукнями розляглося легке покашлювання та традиційний смішок, якими Пімко приготував собі ґрунт для виступу. Знаючи, що за мить мусить вийти на осміх, він випереджав свою сміховинність власним смішком. Цей смішок з-за дамських суконь був настільки кабаретовим, що Млодзяк захихотів один раз і замовк… Пімко вийшов із шафи й уклонився, смішний назовні, нещасливий усередині. Усередині я почував мстивий, шалений садизм, але назовні порснув сміхом. У моєму сміхові розчинилася моя помста. Але Млодзяки збараніли. Двоє чоловіків у двох шафах! І то в одній — старий. Коли би було двоє молодих! Або принаймні двоє старих. Однак один молодий, а один старий. Старий, і до того ж Пімко. Ситуація не мала вісі — не мала діагоналі — не можна було віднайти коментарю до цієї ситуації. Вони машинально глянули на дівчину, але інститутка завмерла під ковдрою. Раптом Пімко, покашлюючи та благально підсміюючись, узявся пояснювати ситуацію й почав щось розводити про лист, що панна Зута написала… що він хотів Норвіда… але ж панна Зута на «ти»… що на «ти» до нього… на «ти» з ним… що він хотів тільки на «ти»… що на ім’я… Ні, чогось настільки плюгавого і водночас дурного я не чув ніколи в житті, таємний та приватний зміст маячні старигана був неможливим у ситуації, яскраво освітленій лампою під стелею, ніхто не хотів розуміти, тож ніхто й не розумів. Пімко знав, що ніхто не хоче, але він і забрів — бельфер, вибитий з бельфера, вщент вичерпався, не хотілося вірити, що це та сама абсолютна й досвідчена двостволка, яка колись мене ожопусила. Втоплений у липкій масі своїх пояснень, він викликав жалість байдужістю, і я мало не кинувся на нього, але махнув рукою. Однак темні й туманні Пімкові привиди штовхнули інженера в офіційність — це було сильніше, ніж обґрунтована недовіра, яку він, зважаючи на мене, міг відчувати в цій ситуації. Він вигукнув: — Я питаю, що ви тут робите о цій порі? Це своєю чергою підказало Пімку тон. На мить до нього повернулася форма. — Прошу не підвищувати голосу. Млодзяк перепитав: — Що? Що? Ви дозволяєте собі робити мені зауваження в моєму домі? Однак інженерша кувікнула, поглянувши у вікно. Бородата фізія з гілкою в зубах з’явилася над штахетами. Я зовсім забув про жебрака! Я наказав йому і сьогодні стояти з гілкою, але забув заплатити злотий. Бородань терпляче чекав аж до ночі, а побачивши нас в освітленому вікні, він висунув прикрашену зіллям, платну мармизу, аби нагадати про себе! Вона в’їхала поміж нас, як на полумиску. — Чого хоче ця людина? — скрикнула інженерша. Вигляд привиду не подіяв би на неї сильніше. Пімко з Млодзяком замовкли. Прошак, на якому за мить сконцентрувалася загальна увага, ворушив галузкою, як вусами, він не знав, що казати. Тому промовив: — Христа ради. — Дайте йому щось, — інженерша опустила руки й розчепірила пальці. — Дайте йому щось, — кричала вона істерично, — хай іде… Інженер заходився шукати дріб’язок по кишенях штанів, але там нічого не було. Пімко швидко вийняв портмоне, судомно чіпляючись за кожну можливу дію і напевно й розраховуючи на те, що Млодзяк у хапанині візьме від нього дріб’язок, що, звичайно, ускладнило би подальшу ворожість, — але Млодзяк не взяв. Дрібні рахунки вдерлися через вікно і розійшлися між людьми. Що ж до мене, то я стояв зі своєю пицею, уважно стежачи за розвитком подій, готовий до стрибка, але, властиво, я дивився на це наче крізь скельце. Де ж була моя помста, моє копирсання в них і завивання знеславленої дійсності, і ламання стилю, і мій шал на руїнах? Фарс починав мене поволі втомлювати. На мене насувалися різноманітні думки без зв’язку, наприклад — де Копирда купує краватки, чи може інженерша любити котів, скільки вони платять за помешкання. Увесь цей час Копирда й далі стовбичив, запхавши руки в кишені. Сучасний не підійшов до мене і навіть виразом обличчя не дав знати, що ми знайомі, — і без цього він був роздратований товаришуванням із Пімком при одній дівчині, щоб ще вітатися зі шкільним колеґою в піжамі, — одне й друге товаришування були йому зовсім не на руку. Коли Млодзяки з Пімком розпочали пошуки дріб’язку, Копирда неквапно почвалав до дверей — я відкрив рота, щоб крикнути, але Пімко, котрий помітив маневр Копирди, хутко сховав портмоне і рушив за ним. Раптом інженер, побачивши їх обох, швидких на втечу, кинувся, як кіт за мишею. — Вибачайте! — скрикнув він. — Так легко вам з рук не зійде! Копирда з Пімком зупинилися. Копирда, доведений до сказу товаришуванням із Пімком, відсторонився від нього; одначе Пімко за інерцією машинально притулився до нього — і так вони разом стояли, наче двоє братів — один молодий… а другий старший… Інженерша у фатальному нервовому стані схопилася за інженерову руку. — Не влаштовуй сцен! Не влаштовуй сцен! — Чим, звичайно, й спонукала його до сцени. — Вибачайте! — гаркнув він. — Але ж я батько! Я питаю, як і з якою метою ви опинилися у спальні моєї дочки? Що це має значити? Що це значить? Раптом він поглянув на мене і замовк, переляк відбився на його щоках, він зорієнтувався, що це вода на мій млин, на млин скандалу, — і був би замовк, був би замовк — але слово вже вилетіло… отже, він повторив іще раз: — Що це має значити? — тихо, лише для заокруглення і благаючи в душі, аби тільки не піднімати проблеми… Запанувала тиша, оскільки ніхто не міг відповісти. Кожен із них мав, врешті-решт, якусь свою зрозумілу рацію, але цілісність була безсенсовою. У тиші нонсенс душив. І раптом глухе, безнадійне рюмсання розляглося під ковдрою. О, майстриня! Вона ридала з голими литками, що висунулися з-під ковдри, з литками, які, що плач дужчав, то щоразу більше висувалися, і цей плач неповнолітньо поєднував Пімка, Копирду, батьків, нанизував їх на демонізм, як на шнурок. Справа, як ножем відтята, перестала бути смішною й безсенсовою, повернула собі сенс, і то сучасний сенс, хоча і похмурий, чорний, драматичний та трагічний. Копирда, Пімко, Млодзяки відчули себе ліпше — а я відчув себе гірше, схоплений за горло. — Ви її… розтлили, — прошепотіла мати. — Не плач, не плач, дитинко… — Вітаю, пане професоре! — оскаженіло вигукнув інженер. — Ви мені за це відповісте! Пімко, здається, зітхнув. Навіть це для нього було кращим, ніж дотеперішнє перебування в нічому. Отже, вони розтлили її. Ситуація поверталася на користь дівчини. — Поліцію! — крикнув я. — Треба викликати поліцію! Крок був ризикований, оскільки поліція і неповнолітня не від сьогодні компонувалися в заокруглену, гарну й понуру цілісність — тому Млодзяки підняли горді голови — а я прагнув настрашити Пімка. Він пополотнів, хрюкнув, кахикнув. — Поліцію, — повторила мати, насолоджуючись поліцією над голими ногами дівчини, — поліцію, поліцію… — Повірте мені,— пробурмотів професор, — вірте мені, панове… Помилка, я несправедливо обвинувачений… — Так! — закричав я. — Я свідок. Я бачив у вікно! Пан професор увійшов до садка, щоб полегшитись. Панна Зута визирнула у вікно, а пан професор привітався і нормально ввійшов через двері, які відчинила панна Зута! Пімко розпустив нюні у страхові перед поліцією. Підло й легкодухо він ухопився за це пояснення, незважаючи на його мерзотний і ганебний сенс. — Так, власне, так, мене притиснуло, я зайшов до садочка, забув, що ви тут мешкаєте, — а панна Зута саме визирнула з вікна, ну, я почав удавати, ге, ге, ге, вдавати, що я з візитом… Ви ж розумієте… в такому дражливому становищі… Qui pro quo, qui pro quo.[28] — повторював він. Це потворно й гидосвітно вразило присутніх. Дівчина сховала ноги. Копирда вдав, що не чує, Млодзякова повернулася задом до Пімка, але, усвідомивши, що вона все-таки відвертається задом, повернулася якомога швидше передом. Млодзяк моргнув — га, вони знову потрапили в пастку цієї вбивчої частини, вульґарність поверталася на повну пару, я із зацікавленням приглядався, як вона повертається і перевертає їх; була це та сама, в якій і я нещодавно плавився, так, очевидно та сама, — але зараз вона була вже тільки між ними. Млодзяківна під ковдрою, здавалося, й не дихала. І Млодзяк захихотів — невідомо, що його залоскотало, — а може, Пімкове qui pro quo наштовхнуло його на згадку про кабаре, яке свого часу існувало у Варшаві під цією назвою, — він вибухнув остаточним дрібно-інженеркуватим сміхом, сміхом потайним, макабричним та мімічним, — вибухнув і — розшалілий на Пімка через те, що він регоче, — підскочив і дрібно, нахабно, інженеркувато ляснув і тріснув його по писку. Тріснув — і застиг, дихаючи, з простягнутою рукою. Споважнів. Закостенів. Я приніс собі піджак і черевики з моєї кімнати й почав поволі вдягатися, водночас не випускаючи ситуації з поля зору. Від ляпаса Пімку заклекотіло в горлі, зашпунтувало його — однак переконаний, що в глибині душі він із вдячністю прийняв ляпаса, який його якось класифікував. — Ви мені за це заплатите, — вимовив він холодно і з очевидним полегшенням. Він уклонився інженерові, інженер уклонився йому. Пімко, поквапливо скориставшись поклонами, попрямував до виходу. Копирда швидко долучився до поклонів і рушив за Пімком, бажаючи й собі прошмигнути… Млодзяк скочив. Що? — це тут виясняються наслідки, двобій, а цей шибеник виходить, наче нічого й не сталося, хоче підняти на сміх! То і йому в писок! Інженер підскочив з простягнутою рукою, але в останню долю секунди подумав, що він не може бити в обличчя шмаркача, учня, молокососа, його рука дивно вклякла, і, замість ударити, він зловив його (несила стримати розгону), зловив його за підборіддя. Копирда, зловлений так нелеґально, ще більше розшалівся, ніж якби дістав по обличчю, більше того, фальшивий недозволений прийом після довгої п’ятнадцятихвилинки нонсенсу визволив у ньому найпервісніші інстинкти. Одному Богові відомо, що йому пролупилося в голові — що інженер навмисно його зловив, що коли ти мене, то і я тебе, — якась така думка мусила його зловити і за правом, яке, напевно, слід було б назвати «правом скосу», він нахилився і схопив інженера під коліном. Млодзяк упав — той же вкусив його за лівий бік, схопив зубами, не пускав — підняв обличчя й шаленими очима водив по всій кімнаті, кусаючи бік. Я зав’язував краватку й натягав піджак, але стримався, зацікавлений. Чогось подібного мені ніколи не доводилося бачити. Інженерша кинулася чоловікові на допомогу, схопила Копирду за ногу і тягла з усіх сил. Усе заклубилося й остаточно звалилося. На додачу Пімко, який стояв за крок од клубочища, раптом учинив щось дивовижне, про що важко розповісти. Чи бельфер остаточно засумнівався в собі? Чи піддався? Чи йому забракло рішучості, щоб стояти там, де ті лежали? Досить того, що він ліг у куточку на спину і підняв кінцівки догори, жестом цілковитої незахищеності. Я зав’язав краватку. І не зворушило мене навіть, коли дівчина зірвала ковдру, вискочила з плачем і стрибала навколо Млодзяків з Копирдою, що качалися по підлозі, неначе суддя на боксерському бої, з плачем заклинаючи їх: — Мамусю! Татусю! Інженер, непритомний од викочування, шукаючи для рук опертя, схопив її за ногу вище кісточки. Вона впала. Вони вчотирьох качалися тихо, як у церкві, оскільки, попри все, їм було соромно. Певної миті я помітив, що мати кусає дочку, Копирда тягне Млодзякову, а інженер пхає Копирду, після чого я знову побачив литку Млодзяківни на маминій голові. Водночас професор у кутку почав виявляти щоразу сильнішу схильність до юрмища — лежачи на спині, звівши кінцівки догори, він, одначе, виразно тяжів у той бік і без руху схилявся до нього, оскільки, без сумніву, юрмище та клубочище стало для нього єдиним розв’язком. Він не міг звестися, не було жодного сенсу вставати — а лежати довше на спині він також не міг. Вистачило малої зачіпки, коли родина з Копирдою перекотилася ближче, — він схопив Млодзяка десь в районі печінки, і вир його затягнув. Я закінчив пакувати найпотрібніші речі до валізки й одягнув капелюха. Мене знудило. Прощавай, сучасна, прощавайте, Млодзяки й Копирдо, прощавай, Пімку, — ні, не прощавайте, бо як же прощатися з чимось, чого вже немає. Я відходив легкий. Солодко, солодко витирати пил із взуття і відходити, не залишаючи за собою нічого, ні, не відходити, а йти… Чи було те, що Пімко, класичний бельфер, мене ожопусив, що я був учнем у школі, сучасним із сучасною, що танцював у спальні, обривав мусі крильця, підглядав у лазничці, тра, ля, ля… Що був із жопкою, з пикою, з литкою, тра, ля, ля… Ні, усе зникло, ані молодий, ані старий, ані сучасний, ані старомодний, ані учень, ані хлопець, ані зрілий, ані незрілий, я був ніякий, я був аніхто… Відходити, йдучи, іти, відходячи, і не мати навіть і спогадів. Блаженне збайдужіння! Без спогадів! Коли все в тобі вмирає, й ніхто ще не зміг народитися натомість. О, варто жити для смерті, аби знати, що в нас умерло, що вже немає, порожньо й пусто, тихо й чисто, — і коли я відходив, мені здалося, що я не сам іду, а із собою — поряд зі мною, а, може, в мені або навколо мене йшов хтось ідентичний і тотожний, мій — у мені, мій — зі мною, і не було між нами любові, ненависті, жадання, гидливості, бридоти, краси, сміху, частин тіла, жодного почуття й жодного механізму, нічого, нічого, нічого… На соту долю секунди. Бо коли я проходив через кухню, в темряві мацаючи стіни, хтось тихо зі службового алькова покликав: — Юзю, Юзю… Це Ментус сидів на служниці і поспіхом взувався. — А я тут. Виходиш? Почекай, і я піду з тобою. Шепіт почувся збоку, і я зупинився як підстрелений. Я не міг добре розрізнити його мармизи в темряві, але, судячи з голосу, вона мала бути страшною. Служниця важко дихала. — Тссс… тихо. Ходімо, — він зліз зі служниці. — Сюди, сюди… Обережно — кошик. Ми опинилися на вулиці. Розвиднялося. Будинки, дерева і штахети стояли вишикувані в рядок, упорядковані — і прозоре повітря біля землі, що згущувалося вгорі у відчайдушний туман. Асфальт. Порожнеча. Роса. Пустка. Коло мене Ментус, застібає одяг. Я намагався не дивитися на нього. З відчинених вікон вілли — зблідле електричне світло і невтомне перекочування клубка тіл. Холод пронизував, безсонний, залізничний холод; я почав тремтіти й цокотіти зубами. Ментус, почувши гуркіт у Млодзяків за вікном, запитав: — Що там? Когось масують? Я не відповів, а він, побачивши валізку у моїй руці, запитав: — Утікаєш? Я похнюпив голову. Я знав, що він мене зловить, що він мусить мене зловити, оскільки ми були лишень удвох і самі. Але я не міг позбутися його без приводу. Тому він присунувся і рукою взяв мене за руку. — Втікаєш? То і я втечу. Підемо разом. Я зґвалтував служницю. Але це не те, це не те… Парубок, парубок! Хочеш — утечемо на село. На село підемо. Там парубки! На селі! Підемо разом, хочеш? До парубка, Юзю, до парубка, до парубка! — повторював він пристрасно. Я нерухомо, прямо і не дивлячись тримав голову. «Ментусе, що мені з твого парубка?» Але коли я почав іти, він пішов зі мною, я пішов із ним — і ми пішли разом.Розділ XI ПЕРЕДМОВА ДО «ФІЛІБЕРА З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ»
І знову передмова… і я змушений до передмови, не можу без передмови і мушу передмовляти, оскільки закон симетрії вимагає, аби Філідорові з дитячою душею відповідав з дитячою душею Філібер, передмові ж до Філідора передмова до Філібера з дитячою душею. Хоч би як хотів, я не можу, не можу й не можу ухилитися від залізних законів симетрії та аналогії. А найвищий час перервати, перестати, визирнути із зелені бодай би на мить і свідомо поглянути з-під тягаря мільярда пагінців, бруньок, листочків, аби не казали, що я ошалів, мее, мее, і цілковито. І перед тим, як я піду далі шляхом останніх, посередніх недолюдських гидот, мушу вияснити, раціоналізувати, обґрунтувати, пояснити та впорядкувати, видобути головну думку, з якої виходять усі інші думки цієї книги, і показати прамуки всіх порушених і виявлених тут мук. І я мушу запровадити ієрархію мук та ієрархію думок, прокоментувати твір аналітично, синтетично й по-філософському, аби читач знав, де голова, де ноги, де ніс, а де п’ята, аби мені не закидали, що я не свідомий власних цілей і не крокую прямо, рівно, твердо, як найбільші письменники всіх часів, а безплідно воюю з вітряками. Але яка ж головна та фундаментальна мука? Де знаходиться прамука книги? Де ж ти, прамати мук? Що довше я прозираю, досліджую та перетравлюю, то виразніше бачу, що власне головною, принциповою мукою є, як мені здається, мука поганої форми, поганого exterieur'у, тобто, інакше кажучи, мука фрази, ґримаси, міни, пики — так, оце є джерелом, криницею, началом, і звідти гармонійно випливають усі без винятку інші страждання, шали та тортури. Однак, може, слід би було радше сказати, що головною, ґрунтовною мукою є не що інше, як страждання, народжене з обмеження іншою людиною, з того, що ми душимося й задихаємося в тісному, вузькому, закостенілому уявленні про нас іншої людини. А може, у ґрунті книги лежить капітальна й убивча мука недолюдської зеленкуватості, пагіння, листків, бруньок або мука розвитку та недорозвитку а може, страждання недооформлення, недороблення або мука створення нашого «я» іншими людьми мука фізичного та психічного насильства тортури динамічних міжлюдських напружень скісна і непояснена детальніше мука психічного скосу бічне катування вивиху, завороту, психічного фальшу невтомна мука зради, мука облуди автоматичні тортури механізму й автоматизму симетрична мука аналогії й аналогічна мука симетрії аналітична мука синтезу та синтетична мука аналізу а може, тортури частин тіла та порушення ієрархії окремих членів страждання легкого інфантилізму жопки, педагогіки, школярства та шкільництва невинності й невтоленої наївності віддалення від дійсності химери, омани, фантазії, фікції, дурниці вищого ідеалізму ідеалізму нижчого, похмурого та прихованого другопрестольного мрійництва а може, предивна мука дріб’язковості, змаління мука балотування мука претендування мука стажування а може, просто мука підтягання й надмірного напруження і мука загальної та конкретної неспроможності, що звідси витікає тортури вивищення себе й улещування когось страждання приниження мука поезії вищої та нижчої або глуха тортура психічної безвиході перекручена мука покрученості, викрученості, недозволеного прийому або радше мука віку в конкретному й загальному сенсі мука старосвітськості мука сучасності страждання внаслідок появи нових суспільних верств мука напівінтеліґентів мука неінтеліґентів тортури інтеліґентів а може, просто мука дрібноінтеліґентської непристойності біль дурості мудрості потворності врод, чар, красот або, може, муки вбивчої логіки та послідовності в дурості тортура декламування розпач наслідування нудна мука нудьги та постійного повторювання чи, можливо, гіпоманіакальна мука гіпоманіакальна невисловлена мука невисловлення біль невисублімування біль пальця нігтя зуба вуха тортура вражаючого взаємопідпорядкування, залежності, взаємного проникання, узалежнення всіх мук і всіх частин, а також мука ста п’ятдесяти шести тисяч трьохсот двадцяти чотирьох і половини інших тортур, не рахуючи жінок і дітей, як би сказав один французький автор XVI століття. З якої муки зробити ґрунтовну прамуку і яку частину прийняти за інтеґрал, за що зловити книгу і що виловити з вищезгаданих мук і частин? Кляті частини, невже я ніколи не визволюся від вас, о, що за багатство частин і що за багатство мук! Де ж знаходиться головна праматір і чи прийняти за основу муку метафізичну чи фізичну, соціологічну чи психологічну? Однак я мушу, мушу і не можу, ні, бо світ готовий визнати, що я несвідомий цілей і що воюю з вітряками. Але в такому разі, можливо, раціональніше було б опрацювати та підкреслити словами саму ґенезу твору і не на ґрунті мук, а щодо, стосовно й відносно, що постав він: стосовно педагогів і школярів щодо дурнуватих розумників відповідно до істот заглиблених і вивищених відносно чільних постатей сучасної національної літератури і найбільш закінчених, сконструйованих і непохитних представників критики щодо інституток стосовно зрілих і світських людей в залежності від франтів, дженджиків, нарцисів, естетів, піжонів і завсідників відносно життєво досвідчених в неволі в культурних тіточок стосовно капіталістів щодо поміщиків відповідно до дрібних провінційних лікарів, інженерів та чиновників з вузьким світоглядом відповідно до вищих урядовців, лікарів та адвокатів із ширшим світоглядом стосовно родової та іншої аристократії щодо черні. Можливо, однак, твір почасти почався з муки спілкування з конкретною особою, як, наприклад, із конкретно антипатичним паном X Y, з паном Z, яким я попихаю, і NN, котрий мучить мене й нудить, — о, страшні тортури спілкування з ними! І — можливо — причиною та метою цієї книги є лишень прагнення виявити перед цими панами презирство, рознервувати їх. У такому разі причина була б конкретною, окремою та приватною, особистісною. А може, твір виник із наслідування шедевральних творів? Із невміння створити нормальний твір? Зі снів? З комплексів? А може, зі спогадів дитинства? Може, я почав і якось так мені написалося? Із нав’язливого психозу? Із психозу нав’язливості? Може, з кульки? З дрібки? З частини? З частки? З пальця? Слід би було також усталити, обумовити та визначити, чи є він романом, пам’ятником, пародією, памфлетом, варіацією на теми фантазії, студією — і що переважає в ньому: жарт, іронія чи глибше значення, сарказм, насмішка, інвективка, дурниця, pur nonsens, pur blagizm[29], і потім, чи не є це, однак, позою, удаванням, атрофією уяви, підриванням порядку та загибеллю розуму. Але сума цих можливостей, мук, визначень і частин настільки неохопна і настільки незбагненна, а також невичерпна, що з найглибшою відповідальністю за слова і після найскрупульознішого роздуму треба сказати, що нічого невідомо, ціп, ціп, курко; а тому тих, котрі хотіли б іще глибше вникнути і чіткіше збагнути, попрошу приступити до Філібера з дитячою душею, оскільки в його таємній символіці я помістив відповідь на всі дражливі питання. Оскільки Філібер, створений твердо і в силу аналогії з Філідором, приховує у своїх дивних зв’язках остаточний потаємний сенс твору. Після появи якого вже ніщо не завадить пуститися дещо глибше в гущавину окремих монотонних частин.Розділ XII ФІЛІБЕР З ДИТЯЧОЮ ДУШЕЮ
Паризький селянин під кінець вісімнадцятого століття мав дитину, та дитина також мала дитя, а те дитя знову мало дитину, і знову було дитя; а остання дитина як чемпіон світу грала тенісний матч на відомому корті паризького Расинґ-клубу, в атмосфері великого напруження і невтомних, стихійних клекотань оплесків. Одначе (яке божевільно зрадливе життя!) якийсь полковник зуавів із публіки, що сиділа на боковій трибуні, раптом позаздрив бездоганній і захоплюючій грі обох чемпіонів і, також прагнучи показати, що він уміє, перед шістьма тисячами присутніх глядачів (тим більше, що поруч із ним сиділа його наречена) — несподівано пальнув з револьвера по м’ячику на льоту. М’ячик тріснув і впав, чемпіони ж, зненацька позбавлені об’єкта, пробували ще якийсь час впорожні розмахувати ракетками, але, бачачи недоречність своїх рухів без м’ячика, кинулися один на одного з кулаками. Грім оплесків розлігся серед глядачів. І на цьому, очевидно, все мало закінчитися. Але сталася й така додаткова оказія, що збуджений полковник забув або ж не взяв до уваги (яким же треба бути обережним!) глядачів, що сиділи на протилежному боці майданчика на так званій сонячній трибуні. Йому здалося, не знати чому, що куля, пробивши м’ячика, повинна була знемічніти; тим часом, на жаль, у подальшому своєму леті вона вцілила в шию якогось промисловця-судновласника. Кров заюшила з простріленої артерії. Дружина пораненого під першим враженням хотіла кинутися на полковника, вирвати в нього револьвер, але оскільки вона не могла (адже була затиснена в юрбі), просто дала по писку сусідові з правого боку. А дала, позаяк не могла по-іншому зірвати обурення і позаяк у найглибших закамарках особистості, керованої чисто жіночою логікою, вона вважала, що як жінці їй це дозволено, бо що ж їй хто зробить? Однак виявилося, що не дуже дозволено (як все безперестанку треба брати до уваги в розрахунках!), оскільки це був прихований епілептик, котрий під впливом психічного струсу, викликаного ляпасом, дістав напад і вибухнув, як ґейзер, в судомах і конвульсіях. Бідолашна, вона опинилася між двома чоловіками, з одного періщила кров, а з другого — піна. Грім оплесків розлігся поміж глядачами. І тоді якийсь пан, котрий сидів поруч, у шаленій паніці стрибнув на голову дамі, що сиділа нижче, та ж понеслася і вискочила на майданчик, чимдуж несучи його на собі. Грім оплесків розлігся між глядачами. І на цьому, напевно, все й закінчилося б. Але стався ще такий випадок (як же все завжди треба передбачати!), що неподалік сидів у стані спокою якийсь скромний, прихований мрійник пенсіонер із Тулузи, котрий на всіляких публічних видовищах мріяв, як би це скочити на голови особам, що сидять нижче, і лише силою волі доти від цього утримувався. Спонуканий прикладом, мерщій стрибнув на даму, котра сиділа нижче, котра (а була це дрібна чиновниця, щойно прибула з африканського Танжера), вважаючи, що так годиться, що так, власне, треба, що це в городському тоні, — також понесла, причому намагалася не виявити жодної незграбності в рухах. І тоді найкультурніша частина публіки почала тактовно аплодувати, аби затушувати скандал перед представниками іноземних місій і посольств, юрбою прибулих на матч. Але й тут вийшло непорозуміння, оскільки менш культурна частина сприйняла оплески як доказ визнання — і також осідлала своїх дам. Іноземці все більше й більше дивувалися. Що ж тоді залишилося робити культурнішій частині товариства? Аби замилити очі, вона також осідлала своїх дам. І майже напевно на цьому могло б і скінчитись. Але тоді якийсь маркіз де Філібер, котрий сидів у партерній ложі з дружиною та її родиною, раптом відчув себе джентльменом і вийшов на центр майданчика в літньому світлому костюмі, блідий, але рішучий, — і холодно запитав, чи хтось, і хто саме, хоче тут образити маркізу де Філібер, його дружину? І жбурнув у юрбу пригорщу візитівок з написом: Філіп Герталь де Філібер. (Як страшенно ми мусимо бути обережними! Яке важке та зрадливе життя, яке непередбачуване!) Запанувала мертва тиша. І раптом ступою, звільна, без сідел, на породистих, тонконогих, елеґантних і струнких жінках почали під’їжджати до маркізи де Філібер не менше тридцяти шести панів, аби її образити й відчути себе джентльменами, раз її чоловік, маркіз, відчув себе джентльменом. Вона ж зі страху передчасно народила — і дитячий плач пролунав біля ніг маркіза під копитами приголомшених жінок. Маркіз, настільки несподівано ощасливлений дитячою душею, обдарований і поповнений дитям у мить, коли він самотньо вийшов і як дорослий джентльмен сам у собі, — засоромився і пішов додому — тоді як грім оплесків розлігся між глядачами.Розділ XIII ПАРУБОК, АБО НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ
Отож ми йдемо з Ментусом на пошуки парубчака. На повороті щезла вілла з переливчастими рештками Млодзяків, перед нами — довга смуга Фільтрової, блискуча стрічка. Зійшло сонце, жовтава куля, снідаємо в миловарні, місто прокидається, вже восьма година, рушаємо далі, я — з валізкою, а Ментус — із подорожньою палицею. Пташки щебечуть на деревах. Далі, далі! Ментус бадьоро ступає, ведений у майбутнє надією, надія передається й мені, його рабові! «На передмістя, на передмістя, — повторює він, — там ми знайдемо файного парубка, там його знайдемо!» В яскравих і милих барвах парубок малював ранок, приємно й звабно йти через місто за парубчаком! Ким я буду? Що зі мною зроблять? Які відбудуться події? Я нічого не знаю, бадьоро ступаю за моїм паном Ментусом, я не можу ані мучитись, ані печалитись, бо мені весело! Брами будинків, поодинокі в цьому районі, зачумлені сторожами та їхніми родинами. Ментус зазирає до кожної, але як все-таки далеко сторожам до парубків, хіба сторож не є попросту хлопом у вазоні? Подекуди трапляються сторожі, але жоден не задовольняє Ментуса, хіба сторож не є, власне, парубком у клітці, парубком у сходовій клітці? — Тут немає вітру, — оголошує він, — у брамах лише протяги, а я не визнаю парубка на протязі, для мене парубок лише на сильному вітрі. Минаємо няньок і бонн, котрі в пискливих колясках везуть на прогулянку немовлят. Доношуючи туалети паній, на викривлених каблуках, вони зиркають грайливими очима. У роті двійко золотих зубів, із чужим дитям і в лахмітті, а в голові вітер. Минаємо директорів, чиновників із течками під пахвою, що поспішають на щоденну службу, і все з papier mache, канцелярське та слов’янське, з манжетами, зі спинками, так, начебто це брелоки свого «я», власні ланцюжки від годинника, чоловіки дружин і хлібодавці бонн. Над ними велике Небо. Минаємо численних мамунь у пальтечках із варшавським шиком, деякі худі та спритні, інші — вільніші й м’якші, надіті на свої капелюшки, і такі вони однакові, що одна другу наздоганяє і переганяє. Ментус не завдавав собі клопоту дивитися, а мене страшенно знудило, я навіть почав позіхати. — На околиці,— закричав він, — там ми знайдемо парубка, тут нема чого шукати, запівдарма всі, десять грошів за штуку, корови й коні інтеліґенції, адвокатші з боннами і чоловіки, як візничі шкапи. Холера, чорт, зараза, корови й мули! Диви-но, які вони навчені — а які дурні! Які, чорт забирай, розфуфирені — а які вульґарні! Жопка, жопка, під три чорти! — Наприкінці Вавельської уздріли ми кілька публічних будинків, заведених на широку ногу, могутнім виглядом яких ласували на перший сніданок тисячні маси зголоднілих та схудлих платників. Будинки нагадали нам школу, і ми пришвидшили крок. На площі Нарутовича, де стоїть студентський гуртожиток, зустріли ми спудейську братію з обтріпаними штанями, невиспану й нестрижену, що поспішала на лекції чи чекала на трамвай. В усіх — носи в конспектах, їли зварені на круто яйця, шкаралупу ховали в кишенях, вдихаючи міську куряву. — Бридня, це колишні парубки! — закричав він. — Це все селюцькі сини, які вчаться на інтеліґентів! Чорт забирай колишніх парубків! Ненавиджу колишніх парубків! Ще ніс пальцем витирає, а вже з конспектів вчиться! Книжне знання в селюкові! Адвокат і лікар із селюка! Дивися лише, як лоби їм пухнуть над латинськими термінами, як їм пальці вилазять! Нещастя, — розхвилювався Ментус, — це так само страшно, якби вони пішли в монахи! Ох, скільки ж би знайшлося поміж ними гарних і добрих парубків, але все прахом — перевдягнені, замордовані, забиті! На передмістя, на передмістя, тамбільше вітру, повітря! — Повернули ми на Ґруєцьку, курява, пил, галас і задуха, закінчуються кам’яниці, починаються кам’янички та неймовірні підводи з усім єврейським скарбом, вози з овочами, пір’ям, молоком, капустою, збіжжям, сіном, залізяччям і сміттям заповнюють вулиці брязканням, стуканням і дзвяканням. На кожному возі трясеться мужик або єврей — міський мужик і сільський жид — не знати, що ліпше. Щоразу глибше і щоразу істотніше ми занурюємося в крайній район міста, в незріле передмістя міста, і дедалі більше зіпсутих зубів, вати у вухах, обв’язаних ганчір’ям пальців, засмальцьованого волосся, гикавки, вугрів, капусти та гнилизни. Пелюшки сушаться у вікнах. Безперервно бубонить радіо, кипить освітня діяльність, і численні німки штучно-наївним і теплим або фамільярним, веселим голосом формують душі власників миловарень, читаючи про обов’язки та навчаючи любити Костюшка. Власники бакалійних крамничок насолоджуються описом життя вищого світу в бульварній газетці, а їхні дружини, почухуючи спини, переживають учорашній вечір з Марлен Дітрих. Кипить педагогічна діяльність, і сила-силенна делеґаток увиваються поміж людьми, навчаючи й повчаючи, впливаючи та розвиваючи, спонукаючи та усуспільнюючи ad hoc[30] з простацькими мінами. В іншому місці гурт об’єднаних дружин трамвайників водить хороводи, з усміхом співаючи і створюючи радість життя під проводом делеґованого з цією метою, по-особливому радісного інтеліґента-веселуна, деінде візники хором співають колядки, витворюючи дивну невинність, а там колишні сільські дівки вчаться розумітися на красі заходу сонця. І десятки концептуалістів, доктринерів, демагогів та агітаторів переробляють і виробляють, засіваючи свої концепції, погляди, доктрини, ідеї, і всі по-особливому спрощені та підготовлені для малих світу сього. — Пика, пика, — зі звичною вульґарністю промовив Ментус. — Точнісінько як у нас у школі! Не дивина, що їх гризуть хвороби, душать біди, таку потолоч важко не душити і не гризти, ’кий чорт їх так улаштував — переконаний, що, якби їх навмисно хтось так не влаштував, не змогли би вони наробити стільки гидот, бридот і бруду, чому з них це так вилазить, чому з селюка не вилазить, хоч селюк і не миється ніколи? Хто, я питаю, перетворив на фабрику цей добрий і чесний пролетаріат? Хто їх навчив цьому брудові та ґримасам? Содом і гоморра — ми тут не знайдемо парубка. Ще далі й далі. Коли ж повіє вітер? — Але вітру все не було, стаґнація, люди плавають у людському, як риба в ставку, сморід б’є в небеса, а парубка немає й немає. Худнуть самотні швачки, підручні перукарів гладшають у дешевих розкошах, дрібним кустарям бурчить у животі, безробітні слуги на коротких і товстих литках видобувають із себе недобрі вислови, фальшиві звороти і претензійні акценти, аптекарша, буркочучи, форсить своїми манерами перед прибиральницею, прибиральниця теж хверцює на високому тонкому каблуці. Ноги, власне, босі, але все ж узуті в черевики, не свої ноги в капцях і такі ж голови з капелюхами, селянський і сільський тулуб з дамською та чоловічою ґалантереєю. — Мармиза, — сказав Ментус, — нічого щирого, нічого природного, все наслідуване, копійчане, фальшиве, мішурне. — А парубка немає й немає. Трапився, нарешті, один, загалом непоганий підмайстер, добрий і пропорційний, на жаль, класово свідомий і бризкає Марксовими акцентами. — Мармиза, — сказав Ментус, — ось тобі філософ! — Інший же — типовий вуличний хлопчина, з ножем у зубах, спритняга з передмістя, якусь мить видавався бажаним парубком, але, на жаль, носив капелюха. Інший, котрого ми перестріли на розі, надавався під усіма кутами зору, але дарма, бо вжив у розмові слово «натомість». — Мармиза, — прошипів Ментус зі злістю. — Це не те. Вперед, вперед, — повторював він гарячково. — Це все халтура. Так само, як у нашій школі. Передмістя навчилося від міста. До дрібної та малої хворобки, нижчі класи насправді є лише класами початкової школи. Це учні початкових класів, і тому, напевно, зашмаркані. До всіх лишаїв і пархів, невже ми ніколи не втечемо зі школи? Мармиза, мармиза і мармизюра! Вперед, вперед! — Ми просувалися далі й далі, дерев’яні будиночки, матері ськають вошей у дочок, дочки — в матерів, діти купаються в канавах, робітники повертаються з роботи, горою та долиною розлягається єдине слово, вже вся вулиця повниться ним, вже воно перетворюється на справжній гімн пролетаріату, звучить виклично та бундючно, пристрасно кинуте в простір, воно дає бодай ілюзію сили й життя. — Диви-но! — здивувався Ментус. — Тож вони підбадьорюють себе, так само, як ми у школі. Не дуже це допоможе від жопки, великої та класичної, яку наставлено цим замурзаним шмаркачам. Страшно, що тут немає нікого, хто не був би у віці дозрівання. Вперед — тут немає парубка! — І коли він, власне, договорював ці слова, легенький подув овіяв нам щоки, закінчилися будинки, вулиці, канави, стоки, перукарі, вікна, робітники, дружини, матері й дочки, комахи, капуста, задуха, тіснява, курява, власники, підмайстри, черевики, блузи, капелюхи, каблуки, трамваї, крамниці, латинщина, спритняги, вивіски, прищі, предмети, погляди, волосся, брови, губи, хідники, животи, знаряддя, органи, гикавка, коліна, лікті, шибки, покрикування, сякання, плювки, харкання, розмови, діти й гуркіт. Місто закінчилося. Перед нами — поля та ліси. Шосе. Ментус заспівав:Гей, гей, гей, зелений лісе!
Гей, гей, гей, зелений лісе! —
Гей, гей, гей, зелений лісе!
Гей, гей, гей, зелений лісе!
Розділ XIV ГУЛЯЙ-ПИЦЯ Й НОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ
І насправді, наступного дня, після сніданку, тітка взяла мене на розмову. Ранок був свіжий, сонячний, земля — волога й чорна, дерева, вбрані синім осіннім листям, збилися в кола на просторому подвір’ї; під деревами приручені кури греблися і щось дзьобали. Час затримався в поранку, золотаві смуги слалися підлогою кімнати для куріння. Свійські пси ледачкувато тинялися з кутка в куток. Свійські голуби воркотіли. Тітка зсередини була збуджена глибинною хвилею. — Дитя моє, — мовила вона, — прошу тебе, поясни мені… Франтішек мені сказав, начебто цей твій колеґа сплутався в кухні зі слугами. Може, це якийсь аґітатор? — Теоретик! — відповів Зиґмунт. — Мамо, не переймайтеся, — життєвий теоретик! Приїхав на село з теоріями — міський демократ! Він був ще веселий і досить зманіжений після вчорашнього. — Зиґмусю, це не теоретик, це — практик! Начебто, Франтішек каже, руку Валькові подавав! На щастя, старий слуга не розповів усього, а дядькові, наскільки я збагнув, узагалі не повідомили. Я вдав, що ні про що не чув, розсміявся (як часто життя змушує нас сміятися!), сказав щось про лівацькі погляди Ментуса, і все поки що закінчилося нічим. Із Ментусом, звісно, ніхто про це не говорив. До обіду ми грали в короля, Зося для забави запропонувала цю товариську гру, і ми не змогли відмовитись — і до обіду забава захопила нас. Зося, Зиґмунт, Ментус і я, нудячись та сміючись, викладали карти на зеленому сукні — старші на молодших, за кольором або з червовим козирем. Зиґмунт грав лаконічно, сухо та по-клубному, із цигаркою в роті, і кидав карту влучно й горизонтально, а взятки із шумом загрібав білими пальцями. Ментус слинив пальці, мацькав карти, і я помітив, що він соромиться короля як занадто панської гри, щоразу озираючись на двері, чи часом парубок не бачить, — він волів би заграти в дурня на підлозі. Понад усе я боявся обіду, оскільки передбачав, що він не витримає конфронтації з парубком за столом, — і ці побоювання мене не обманули. На закуску подали біґос[35], чистий помідорний суп, телячі ковбаски, грушки у ванільному соусі, все приготоване кухарчиними селюччиними пальцями, а слуги прислужували на пальчиках — Франтішек у білих рукавичках і босий служка із серветкою. Змарнілий Ментус з опущеним поглядом їв ніжні потравні страви, які йому підсував Валько, і потерпав, що парубок годує його делікатесами. До того ж тітка, бажаючи делікатно переконати його у всій неприродності його витівки в буфеті, зверталася до нього з винятковою гречністю, випитувала про родинні стосунки і про небіжчика батька. Змушений виточувати округлі фрази, він відповідав, страждаючи, якнайтихіше, аби лише парубок не чув, і не смів глянути в його бік. І може, тому під час десерту, замість відповісти тітці, похлинувся й зайшовся кашлем із тоскним і смиренним усміхом на писклявій і тонкій пиці — з ложечкою в руці. Я не міг його штурхнути, бо сидів по другому боці столу. Тітка змовкла, а парубок порснув сором’язливим народним сміхом, як це зазвичай народ, коли панство си дивит, і рукою затулив собі рота. Камердинер ляснув його у вухо. У цю мить дядько прикурив цигарку й затягся димом. Чи він побачив? Це було настільки очевидним, що я злякався, аби він не наказав Ментусові встати із-за столу. Але Константи випустив клубок диму носом, а не ротом! — Вина! — повелів він. — Вина! Подайте вина! Він був у чудовому настрої, розвалився на стільці, постукав пальцями по столу. — Вина! Франтішку, накажіть принести з погреба «Генрикову бабку» — трохи вип’ємо! Вальку, чорної кави! Сиґари! Запалимо собі сиґари — до біса цигарки! І, цокнувшись із Ментусом, взявся згадувати, як він свого часу з князем Северином полював на фазанів. І, цокнувшись саме з ним, пропускаючи інших осіб, розповідав далі про перукаря з готелю «Бристоль», найкращого з перукарів, яких колись знав. Він розпалився, розвеселився, а слуги подвоїли пильність і хутко наповнювали келишки. Ментус, як труп із келишком у руці, пив, не знаючи, чим має завдячувати несподіваній увазі дядька Константи, дуже потерпав, але мусив поглинати старе делікатне вино з букетом і мишкою в присутності Валька. Для мене також реакція дядька була несподіваною. По обіді він узяв мене попідруч і завів до кімнати для куріння. — Твій приятель, — промовив він водночас практично й аристократично, — педе… педе… Гм… Залицяється до Валька! Ти помітив? Га, га. Ну, щоб пані не довідалися. Князь Северин теж любив собі час од часу! Він випростав перед себе довгі ноги. О, з яким аристократичним шармом він це промовив! З якою ж панською досвідченістю, що складалася з чотирьохсот кельнерів, сімдесяти перукарів, тридцяти жокеїв і стількох же метрдотелів, з якою приємністю він підкреслив своє пікантне ресторанне знання про життя бонвівана, ґрандсеньйора. По-справжньому породиста панщизна, коли довідується про щось таке a la збочення або тілесне зловживання, неодмінно маніфестує свою чоловічу життєву зрілість, набуту від кельнерів та перукарів. Але мене пікантна ресторанна мудрість дядечка притьмом довела до сказу, як кіт пса, мене обурила цинічна легкість найзручнішої, найбільш панської інтерпретації події. Я забув про будь-які страхи. Я сам на зло все пояснив! Хай Бог мені простить — під впливом його ресторанної зрілості я занурився в зелень і вирішив почастувати його стравою більш недопеченою та недосмаженою від тих, які їдять по ресторанах. — Це взагалі не те, що ви думаєте, — відповів я наївно, — він лише так бра…тається з ним. Константи здивувався: — Братається? Як це — братається? Що ти розумієш під «братається»? — Вибитий із сідла, він дивився на мене спідлоба. — Бра…тається, — відповів я. — Хоче по… брататися. — Братається з Вальком? Як це — братається? Може, ти хочеш сказати, що він аґітує слуг? Аґітатор? Що? Більшовизм? — Ні, братається як хлопець із хлопцем. Дядько встав і струсив попіл — він замовк і шукав слова. — Братається, — повторив він. — Що? Братається з народом? — Він пробував назвати це, зробити можливим у світовому, товариському та життєвому плані, чисто хлоп’яче братання було для нього неприйнятним, він відчував, що цього в доброму ресторані не подадуть. Найбільше його нервувало, що за прикладом Ментуса я вимовляв «бра…тається» з певною сором’язливою та несміливою затинкою. Це його до решти схвилювало. — Братається з народом? — запитав він обережно. А я: — Ні, з хлопцем братається. — З хлопцем братається? Ну, то що? У м’яча хоче з ним грати, чи як? — Ні. Він лише його колеґа, як хлопець, — братається як хлопець із хлопцем. Дядько, напевно, вперше зашарівся, відколи почав ходити до перукаря, о, цей рум’янець à rebours[36] дорослого бувальця стосовно наївняка, — він дістав із кишені годинник, поглянув на нього і накрутив, шукаючи наукового, політичного, економічного, медичного терміну, аби замкнути в ньому сентиментально-слизьку матерію, як у скринці. — Якась перверзія? Що? Комплекс? Бра…тається? Може, соціаліст, пепеесовець? Демократ? Брата…ється? Mais qu'est-ce que c'est[37] — бра…тається? Comment[38] бра…тається? Fraternité, quoi, égalité, liberté?[39] — Він почав по-французьки, однак неаґресивно, а навпаки, як людина, котра ховається і дослівно «втікає» у францужчину. Він був беззахисним перед лицем хлопця. Запалив цигарку і загасив, заклав ногу на ногу, гладив вусики. — Братається? What is that[40] — бра…тається? До біса! Князь Северин… Я з лагідною впертістю знай повторював «бра…тається» і вже нізащо б не зрікся зеленкуватої, м’якої наївності, якою намащував дядечка. — Коцю, — промовила турботливо тітка, яка стояла на порозі з пакетиком цукерок у руці, — не гнівайся, він, напевне, братається во Христі, братається в любові до ближнього. — Ні! — наполіг я. — Ні! Бра…тається наголо, без нічого! — Я ж і кажу — збоченець! — вигукнув він. — Неправда. Бра…тається взагалі без нічого, і без збочення теж. Як хлопець братається. — Хлопець? Хлопець? Але що це значить? Pardon, mais qu'est-ce que c'est chlopak?[41] — удавав він грека. — Як хлопець із Вальком? З Вальком і в моєму домі? З моїм служкою? — Він розсердився і натиснув на ґудзик дзвінка. — Я вам покажу хлопця! Служка влетів до кімнати. Дядько підійшов з простягненою рукою і, може, і вдарив би коротко, без розмаху, по пиці, але на півдорозі зупинився і розгубився, психічно затремтів і не зміг ударити, не зміг увійти в контакт із мармизою Валька за цих обставин. Бити хлопця тому, що він хлопець? Бити тому, що він «братається»? Про це не може бути й мови. І Константи, котрий із легкістю був би вдарив за пролиту каву, опустив руку. — Геть! — крикнув він. — Коцю! — закричала тітка турботливо. — Коцю! — Це нітрохи не допоможе, — сказав я. — Навпаки, мордобій лише посилить бра…тання. Він любить битих по пиці. Дядько закліпав очима, наче струшував пальцем гусінь із камізельки, але не відгукнувся; підданий кепкуванню глибокою наївністю, цей віртуоз салонно-ресторанної іронії здавався фехтувальником, на якого напала качка. Стріляний світський лев, земський поміщик виявився по-дитячому наївним перед наївністю. Але найцікавіше те, що, незважаючи на життєвий досвід та мудрість, йому не спало на думку, що я міг укласти союз проти нього з Ментусом і Вальком, тішачись його панськими вивертами, — він відрізнявся тією лояльністю найдобірнішого товариського кола, що не припускало зради у своєму колі. Увійшов старий Франтішек, виголений, з бакенбардами, в камізельці, і зупинився посеред кімнати. Константи, котрий трохи був завівся, прибрав у його присутності звичної недбалої пози. — І що там, мій дорогий Франтішку? — запитав він ласкаво, але в його голосі відчувалася педантичність пана стосовно старого, витриманого слуги, та сама, що і стосовно вишуканого старого вина. — Із чим Франтішек прийшов? — Слуга поглянув на мене, але дядько махнув рукою. — Говори, Франтішку. — Вельможний пан розмовляв із Вальком? — А, розмовляв, розмовляв, любий Франтішку. — То, я хотів лише зазначити, добре, що ви, вельможний пане, з ним поговорили. Вельможний пане, я б його і хвилини не тримав! Викинув би його з тріском. Забагато панібратству є з панством! Вельможний пане, вже люди говорять! Три дівки пробігли через двір, мигтячи голими п’ятами. За ними гнався кульгавий пес і гавкав. До кімнати для куріння заявився Зиґмунт. — Говорять? — запитав дядько Константи. — Що говорять? — Наговорюють на панство! — На нас наговорюють? Але старий слуга, на щастя, нічого більше не хотів розповідати. — Наговорюють на панство, — сказав він. — Валько панібратствував із тим молодим паном, котрий приїхав, то зара, звиняйте, наговорюють про панство без жодної поваги. Здебільша Валько та дівулі з кухні. Бо я ж сам чув, як учора вони говорили з паном до пізньої ночі, все, геть усе розповіли. Балакають, що на язик зіслизне, що заманеться, те й базікають! Балакають, аж не знаю! Вельможний пане, я би капосника з тріском вигнав тієї ж миті,— сумлінний слуга зашарівся, як півонія, залився рум’янцем, о, цей рум’янець старого лакея! Тихо й чутливо відповідав йому рум’янець пана. Пани сиділи анічичирк — не випадало питати, а може, він ще щось викаже, — вони прилипли до нього очима — він нічого більше не виказав. — Ну, годі вже, гаразд, любий Франтішку, — проказав нарешті дядько Константи, — Франтішку, ти можеш бути вільний. І слуга, як прийшов, так і вийшов. «Наговорюють на панство», — більше не вивідали. Дядько задовольнився кислим зауваженням до тітки: — Погано тримаєш слуг, душе моя, що ж вони так розпустилися? Якісь небилиці? — і завели балачку про щось інше, ще довго після відходу слуги перекидалися банальними спостереженнями й порожніми фразами на кшталт: де Зося? чи пошта прийшла? — і навмисне легковажили, аби не показати, наскільки їх зачепив за живе неповний донос Франтішка. Аж після майже п’ятнадцятихвилинного базікання Константи потягнувся, позіхнув і повагом почимчикував до вітальні. Я здогадувався, чого він там шукав, — Ментуса. Він мусив з ним поговорити, його гнітила психічна необхідність усе терміново вияснити й висвітлити, він більше не міг терпіти плутанини. За ним пішла тітка. Однак Ментуса у вітальні не було, лише Зося з підручником раціонального догляду за овочами на колінах сиділа й дивилася на стіну, на муху, — так само його не було в їдальні та робочому кабінеті. Маєток дрімав у пообідній тиші, а муха дзижчала, на подвір’ї греблися кури у прив’ялій траві, стукали дзьобами в землю, пінчер ловив за хвіст пуделя і кусав. Дядько, Зиґмунт і тітка трохи розлізлися по дому в пошуках Ментуса, кожен у свій спосіб. Гідність не дозволяла їм зізнатися, що вони шукають. Але вигляд панів, котрі пустилися у зовні недбалий та повільний, але все ж наполегливий рух, був набагато небезпечніший, ніж найжорстокіше переслідування, і я шукав у думках, як би відвернути авантюру, що дозоляла, як чиряк. Я вже не мав до них доступу. Вони вже закрилися в собі. Я вже не міг з ними про це говорити. Проходячи через їдальню, я помітив, що тітка затрималася перед буфетними дверима, з-за яких, як і завжди, долинали розмови, вищання та метушня кухонних дівок. Замислена, обережна, вона стояла з тим виразом господині дому, котра підслуховує власних слуг, а її звична добрість зникла без сліду. Помітивши мене, вони кахикнула й відійшла. А тим часом дядько причвалав до кухні з двору і зупинився біля вікна, але коли кухонна дівка вистромила голову з вікна, — «Зелінський! — закричав він. — Зелінський! Накажіть Новакові залатати цю ринву!» І неквапно віддалився із шапкою в руці грабовою алеєю із садівником Зелінським позаду. Зиґмунт підійшов до мене і взяв під руку. — Не знаю, чи не любиш ти часом таку стару, трохи перезрілу сільську бабу — бо я люблю бабу — Генрись Пац запровадив цю моду — люблю бабу — часами, мушу сказати, люблю бабу — j'aime parfois une simple baba[42], люблю бабу, чорт забирай! Люблю бабу! Ой-ля-ля, ой-ля-ля, люблю звичайну бабу, і щоби була трохи старувата! Ага, — він боявся, чи слуги не вибазікали про його стару бабу, про «гдову» Юзефку, з якою він зустрічався в кущах над озером; він перестраховувався дивацтвом моди, втягав у це молодого Паца. Я не відповів, бачачи, що вже ніщо не може стримати запущеного в рух панського дивацтва, ця шалена зірка знову зійшла на моєму небосхилі, і я згадав усі пригоди відтоді, як Пімко мене ожопусив, — і ця здалася найгіршою. Ми із Зиґмунтом вибралися на подвір’я, де незабаром з’явився дядько на виході з грабової алеї із садівником Зелінським позаду і шапкою в руці. — Гарний день, — загукав він до нас у чистому повітрі. — Підсохло. Звісно, день був чудовий, дерева на тлі блакитних просторів скапували жовтогарячим листям, пінчер перегавкувався з пуделем. Однак Ментуса не було. Надійшла тітка з двома грибами на долоні, які здалеку показувала з лагідним та турботливим усміхом. Ми зібралися біля ґанку, і, оскільки ніхто не наважувався зізнатися, що всі ми, власне, шукаємо Ментуса, між нами запанувала виняткова делікатність і люб’язність. Добра тітка питала, чи нам часом не холодно. Галки сиділи на дереві. На дворовій брамі сиділи дітлахи, запхавши замурзані пальці в роти, витріщивши очі на панів та балакаючи щось, але Зиґмунт прогнав їх, тупнувши ногою; за мить вони почали підглядати крізь штахети, він іще раз їх нагнав; потім садівник Зелінський розігнав їх камінням — повтікали, але з-під криниці знову почали підзирати, аж нарешті Зиґмунт заспокоївся, а Константи наказав принести яблук та демонстративно їв, випльовуючи шкуринки. Він їв проти дітей. — Тереперепумпум, — пробуркотів він. Ментуса не було, про що ніхто не наважувався нагадати, хоч усі потребували конфронтації та вияснення. Якщо це було переслідування, то переслідування в’яле, абсолютно зверхнє, воно анітрохи не зрушувалося з місця і тому було небезпечним. Панщизна чигала на Ментуса, але пані та панове зовсім не рухались. Однак подальше стояння надворі видавалося безглуздим, тим більше, що дітлахи знай витріщалися крізь штахети, й Зиґмунт висловив думку повернути на тік. — Погуляємо по подвір’ї, — промовив він, і ми попрямували в інший бік повільною ходою, дядько Константи із садівником Зелінським позаду з шапкою в руці — а дітлахи перенесли підглядання з-під штахет до токовища. За брамою почалося болото, нас оточили гуси, але на них вискочив економ: кульгавий пес вишкірився й загарчав, але вискочив нічний сторож. Пси на ланцюгах під стайнею почали гавкати й гарчати, роздратовані незнайомою одежею, — насправді я мав на собі сірий міський одяг, комірець, краватку й черевики, дядечко був у чоловічому літньому пальті, тітка — в чорній плерезі з хутром та човникоподібному капелюшку, Зиґмунт — у шотландських панчохах і штанях. Це була хресна й повільна дорога, найважча з доріг, які мені коли-небудь доводилося долати; ви ще дізнаєтеся про мої пригоди в прерії та серед негрів, але ані один негр не йде у порівняння з цією мандрівкою болімовським подвір’ям. Ніде — гіршої екзотики. Ніде — ядучішої отрути. Ніде під стопами не розквітали більш нездорові фантазми та квіти орхідеї, ніде — стільки орієнтальних метеликів, о, ані один пернатий колібрі не йде в порівняння за екзотичністю з гусаком, якого не торкалася людська рука. Нічого тут не торкалися наші руки, конюхи під стодолою — недоторкані, дівки під токовищем — недоторкані; недоторкана худоба й птиця, вила, орчики, ланцюги, ремінці та мішки. Дика птиця, коні-мустанґи, дикі дівки й дикі свині. Щонайбільше конюхи могли бути доторканими дядьком, і тітчина рука була доторкана конюхами, котрі викарбовували на ній народні та васальні поцілунки. Однак, окрім цього, зовсім нічого-нічогісінько — все незнане й незазнане. Ми ступали на наших обцасах, коли через браму заганяли корів, величезне стадо заповнило подвір’я, гнаних і загнаних десятирічними хлопчаками, і ми опинилися серед незнаних і незазнаних телят. — Attention! — загукала тітка. — Attention, laissez les passer![43] — Атасьонлесепа! Атасьонлесепа! — передражнювали дітлахи з-під токовища, але нічний сторож з економом вискочили й відігнали дітей і корів. Під хлівом незазнані дівки вибухнули народною пісенькою — ой, дана! — але слів не можна було розібрати. Можливо, вони співали про панича? Але найнеприємнішим було те, що здавалося, ніби пани були під охороною народу, і хоча панували, володіли з усім економічним визиском, назовні це мало ласкавий вигляд, немов селюки пестили панів, а пани були пестунами селюків — і економ, як раб, переносив тітку через калюжу, а здавалося, однак, що він пестить. Вони економічно висмоктували народ, але, крім економічного ссання, вершилося теж і ссання інфантильне, вони не лише кров ссали, а й молочко, і даремно дядько суворо та нещадно сварив конюхів, і марно тітка, наче мама, давала їм цілувати ручки з патріархальною добротою — ані патріархальна доброта, ані найсуворіші накази не могли притлумити враження, що дідич доводиться народові синочком, дідичка — донечкою. Бо тутешній народ не був іще настільки пом’ятий інтеліґентами, як голота з передмість, що по-собачому втікала від нас; він був одвічний і недоторканий, осілий у собі, що, навіть прийшовши здалеку, ми відчували силу неначе сотні тисяч навантажених лошаків. Біля курника кухарка запихала яблука в товстого індика, добряче фаршируючи його на честь панських смаків і готуючи для панів поїдну страву. Під кузнею цуґовому жеребцеві для шику обтинали хвоста, а Зиґмунт поплескував його по клубу, заглядав у зуби, бо кінь був однією з тих нечисленних речей, до яких дозволено було торкатися паничеві, — а незнані й виссані дівки заспівали йому ще голосніше: ой, дана, дана, дана, дана! Але думка про стару бабу зіпсула його паничкуватість, осовілий, він облишив кінську шию й підозріло поглянув на дівок, чи вони часом не з нього сміються. Старий, жилавий селюк, також незнаний і трохи виссаний, підійшов і поцілував тітку в дозволену частину тіла. Наш похід досяг околиць токовища. За токовищем — дорога й шахівниця полів, простір. Здалеку, здалеку нас помітив виссаний наймит, котрий було затримався з плугом, і одразу батогом уперіщив коня. Вогка земля не дозволяла сидіти сидьма. По праву панську ручку — земляні брили, стерня, цілина і торфовища, по ліву ручку — вічнозелений ліс, хвойна зелень. Ментуса ніде не було. Дика свійська курка дзьобала овес. Раптом за кількасот кроків із лісу випірнув Ментус — не сам — зі служкою. Нас не помітив — світу не бачив, задивлений, заслуханий, зачудований парубком. Вертівся й підстрибував, як заведений, щомиті хапав за руку і зазирав у вічі. Парубок щосили кпив селюковим, народним насміхом і запанібрата плескав по плечу. Вони йшли краєм переліска, Ментус із парубком — ні, парубок із Ментусом при боці! Ментус у забутті знай ліз до кишені і давав щось парубкові, вочевидь — гроші, а парубок запанібрата давав йому штурхана. — П’яні! — прошепотіла тітка… Не п’яні. Сонячна куля, схиляючись до заходу, освітлювала й підкреслювала. Парубок поплескав Ментуса по щоці у призахідному сонці… Зиґмунт як батогом стрелив: — Вальку! Служка накивав п’ятами в ліс. Ментус різко загальмував на повних парах, вирваний із чарів. Ми пішли до нього стернею навпростець, і він рушив нам назустріч. Але Константи не хотів з’ясовувати ситуацію серед поля, бо дітлахи безперестанку витріщалися з токовища, а неподалік орав виссаний селюк. — Прогуляймося по лісі, — раптом запропонував він із винятковою гречністю, і прямісінько з поля ми ввійшли в темний ялинник. Мовчанка. Розмова відбулася в густому ялиннику — у тісняві ми стояли один коло одного. Дядька Константи аж трусило зсередини, але він подвоїв гречність. — Я бачу, вам пасує товариство Валька, — розпочав він із тонкою іронією. Ментус відповів пискляво і з блідою ненавистю. — Пасує… За колючою ялиною, сховавши пицю у хвою, наче затравлений лис, — за два кроки від нього — тітка, дядько, Зиґмунт… Але дядько заговорив якнайпрохолодніше і з ледь помітним сарказмом. — Ви, напевно, бра…таєтеся з Вальком? — Коцю, — турботливо озвалася тітка, — ходімо. Тут сиро! — Густий ялинник. Треба буде кожну третю вирубати, — промовив до тата Зиґмунт. — Бра…таюся! — заскавулів Ментус. — Я не гадав, що вони приречуть його на цю муку. Чи не для того вони пхалися в ялинник, аби прикинутися глухими? Чи не для того вони переслідували, аби, впіймавши, зневажити? Де ж вияснення? Де ж з’ясовування? Вони підступно змінили ролі, вони не розправилися з ним — такі були горді, такі жадібні до погорди, що навіть відмовилися від пояснень. Зневажали. Нехтували. Не помічали — ох, нестерпні й підлі люди! — А ви вилізли на лісника! — крикнув він. — Вилізли на лісника від страху перед кабаном! Я про це знаю! Про це всі балакають! Тереперепумпум, — мавпував він, утрачаючи в гніві рештки самовладання. Константи стиснув губи — і мовчанка. — Ми виженемо Валька втришия! — холодно мовив до батька Зиґмунт. — Так, ми звільнимо його, — прохолодно підхопив дядько Константи. — Мені прикро, але я не звик терпіти розбещених слуг. Вони мстилися на Валькові! О, підступні й підлі пани, вони не зласкавилися навіть відповісти йому, тільки виганяли Валька — вони дійняли його через Валька. Хіба не так само в буфеті старий Франтішек не промовив до нього жодного слова, а Валька й дівку облаяв? Ялина затремтіла, він би неминуче накинувся на них — аж зненацька лісник у зеленій куртці, з рушницею через плече, виринув біля нас із гущавини й запопадливо відсалютував. — Лізьте на нього! — крикнув Ментус. — Лізьте на нього, бо кабан! Кабан!!! Стара, стара Юзефка! — ще ляпнув він Зиґмунтові та помчав у ліс, як скажений. Я кинувся за ним. — Ментусе, Ментусе! — гукав я намарно, а хвоя сікла, била мене по пиці! Я нізащо не хотів залишити Ментуса на самоті в лісі. Я стрибав через пеньки, яруги, нори, байраки, коріння. З ялинника ми забігли в ліс, він наддав ходи і нісся, і мчав, як скажений вепр! Раптом я помітив Зосю, котра гуляла по лісі й, нудьгуючи, збирала на мохах гриби. Ми неслися прямісінько на неї, і я злякався, аби він зі злості не зробив їй щось зле. — Втікай! — крикнув я. Напевне, мій голос був переконливим, бо вона кинулася навтьоки — а Ментус, побачивши, що вона втікає, почав її доганяти й переслідувати! Я старався з усіх сил, аби принаймні наздогнати його, коли він її наздожене, — на щастя, він спіткнувся об корінь і впав на галявину. Надбіг і я. — Чого? — буркнув він, прикипівши лицем до моху. — Чого? — Вертайся додому! — Мосьпане! — порснув він цим словом крізь зуби. — Мосьпане! Іди, іди! Ти теж — мосьпан! — Ні, ні! — Гале! Ти єсть! Мосьпан! Мосьпан! — Ментусе, ходи додому — це треба припинити! Буде нещастя! Треба припинити, облишити — почати інакше! — Мосьпан! Пани, чорти забирай! Не дадут! Кабани! О Боже! І тебе тож переіначили! — Годі тобі, це не твоя мова! Як ти розмовляєш? Як ти розмовляєш зі мною? — Моя, моя… Не оддам! Вона моя! Облиш її! Вони хтят вигнать Валька! Вигнать! Не оддам — вона моя — не оддам! Невтішний поворот! Він розрепетувався, розверещався, розлементувався селянським голосінням — о, рятуй, ой недоля! На токовищі дівки, конюхи чудувалися й дивувалися з пана, котрий заводив по-їхньому. Сутеніло, коли ми прослизнули через садову веранду; я наказав йому чекати в нашій кімнаті нагорі, натомість сам пішов поговорити з дядьком Константи. У курильній я зустрів Зиґмунта, засунувши руки в кишені, він походжав од стіни до стіни. Панича аж трусило зсередини, але зовні він зберігав спокій. Я довідався з його скупих слів, що Зося прибігла з лісу ледь жива і — як йому здається — застудилася, тітка їй міряє температуру. Валькові, котрий уже повернувся на кухню, заборонено входити до кімнат, а завтра, рано-раненько, його звільнять і виженуть. Він також зазначив, що не вважає мене відповідальним за скандальні вибрики «пана Ментальського», хоч — на його думку — я мав би дещо старанніше вибирати друзів. Він шкодує, що більше не може тішитися моїм товариством, але не думає, що подальше перебування в Болімові буде для нас приємним. Завтра, о дев’ятій ранку, вирушає потяг до Варшави — кучерові розпорядження вже дали. Що ж до вечері, то нам краще буде поїсти нагорі — Франтішек доручення вже отримав. Усе це він висловив мені тоном, що не допускав дискусії, напівофіційно і як син своїх батьків. — Що ж до мене, — процідив він, — я зреаґую по-іншому. Я дозволю собі негайно покарати пана Ментальського за образу батька й сестри. Я належу до корпорації Асторія. І витиснув із себе погрозу ляпаса! Я зрозумів, чого йому баглося. Він хотів дискваліфікувати обличчя, яке діставало від черні по мармизі, хотів биттям усунути його з реєстру гонорових облич. На щастя, дядько Константи, ввійшовши до кімнати, почув його погрози. — Якого «пана Ментальського»? — закричав він. — Кому ти хочеш дати ляпаса, Зиґмунте? Незрілому молокососові шкільного віку? По жопі надавати шмаркачеві! — Зиґмунт затнувся і почервонів за свої гонорові наміри. Після цих дядькових слів він не міг дати ляпаса, і насправді, будучи двадцятикількарічним, він не міг гонорово вальнути підліткові, котрому неповних вісімнадцять весен, особливо тоді, коли на цьому факті було наголошено. Однак найгіршим було те, що Ментус, власне, був у перехідному віці, і якщо пани могли його вважати шмаркачем, для черні, яка дозріває раніше, він був уже паном на всю губу, його лице було для них повноцінним панським обличчям. Як же ж так — лице, цілком сформоване, аби Валько бив його як панське, і занадто юне, аби пани могли отримати сатисфакцію? Зиґмунт за цю несправедливість природи злостився на батька. Але Константи навіть думки не припускав, що Ментус може бути кимось іншим, ніж щеням, він, котрий на обіді по-панібратськи цокався з ним на гомоеротичному ґрунті, зараз відхрещувався від будь-якої спільності з ним, трактував як молокососа, шмаркача, применшував вік! Пиха не дозволяла! Порода бунтувала, порода! Пан, у котрого Історія невблаганно відбирала землі й владу, залишився, однак, породистий душею і тілом, особливо тілом! Він міг стерпіти земельну реформу і загальне політично-правове зрівняння, але від думки про особисту й фізичну рівність, про персональне бра…тання бунтувала кров. Тут зрівняння вже вступало на терени, скупані в сутінках особи, — в одвічні нетрі породи, в обороні яких стояв інстинктивний ненависний рефлекс, відраза, страх, огида! Хай забирають маєток! Хай запроваджують реформи! Але не дай Боже, щоб панська рука шукала руки наймита, щічки шукали лапи. Як можна самохіть, із чистої нудьги пнутися до черні? Зрада породи, культ слуги, безпосередній, наївний культ членів, рухів, поведінки слуги, закоханість у селянську породу? І в якому ж становищі був пан, слуга котрого становив предмет таких яскравих овацій з боку іншого пана, — ні, ні, Ментус — ніякий не пан, звичайний шмаркач і молокосос! Це шмаркацькі вибрики під впливом більшовицької аґітації. — Я бачу, що більшовицькі ідеї панують серед шкільної молоді, — промовив він, начебто Ментус був жаком-революціонером, а не породистим коханцем. — По жопці! — сміявся він. — По жопці! Зненацька крізь прочинену кватирку вдерлися галас і вищання, що долинали з кущів поблизу кухні. Вечір був теплий, субота… Парубки з фільварку прийшли до кухонних дівок і бавилися… Константи висунув голову у кватирку. — Хто там? — загукав він. — Не можна! Хтось шугонув у гущавину. Хтось розреготався. Камінь, пожбурений із-за кущів, упав під вікном. І хтось за кущами, навмисне зміненим голосом, заверещав на повні груди:Гей, чижик, чижик, чижик, гей, чижик на копиці!
Гей, дали ми мосьпану, мосьпанові по пиці!
Гей, га!
Ось і казочці кінець,
А хто слухав, тому грець!
В. Ґ.
Последние комментарии
1 день 6 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 18 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 19 часов назад