Марсіянин [Енді Вір] (fb2) читать постранично, страница - 2

засмутився, коли побачив, що АПМ зник.

Низка безглуздих випадковостей довела мене майже до смерті, а тоді ще безглуздіша низка дозволила мені вижити.

Місія може тривати, поки швидкість вітру не сягне 150 км/год. Тож цілком зрозуміло, чому занепокоївся Г’юстон, коли нас почали шмагати 175 км/год. Ми всі залізли в скафандри і скупчилися посередині Дому на випадок розгерметизації. Але проблема була не в Домі.

АПМ – це космічний корабель. у ньому безліч тендітних деталей. Він може протистояти бурі певний час, але не можна давати струменям піску чухрати його вічно. Через півтори години безперервної бурі NASA дало команду згортатися. Ніхто не хотів переривати кількамісячну місію на шостий день, але якби тортури АПМ продовжились, усі ми залишились би там назавжди.

Нам треба було вийти в бурю і дістатися від Дому до АПМ. Тут був певний ризик, але хіба ми мали вибір?

Окрім мене, впоралися всі.

Наша антена зв’язку, що передавала сигнал з Дому на «Гермес», стала парашутом, її зірвало з кріплення і понесло вихором. По дорозі вона змела ряд приймальних антен. Одна з таких довгих тонких антен з розмаху наштрикнула мене. Прорвавши скафандр, мов куля газету, вона розпорола мені бік і я відчув найсильніший біль у своєму житті. Я неясно пригадую, як з мене вибило (чи, радше, висмоктало) дух, і як боляче мене вдарило по вухах, коли тиск у скафандрі впав.

Останнє, що я пам’ятаю – Йогансен марно намагається дотягнутися до мене.

Я прийшов до тями від сигналу критичного рівня кисню в скафандрі. Нестерпне рівномірне пищання таки розбурхало мене і відігнало моє глибоке і щире бажання сконати вже нарешті.

Шторм припинився; я лежав ниць, майже повністю заметений піском. Так-сяк повернувшись до тями, я спитав себе, як сталося, що я не помер.

Антена вдарила з достатньою швидкістю, щоб пробити скафандр і мій бік, але її зупинили кістки тазу. Тому в скафандрі тільки одна діра (і, відповідно, одна в мені).

Мене добряче відкинуло назад, і я скотився з крутого горбка. Я примудрився впасти обличчям униз, після чого антена вже стриміла з мене під кутом, доволі відмінним від прямого. Тканину скафандра навколо антени притисло, і дірка від цього трохи стулилася.

Тоді потоки крові почали стікати вниз, до діри. Коли кров досягала місця розриву, вода з неї швидко випаровувалася під дією низького тиску і потоку повітря, залишаючи по собі лише липкий слід. Згори продовжувала натікати кров, і липкої маси ставало більше. Зрештою, вона заліпила отвір і зменшила витік повітря до такого, з яким скафандр міг боротися.

Скафандр виконав свою роботу бездоганно. Розпізнавши падіння тиску, він постійно врівноважував його, напускаючи азот з балону. Коли витік зменшився до прийнятного, треба було лиш підпускати потроху нового повітря, щоб компенсувати втрати.

Трохи згодом, поглиначі CO2 (двоокису вуглецю) в скафандрі вичерпали свій ресурс. Ось де справді обмежуючий фактор життєзабезпечення. не кількість кисню, яку треба мати, а кількість CO2, яку треба поглинути. в Домі є генератор кисню, чималий пристрій, що розщеплює CO2, щоб отримати кисень назад. Але скафандри мають бути автономними, тож вони використовують простий хімічний процес поглинання через замінювані фільтри. Я проспав достатньо часу, тож від моїх фільтрів користі вже не було.

Скафандр зрозумів цю проблему і перейшов у аварійний режим, який інженери називають «кровопусканням». не маючи змоги вилучити з повітря CO2, скафандр навмисне випускав повітря в марсіянську атмосферу, а тоді поповнював нестачу азотом. Через діру й кровопускання азот швидко скінчився. у скафандра лишився тільки балон з киснем.

Тому він зробив усе, що міг, аби я вижив. Він почав компенсувати втрати чистим киснем. Тепер я мав ризик померти від кисневого отруєння, бо надмірний рівень кисню загрожував спалити мою нервову систему, очі й легені. Ото була б іронія: померти від надлишку кисню в продірявленому скафандрі.

На кожній стадії усього цього процесу мали звучати попередження й сигнали тривоги. Але прокинувся я саме від попередження про небезпечний надлишок кисню.

Загальний обсяг тренувань перед космічним польотом просто вражає. на Землі я витратив цілий тиждень, відпрацьовуючи порядок дій при пошкодженні скафандра. Я знав, що робити.

Обережно піднісши руку до боку шолома, я взяв ремонтний набір. Це всього лиш лійка з хлипаком на вузькому кінці й неймовірно липкою смолою на широкому. Суть у тому, щоб відкрити хлипак і притулити широкий кінець до розриву. Повітря виходить через хлипак і не заважає смолі гарненько заліпити отвір. Тоді закрив хлипак – і дірку залатано.

Складність була в тому, щоб прибрати антену. Я витяг її так швидко, як тільки міг, скривившись від раптового падіння тиску, від якого голова мені запаморочилася, а рана заволала від нестерпного болю.

Я притулив ремонтний набір до діри й залив її. Смола трималася. Скафандр знову компенсував утрачене повітря киснем. Я