АТО. Історії зі Сходу на Захід [Маргарита Сурженко] (fb2) читать постранично, страница - 3

Мені завжди було школа тих людей, які вийшли під кулі. Незважаючи на те, що наші погляди не збігалися, я вважала їх справжніми чоловіками й героями. А коли пройшлась місцем їхньої загибелі, то здалось, ніби ходжу по їхніх кістках. І відчула свою провину. Я ніяк їм не допомогла. Ні вчинками, ні бодай словом. А тепер я вилізла зі свого зруйнованого кубла в місто, в якому вони віддали своє життя. За мене. Напевно, я заслужила те, що маю.

Довго йшла центральними вулицями. Побачила костел, а через кілька метрів – ювелірну крамничку. У вітрині я побачила відображення брудної дівчини з жирною головою, поламаним нігтем, спітнілу, втомлену та перелякану. Зрозуміла, що то я. Мені стало соромно заходити туди. Певно, продавці подумають, що золоті прикраси я вкрала. Але треба було вчитись відкидати свою сором’язливість подалі. Знову згадала про те, що я бідний нещасний біженець і за статусом мені можна так виглядати. Я стала безхатченком і дотримувалась дрес-коду свого класу. Тому все ок.

У крамничці я продала свої сережки й ланцюжок. Таким чином, збагатилась на десять тисяч гривень. Дякую моїй мамі, що подарувала мені такий товстий ланцюг, які носили бандити в дев’яностих.

На вулиці вирішила пошукати супермаркет і купити собі їсти. Вже більш ніж добу я не їла нічого, крім двох печеньок з поїзда.

В центрі я бачила лише заклопотаних киян. Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки. Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди.

Через годину блукань знайшла МакДоналдс. Нічого дивного, за столик у фаст-фуді до мене підсів бородань. Я пошкодувала, що не сіла за столиком, з якого можна дивитись на вулицю, а не на незнайомого мужика. При цьому я не мала нічого проти бороданя. Мені просто постійно здавалося, що він витріщається на те, як мені не влазить у рот величезний бігмак і випадає капуста. Ну вибачте, що мій рот має пристойні розміри. Нарешті я доїла всю їжу, але йти нікуди не хотілось. До того ж, и знайшла розетку й почала заряджати свій телефон. Бородань теж повільно попивав каву й навіть посміхнувся мені.

– Почему в Киеве так много мужчин с длинной бородой? - спитала я на свій подив. Взагалі-то я не дуже комунікабельна. Певно, запах шкарпеток з поїзда якось подіяв на кору головного мозку.

– Хипстеры. Хотя я вот не хипстер, но борода нравится. А вам нравится? - щось на зразок цього відповів мені бородань.

– Нравится. А вам кушать и целоваться не мешает? - друге речення, а я вже про поцілунки. Ось так і стають повіями.

– Абсолютно не мешает.

Але тут до бороданя хтось подзвонив, він кивнув мені головою на знак прощання й забрався геть зі своїм порожнім підносом. Ще мить – і біля мене сиділа дівчина. Без бороди. Звичайна собі дівчина, яких і в Луганську багато було.

* * *

У МакДоналдсі я нагуглила купу гарячих ліній для біженців. Але вирішила спочатку зупинитись у хостелі. Почала шукати той, що розташовувався біля ювелірної крамнички. По дорозі знайшла інший.

Вперше я зупинилася в хостелі. Зняла найдешевше місце в кімнаті з вісьмома людьми. Один хлопець спав, а інших сусідів не було на місці. У душі я знайшла пучок волосся. Але ремонт у хостелі був гарний: стильно, креативно, зі смаком. На кухні були гарні чашки, у залі – багато книжок, м’який килим, крісла-мішки. Так затишно, що не хотілося нікуди йти. Хотілося сісти на підвіконня, думати про те, що ти безхатченко, і плакати. Але підвіконня було заставлене чиєюсь косметикою, а я в Києві перший раз, тому треба йти дивитись місто й культурно збагачуватись, чого я раніше ніколи не робила. Користуючись халявним вай-фаєм, я переписала телефони для біженців. Вирішила дзвонити в парку, де ніхто б не чув моїх розмов. Не хотілось зіштовхуватися з ненавистю патріотів до мешканців Донбасу або з жалістю. А викликала я в людей переважно ці дві емоції.

Як виявилось, я мешкала в хостелі біля парку Шевченка. Важко було знайти в ньому лавочку з вільним місцем. Я скористалася прикладом киян і сіла під деревом на траві. Як же тут було спокійно! Люди сміялися. Дехто з них був щасливим. Хтось квапився. Хтось сидів, ніби нікуди не поспішаючи. Мами прогулювалися з немовлятами. І я розуміла, що майбутнє тих дітей буде прекрасним. На відміну від тих малят, що народилися цього місяця в Луганську, або в біженців, які покинули місто.

Далі почалося найцікавіше. Я почала дзвонити на державні гарячі лінії. Там мене або кудись посилали, тобто перенаправляли, або просто записували мої дані. По одному телефону жіночка п’ять хвилин розпитувала про моє прізвище, прописку, пільги, а потім сказала, щоб я чекала письмової відповіді на адресу, за якою зараз проживаю упродовж двох тижнів. А якби я залишилась у Луганську, то де б мала шукати того листа? Адже там моя поштова скринька спочиває під завалами будинку. Вони надіслали б