Заметіль [Анна Хома] (fb2) читать постранично, страница - 62

Гріх було на злодіїв не списати!

Але тепер, тепер синочок повернувся, і все буде так, як колись. І навіть якщо він знає, що ота дівка жива, він все одно до неї не вернеться. Навіщо йому каліка?

Віра Олексіївна позіхнула і заплющила очі. І знову відкрила їх.

А якщо вернеться?

Hi-і, вдруге її дитиночка не потрапить у цю пастку.

Але на серці раптом зробилося неспокійно і холодно. А якщо потрапить?

Вона згадала, як у неї на роботі травили щурів, і як вона трошки відсипала собі трутки про всяк випадок. Як-не-як перший поверх, з підвалу всяка зараза може добратися. От треба буде пошукати на балконі, десь там має бути.

Вона встала, вдягнула капці, тихенько потягнулася за халатом, щоб не розбудити лікаря, який куняв поруч у кріслі, і раптом побачила, що у неї до руки приклеєна пластирем крапельниця, але пляшка угорі порожня. Мабуть заснув, подумала вона про лікаря, і ще подумала, що треба переставити пляшки, он одна іще повна стоїть на столику, перекреслена червоним, напевно дуже важливе лікарство там, вона знає, як переставляти пляшки в крапельницях, вона бачила це у лікарні, навіщо когось будити, вона і сама впорається.

Коли Віра Олексіївна знову лягла, рідина з флакона швидко полилася їй у вену. За хвилину почало пекти. Вона подумала, що так мабуть треба, якийсь мабуть вітамінчик їй призначили.

Коли біль стала нестерпною, вона потяглася до руки, щоб висмикнути крапельницю, але неспокій і холод вже стисли серце.

Чергового скорочення серцевого м’язу так і не відбулося.

* * *

Григорій намагався сховатися за контейнером, намагався залізти всередину, але йому це не вдавалось. Було темно. Поодинокі ліхтарі ледь освітлювали дорогу.

Григорій важко дихав, біг дався йому нелегко, відчайдушно калатало серце, але він мусів відбігти якнайдалі від свого дому, щоб… щоб вона його не наздогнала.

Погода була сира, холодна і вітряна, він пробував на ходу защіпнути поли свого пальта, але воювати з вітром закоцюблими руками, — програшна справа, а зупинитися і пошукати затишну місцину він не наважувався. Він навіть оглянутися не ризикував, щоб не побачити позад себе постать зі свічкою в руках.

Нюхом вона його почула, чи що? А хто їх, МЕРТВИХ, знає..?

Коли він раптом з розгону налетів на контейнер для сміття, думка сховатися не здалася надто страшною. Зупинився, хапаючи ротом повітря і водночас намагаючись відчепити з ноги поліетиленовий мішечок. Цих мішечків довкола було повно. Напевно вітер розбурхав сміття і те, яке легше, порозносив по вулиці.

Залізти в контейнер і почекати, поки його дружина пройде мимо? Світла від її свічки не багато, а його запах переб’ється запахом сміття.

Звівшись навшпиньки, він почав забиратися в контейнер.

Вітер ворушив сміттям на порожніх вулицях. Місто спостерігало за ним мільйонами вікон. Проїхало таксі, освітивши на мить фарами бомжа, що тупцював навколо смітника. У світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки.

Григорій бурмотів і лаявся. Нарешті він сильніше запахнув поли плаща і всівся між двома смітниками, куди вітер досягав слабше.

Юля… вона ходила по їхній квартирі і шукала Олену, свою дочку, і його мабуть теж шукала… Він сам бачив: запалила свічку і ходила по хаті… Ці мертві… Нюхом чуяла, що він стоїть під вікном…

Треба було одразу втікати…

Він здригнувся, згадавши, як побачив її очі там, угорі, за склом восьмого поверху… очі своєї померлої дружини, з величезної відстані, в темряві… Чого його раптом понесло на місце злочину?

І куди йому тепер йти..? Мав дві хати, а тепер ні одної… От і Юля приходила… за ним…

Заметіль дужчала, щедро засипаючи снігом все сміття, яке траплялось їй на шляху. Кожного року вона прилітала, щоб змінити цей світ на краще. Це було її призначенням — перетворювати чорний колір у білий. Місто спостерігало за нею мільйонами вікон. Шугнувши у височінь, вона задоволено оглянула зроблену роботу.

На ранок небо не впізнає землю.