Кованько Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

барикада з шпал, на якій стоять апарати для приготування

водню і наповнення ним кулі.

Довкруги клопочуть солдати саперного батальйону.

Весь день напередодні вони наповнювали кулю, проте роботі заважала буря, котра рвала і ударяла

кулю об землю. На кулі напис: «Росіянин».

Серед публіки бігає обірваний мужичок, торговець трубками для спостереження затемнення, і

вищить:

– Купуйте, панове, скельця, через хвилину починається затемнення.

О 6 годині ранку молодий поручик лейб-гвардії саперного батальйону О. М. Кованько

скомандував:

– Кріпити корзину!

До корзини прилаштували барограф, два барометри, біноклі, спектроскоп, електричний ліхтар і

сигнальну трубу.

З кулі передбачалося замалювати корону сонця, спостерігати рух тіні і провести спектральний

аналіз.

О 6 годині 25 хвилин до корзини підійшов, зустрінутий оплесками, високий, трохи сутулий, з

лежачим по плечах волоссям, з сивиною і довгою бородою, професор Дмитро Іванович

Менделєєв. В нього в руках телеграма, яку він читає: «На прояснення надія слабка. Вітер

очікується південний. Срезневський».

Менделєєв і Кованько сіли в корзину, однак намокла куля не піднімається.

Між ними точиться розмова. Чутно лише, що кожному хочеться летіти, і, нарешті, п. Кованько

поступається проханню Менделєєва і читає йому лекцію про управління кулею, показуючи, що і

як робити. Менделєєв цілується з Кованько, який вилазить з корзини. Підходять професор

Краєвич, діти професора і знайомі. Цілуються, прощаються...

Починає швидко темніти.

Пан Кованько вискакує з корзини і командує солдатам:

– Віддавай!

Кулю рвонуло догори, і, під вигуки «ура», вона зникає в темряві...

Як зараз, бачу величезну фігуру професора, його волосся, яке розвівається з-під широкополого

капелюха... Руки підняті догори, – він намагається розібратися у вірьовках...

І відразу зникає... Робиться абсолютно темно... Стає холодно і страшно... Деяким пані погано...

Чоловіки за декілька хвилин перед цим сміялися:

– Аж надто, панове, хитрими стали, наперед про небесну планиду знають... А ніякого затемнення і

не буде!

Ці чоловіки тепер в жаху кинулися бігти чомусь до села. Дехто ліг на землю... Моляться...

Голосять... Особливо жінки...

А вдалині реве сільське стадо. Ворони каркають тривожно і носяться низько над полем...

Моторошно і холодно.