Левицкий Дмитрий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

class="book">schools.keldysh.ru

Якщо Рокотов (Рокотов Федір Степанович – відомий російський художник – авт.) – ідеаліст,

романтик, мрійник і «витав у хмарах», то Левицький, навпаки, міцно стояв на землі. Його здорова

врівноважена натура не відчувала потреби в тому, щоб створювати навколо своїх героїв ореол

романтичної загадковості. Він знаходив їх цікавими і такими, якими вони були в дійсності.

Програючи Рокотову в поетичності, мальовничій вишуканості й витонченій натхненності,

Левицький вигравав у життєвості, розмаїтості і повнокров’ї своїх образів. Він не менше обожнює

матеріальність навколишніх предметів і речей, ніж Рокотів свої мрії і фантазії, і з таким же

захватом і натхненням виписує блискучі атласні стрічки, легені газові накидки, хутра й оксамит,

як Рокотів свої тумани і ніжні загадкові посмішки.

У велике мистецтво Левицький прийшов пізніше Рокотова, хоча вони – ровесники. Таке

запізнення пояснюється тим, що на відміну від Рокотова, який, приїхавши до Петербургу, відразу

ж почав удосконалюватися в портретному мистецтві, Левицький довгий час займався переважно

декоративними й іконописними роботами.

…В 1770 році його очікує дійсний тріумф: захват публіки і звання академіка за показаний на

академічній виставці серед інших портрет архітектора Кокоринова.

Цей портрет і справді настільки свіжий і гарний, що і зараз, через два сторіччя після його

створення, не перестав бути художньою новиною. Поруч з ним навіть рокотовський портрет

Григорія Орлова здається порожньою й легковагою балаканиною, де багато зовнішнього

напускного лиску, але мало думки і справжнього почуття...

Але, звичайно ж, найкращий, найчудовіший портрет Левицького і, бути може, взагалі всього його

життя – незрівнянний портрет Марії Олексіївни Дьякової. Усе в ній світиться – і кругле повне

обличчя, і блакитні добрі очі, і сором’язлива дівоча посмішка. Скільки ж у ній простоти і м’якості, затаєної пристрасті і жертовності.

До чого ж красивий цей портрет, як дивовижно грають, немов відблиски у воді, відсвіти від

зелених шовкових стрічок на всьому її свіжому повному тілі і на білому платті!

НЕ ОСЛІП, А ПРОЗРІВ, з статті «Діалог з картиною» на anima.ucoz.ru

Одна з головних загадок долі Левицького – творче мовчання художника в останню чверть століття

життєвого шляху. Він написав всього з десяток полотен. Щоправда, ці полотна чудові, але чи не

замало для такого майстра? Даремне це будуть цілком приписувати хворобі очей, яка лише в

глибокій старості привела Левицького до сліпоти. Ні, не сліпнути став художник у середині

дев’яностих років, а саме в ці роки він, нарешті, прозрів.

У якусь мить із сліпучою ясністю Левицький відчув всю помилковість свого стану. Його тонкий

розум, чесна і пряма душа здригнулися від відчуття фальші і лицемірства, які оточували його

щодня, щогодини. Він здригнувся від раптової свідомості, що бере участь в якомусь величезному

фантасмагоричному обмані.

…І художник шукає нові шляхи. Пише портрет своєї доньки у весільному народному вбранні. На

жаль... довголітнє писання замовних портретів зробило своє. Портрет Агаші не вдався. Він вийшов

салоновий, далекий від життєвої правди…

Мистецтво не прощає постійних, хоч і маленьких поступок і напівправди. Численна, іноді,

салонова продукція Левицького йому помстилася.

Чудова майстерність, володіння кольором, малюнком, тоном не могли замінити головне в

мистецтві – правду! І цей надлом, надрив, який чуйно відчувається тонким художником, все

наростав... Нестерпимими стали години замовної роботи, все більше тягнуло до самоти, до

читання, до гірких роздумів.

...Вичерпувалася епоха, замовкав і її співак...