Зміїне молоко [Михайло Успенський] (fb2) читать постранично, страница - 3

формі відловлювати…

А це в них поставлено на славу: ось уже й сирени завили з усіх боків, ось уже й тривогу оголошено. На повному ходу пролітаємо площу Ображеної Невинності — там нам услід хтось стріляти почав, але несерйозно, з поліцейського пістолета. Ось уже й Зелений Театр, але тільки не зелений він тепер, а чорний, і тут утечі нашій настає кінець.

— Паливо вийшло, — каже шоферюга. — Як ми до шпиталю дотягли — не збагну.

— Треба йти в міський магістрат, — оклигав наш костоправ, — усе пояснити, організувати вакцинацію…

— Вони вам, пане військлікарю, організують, — відповідаю. — Вони нас самоперше розстріляють, а потім розбиратися почнуть, кого розстріляли й за що. Зброя цивільним у руки потрапила — страшна річ.

— Мабуть, ви маєте рацію, — зажурився мій дідусь.

Вилізли ми з вантажівки й озирнулися. До Браґґівки ще тупати й тупати. Розвалин, щоб відсидітися, поблизу немає, бо й будинків ніяких тут не було — паркова зона. Але дерева в основному взимку на розпал пустили, одні пеньки стирчать. Яйцерізи над усім містом освітлювальні ракети вивішують, ніби така вже я важлива персона.

Автомат мій саморобний водій іще коли в кущі викинув. У пана військлікаря за статутом має бути особистий десятизарядний «фельдмаршал», але, боюся, кобура в пана військлікаря набита проносним та блювотним. Щоб пацієнта, значить, із двох кінців несло. Шоферюга, значить, яйцерізів по одному хапатиме, а я їх пігулками напихати стану для пониження бойового духу…

І чую я якийсь шум у кінці колишньої алеї. Тільки-но зібрався я лікаря з шоферюгою на землю покласти й сам лягти, а вже пізно.

Підлітає до нас довжелезний чорний «ураган» — не інакше, в герцогському гаражі конфіскований. Сирена не працює, і фари не горять. А я навіть лопату свою смертоносну прихопити не здогадався.

Гаразд, думаю, якщо вони відразу стрільбу не відкриють, одного-двох я з собою прихопити встигну, та й шоферюга дурно помирати не стане, не та порода…

Від’їжджають дверці убік. Одна людина сидить в «урагані». Зате яка. Я його раніше лише на знімках у спецжурналах бачив.

Одноокий Лис сидить за кермом, начальник контррозвідки Його Алайської Високості.

— Здоров, курсанте, — каже. — Як би дощик нині не зібрався…

І після цих слів свідомість мою покинув Бійцівський Кіт Ґаґ, відважний курсант, хлопець хороший, але дурнуватий, і знову я став самим собою — полковником контррозвідки Ґіґоном, спадковим герцогом Алайським.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доповідь я мав детальну й ґрунтовну. Я креслив графіки, складав списки, малював схеми й мапи. Час від часу Одноокий Лис вмикав у мені Ґаґа й розпитував про те, що Бійцівський Кіт бачив у будинку Корнія Яшмаа, з ким зустрічався та яких розмов був слухачем. Знову ставши полковником Ґіґоном, я слухав записи оповідань Ґаґа й у котрий раз дивувався, що у нас з ним абсолютно різні голоси. Таки добра ця система — двоє в одному. Котяру, як видно, приймали за повного телепня (повним-бо телепнем він якраз не був), і обговорювали при ньому абсолютно серйозні речі, сенс яких міг зрозуміти лише полковник Ґіґон.

Ось пан Корній відкриває Ґаґу очі на скотинячу суть правлячої алайської династії, ось він показує йому рапорти земних агентів… Багатьох із них ми вже засікли, але ще парочка імен не завадить. Брати треба всіх, усіх до одного. Тільки їх же й в Імперії повно-повнісінько, генерале, ось у мене й на Імперію список, але як ми їх отам шукатимемо?

— Не турбуйтеся, ваша високосте, — сказав Одноокий Лис і запалив смердючу самокрутку. — З проблеми вторгнення ми давно й успішно співпрацюємо з імперською службою безпеки. Вам я цього, даруйте, не повідомляв.

У мене перехопило горло. Тоді як дві держави кілька років люто шматували одна одну, їхні розвідки, виявляється… Та ще й без мого відома… Я хотів тут же викликати розстрільну команду, але передумав. І невідомо ще, кому підкоряється нині розстрільна команда. Тому я сказав лише:

— Гаразд, пане генерале. І давайте так: до коронації я для вас ніяка не високість, а полковник Ґіґон, підлеглий вам по службі. Так нам обом буде легше.

Справді, стало легше. Ми перекидали один одному через стіл листочки з іменами та зводили їх у систему.

— Баруґґа, сержант військово-архівної служби, він же Семенков Густав Адольфович…

— Реєстратор мерії Ґінґа, він же Михельсон Карл Іванович…

— Пані Ґіон, дружина коменданта палацу — ого! — вона ж Ольга Сергіївна Кулько… Ну, ці в мене завжди під рукою.

— Полковник шифрувальної служби Креґґ, він же Ігор Степанович Шелдон…

— Старший наставник школи Стерв’ятників Ґенуґ, він же Віктор Жанович Пшездецький…

Багато, багато їх було — тих, що звали себе прогресорами.

Нам з генералом подали чай з бісквітами, ми поглинали їжу, не бачачи її, і все розкладали й розкладали на величезному генеральському столі прокляті картки. Усе це були, судячи з розповідей Ґаґа й рідкісних моїх зустрічей у будинку Корнія,