Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
він роз'яснить, як замерзлий дощ може бути водночас «священним градом» (якщо таке можливо взагалі) і «новонародженим», адже цим останнім словом (якщо ми хоч трохи тямимо в англійській мові) називають немовлят віком до шести тижнів. Немає рації навіть дискутувати з цього приводу. Проте «Миломий» (хоч би ким він там був) виявляє нечуване нахабство, вимагаючи, щоб ми не лише надрукували ці вправи невігласа, а й неодмінно сплатили гонорар! Отакої! Ну й молодець! Слід було б провчити цього зарозумілого писаку і справді надрукувати його поетичні відкриття verbatim et literatim,[2] так, як вони з'явились з-під пера автора. Важко придумати суворіше покарання, і ми б радо скористались цією нагодою, якби не думка про наших читачів, які, певно, помруть від нудьги. Радимо «Миломию» (хоч би ким він там був) у майбутньому пересилати такі твори до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Горланя». Ці надрукують, будьте певні. Ці щомісяця друкують такий мотлох. Отож пересилайте туди, а нас ніхто не ображатиме безкарно».
Цей відгук остаточно поклав край моїм надіям, а щодо «Гармидера», «Горланя» і «Ласуна», то я не уявляю, як вони стерпіли таку наругу. Їх набрали найдрібнішим міньйоном (саркастичний натяк: мовляв, подивіться, які ви маленькі та ниці, а МИ позираємо на вас з недосяжної висоти великих літер!). Це було занадто! Їх зневажали, над ними знущалися! На місці цих журналів я б доклав усіх зусиль, аби притягнути «Нісенітницю» до відповідальності, і задля цього скористався б зі статті закону «Про захист тварин від жорстокого поводження». Щодо «Миломия» (хоч би ким він там був), то в мене остаточно увірвався терпець, і я більш не співчував йому. Він виявився звичайнісіньким дурнем (хоч би ким він там був) і отримав стільки стусанів, скільки заслуговував.
Попрацювавши зі стародруками, я впевнився, по-перше, в тому, що «найкраща політика — чесність», по-друге — що коли я не спромігся писати вірші краще за містера Данте, а також обох сліпців та інших представників допотопного письменства, то писати гірше за них неможливо. Проте я трохи оговтався і вирішив будь-що-будь написати якийсь «цілком оригінальний твір» (як інколи пишуть на обкладинках журналів). Я знову поклав перед очима як взірець блискучі вірші редактора «Ґедзя» на честь «Брильянтину Тама» і в запалі суперництва вирішив скласти оду на ту ж величну тему.
Перший рядок я написав легко і невимушено, — ось послухайте:
Писати вірші про «Брильянтин Тама»...
Однак, докладаючи всіх зусиль, щоб підшукати риму до «Тама», я впевнився, що мої спроби ні до чого не приведуть. Тоді я кинувся по допомогу до батька і, плідно попрацювавши кілька годин, ми з ним склали таку поему:
Писати вірші про «Брильянтин Тама»Важка робота, сказати прямо.
(Підпис) Сноб
Певно, наш опус вийшов не дуже довгий, але, як писалось в «Едінбурґ Ревю»,* «пора зрозуміти», що цінність літературного твору визначається зовсім не його розмірами. Просторікування «Щоквартального огляду»* на тему «наполегливої праці» взагалі не слід сприймати всерйоз. У цілому я був задоволений своєю першою пробою пера, залишалось тільки вдало прилаштувати її. Батько наполягав переслати вірші до «Ґедзя», але дві обставини ставали мені на перешкоді» По-перше, я боявся заздрощів редактора, а по-друге, я знав, що він не схильний платити за оригінальні твори. Зваживши як слід всі обставини, я переслав свої вірші до більш поважного «Ласуна» і нетерпляче та водночас рішуче чекав на вирок цього журналу.
В наступному номері я з неприхованою гордістю прочитав свою поему, яку було повністю надруковано на першій сторінці в супроводі таких знаменних слів, набраних у дужках курсивом:
(Звертаємо увагу наших читачів на чудові вірші під назвою «Брильянтин Тама», які ми наводимо нижче. Немає потреби говорити про їхню довершеність і патетику, — без сліз їх прочитати не можна. А тим, кому не до смаку рядки, присвячені цій самій величній темі, що їх нашкрябав редактор «Ґедзя», радимо порівняти обидва твори. P.S. Нам не терпиться розгадати таємницю псевдоніма «Сноб». Чи не можна сподіватись на персональне знайомство з автором?)
Така оцінка мого твору нітрохи не суперечить істині, проте, мушу признатись, я на неї не сподівався, — нехай запізніле визнання буде вічним докором моїй батьківщині і всьому людству. Не гаючи часу, я кинувся до редактора «Ласуна», який, на щастя, був удома. Він привітав мене підкреслено шанобливо, навіть по-батьківськи тепло і поблажливо, — безперечно, з огляду на мій юний вік і житейську безпорадність. Він запросив мене сісти і одразу ж перейшов до розгляду поеми, розсипаючи на всі боки компліменти, повторити які мені не дозволяє природна скромність. А втім, містер Краб (так звали редактора) не просто підлещував мені. Він невимушено, зі знанням справи проаналізував мій твір, не вагаючись, вказав на кілька дрібних вад, чим значно підняв свій авторитет у моїх очах. Звичайно, ми поговорили й про «Ґедзя»,
Последние комментарии
1 час 5 минут назад
2 часов 45 минут назад
2 часов 46 минут назад
2 дней 21 часов назад
2 дней 21 часов назад
2 дней 21 часов назад