cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
взув кросівки і вийшов із квартири.
Чомусь тривожно билося серце. Головою оволоділа непевність. Ще й вулиця зустріла його прохолодно. Вересень за одну ніч став як листопад. Правда, ще не збиралося втікати з гілок листя, ще зеленіла на газонах трава. А йому було незатишно, вітряно і сіро. Хмари скупчилися темними силуетами над самісінькими верхівками дерев. Вони зухвало блукали небом, то темніючи, то злегка світліючи. Десь здалеку натякав про себе дощ. Осені, схоже, було байдуже до його тривог. Осінь була холодною.
Повертатися по парасольку Сашко не став. Не до удачі це. А вона, пані удача, ох як згодиться йому сьогодні. Натягнув капюшон, який ще й захищав від цікавих сторонніх поглядів, і швидко покрокував вулицею. За такої погоди в окулярах від сонця він виглядав трохи дивно, але місто і не таке вже бачило, тож ніхто не звертав уваги на підлітка, який, можливо, втік з уроків, а може, прямує кудись у надзвичайно важливих справах.
За кілька хвилин Сашко зайняв спостережний пост неподалік парадного, до якого єдиний раз проводжав Орисю. Час знову різко скинув швидкість. Хвилини тягнулися неквапом, ніби старенькі люди на прогулянці.
Сашко пройшовся по двору, присів на металеву огорожу, що оточувала клумбу, навіщось зірвав якусь невелику жовту квітку, заглибився в її споглядання. Як на зло, наперекір усім очікуванням почався дощ. Спочатку несміливо, поодинокими краплями, а потім рясніше. Барабанив по капюшону, стікав одягом, добираючись своєю прохолодою до тіла.
— Привіт, чекаєш когось? — несподівано, гарматним пострілом прозвучало над вухом. Сашко здригнувся, зірвався на ноги. Перед ним стояла Орися. З-під парасольки на нього пильно і якось не так, як раніше, дивилися її очі. Підступний піт, ігноруючи прохолоду, виступив на чолі. Сашко навіщось відкинув капюшон.
— Т-так, — сказав, затинаючись чи то від холоду, чи від чогось іншого. — Тебе... — набрався сміливості, зняв окуляри і звів погляд на дівчину. — Орисю, я... — затих, не знаючи, що йому говорити.
— Давай сюди, до мене. Під парасолю, — спохватившись, уточнила Орися. — Змокнеш весь, ще застудишся, — додала стурбовано.
— Гірше не буде! — усміхнувся мокрими від дощу губами Сашко, показуючи на своє обличчя. — Вражає? — спитав, ховаючись від дощу під парасолькою.
— Нормально, тобі навіть личить, — сяйнула очима. — А ти справді так думаєш? — нахмурила брови.
— Як? — не зрозумів запитання Сашко.
— Отак, — кивнула кудись угору Орися. Сашко підняв погляд. Там, на останньому поверсі дев’ятиповерхівки, «світилося»: «Орисю! Ти, і тільки Ти!».
— Так. Думаю, — опустив очі Сашко. — Орисю, хочу тобі сказати, що із Змієвською нічого... — знайшов сили для слів.
— Знаю, — перервала його. — Чула, як дівчата в класі над тобою потішалися. Казали, ніби втік із квартири.
— Сміялися? — похнюпився Сашко. От ще один — контрольний — ляпас.
— А я... щаслива... від того, що втік, — думаючи над кожним словом, вимовила Орися.
— Щаслива? — підняв очі, не стримавши радості. — Ось, це тобі... — простягнув жовту квіточку, яку тримав у руці. — На жаль, поки що нічого іншого не можу, — знизав плечима.
— А ті гербери кому були? — несподівано спитала Орися.
— Ти звідки?.. — широко розплющив очі. — Тобі, — знову опустив погляд.
— Я не раз уявляла, як ти даруватимеш мені квіти, — якось автоматично зібгала прив’ялу квітку Орися. — Про гербери мені вчора Бадій розповів, — посуворішала, стиснувши губи. — Він, схоже, шкодує, що все так між вами сталося.
За мить поглянула на Сашка, осяяла сірими очима з таємничими краплинками на райдужці. Несміливо простягнула до нього руку, стиснула його мокрі холодні пальці. Притулила до своїх вуст, легенько дмухнула теплим повітрям.
Усім своїм виглядом, світлом своїх очей Орися казала йому, що розуміє його. Він — зрозумілий їй і цікавий тим, що вона не збагнула ще в ньому.
Зовсім несподівано холодний осінній дощ, ніби волею чарівниці, перетворився на веселу літню зливу. Грайливо заторохтіли по парасольці краплинки, щось засвітилося в душі, й уже не нагадували про себе промоклі ноги. Дощ пахнув чимось звабливим і ще невідомим. Пахнув ароматами лугових трав. Небом пахнув. І щось очікуване, але ще не розгадане шепотів їм.
Сашко мало не задихнувся від ніжності. Щастя було близько. Уперше в житті Орися пригорнулася до нього. У їхньої загадки ставало все менше таємниць. І парасольці було затишно одній на двох під невгамовним дощем.
Дощ пахнув коханням...
Последние комментарии
1 час 21 минут назад
2 часов 54 минут назад
6 часов 47 минут назад
6 часов 51 минут назад
12 часов 12 минут назад
1 день 23 часов назад