Карбід [Андрій Любка] (fb2) читать постранично, страница - 2

сторонньої допомоги. Марічка ще кричала тоді, як несамовита, мовляв, алкоголік, уже навіть самотужки дотелемпатися додому не може. А Тис був щасливим, адже доля дала йому шанс. Хтось міг би й справді повірити в історію його дружини: чоловік уночі йшов з генделика безбожно п'яний, не побачив відкритий люк, упав у нього і з головою скупався в гівні, помиях та інших відходах. Так, це була правда, але тільки зовнішній її бік.

Бо внутрішній був відомий лише Тисові: він, може, й упав у нечистоти, але завдяки цьому в його голові промайнула ідея, що наповнила життя сенсом. Саме так: униз, під землю! Саме туди він має зануритися, саме там мусить знайти майбутнє для свого нещасного народу. Підземна Україна! Зробити щось таке, до чого ще ніхто не додумувався. Увесь його життєвий шлях був символом цього занурення: фах історика якраз і означає копання, копирсання, заглиблення. Тобто ще в юності інтуїція скерувала його правильно — до глибин! І ось він там опинився — у ямі міської каналізації.

Додому Тис повернувся мокрий і зі шлейфом пахощів, від яких різало очі, але обличчя його прикрашала усмішка блаженного. Мабуть, саме через неї Марічка й подумала, що Тис дуже п'яний. Але це було не так: він випив усього плящину-дві горілки, не більше. Та й чи хотів він цього? Ні, просто по-іншому достукатися до робочого люду неможливо. А так візьмеш сто грамів, підсядеш, скажімо, до будівельної бригади за стіл, а коли випаде твоя черга казати тост, проголосиш його на честь Святослава, князя київського. Принагідно додавши до тосту коротку, хвилин на двадцять, історичну довідку. Ось так і будується національна свідомість — тост за тостом. Тож Тис зовсім не для себе це робив, а для України. Але хіба Марічка могла його зрозуміти?

Втім, тепер, коли він виліз із ванни і замотався в перини, його можна було сміливо назвати щасливим. У голові ще бушував хміль, додавав думкам сміливості й польоту. Тис падав у сон, немов у відкритий каналізаційний люк, ось тільки замість фекалій там була слава, зірки, калина і народна повага. Він бачив, як простує між рядами щасливих українців, усі вони аплодують йому, захоплюються, співають «Многая літа!», а він іде й усміхається. Наприкінці шляху світло: великий стіл, накритий найрізноманітнішими наїдками й напоями. Там є й перцівка, й слив'янка, і чиста, і пиво — словом, усе, що потрібно народному герою. А на кожній чарочці — герб України з одного боку. І зірочки Євросоюзу з іншого. На денці ж — викарбуване його, Тиса, ім'я. Людини, що здійснила свою місію та об'єднала нарешті багатостраждальну Україну з матір'ю-Європою. Безумовно, так і буде. Все йому вдасться. Добре, що доля подарувала шанс тепер, коли йому всього-на-всього сорок чотири роки, він повен сил і наснаги. Тепер він знає своє призначення. Залишилося зібрати команду, яка допоможе втілити геніальний задум у життя. А команда вже є, у нього є вірні товариші, які ніколи не зрадять. Уже завтра він піде до Ікара — той аж просяє, коли почує Тисову ідею. Він збере усіх друзів, цю команду велетнів духу, патріотів, українців. Усе в нього вийде. Дякувати Богу, що Він послав йому цю каналізаційну яму, цей глибокий натяк! Засинаючи, Тис знову і знову падав під землю, де на нього чекали випробування і злети, слава й звитяга. Він щось бурмотів крізь сон, усміхався, крутився. Уві сні вигрібав руками землю, пірнав у неї, заглиблюючись усе нижче й нижче.

Розділ другий, в якому Тис поспішає до Ікара

Прокинувшись, Тис довго намагався зрозуміти, де він. Цілісіньку ніч він провів під землею, копаючи, риючи, зубами вгризаючись у ґрунт, а тепер бачив перед собою електричну лампочку, що звисала на дроті зі стелі. Світила то яскравіше, то тьмяніла — давалися взнаки перебої з напругою. Тис подумав, що так само світло ліхтарика вириватиме з темряви дно його ями, коли він нарешті збере друзів і почне копати.

У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них повністю вчора Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував — люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси. Зате Марічка, увійшовши до кімнати, скривилася, немов сама вступила босою ногою в купу теплого коров'ячого лайна.

— О Господи, ти б хоч вікна відчинив, якщо помитися по-людськи не можеш! Або спи надворі, біля пса! Хоча пес буде бридитися тебе, алконавте нещасний! Пияцюра! Як ти до дітей у школу підеш, як вони тебе слухатимуть, якщо тебе й пес сторониться? Подивися на свій кабінет, засранцю нещасний: люстри немає, лампочка звисає зі стелі, як у сараї, у всіх шафах — книжки порозкидані, як після хуртовини, на столі — карта з кістками від позавчорашнього борщу, і над усім цим — твій запах, запах гівна! І чому я за тебе вийшла, чому не послухалася мами, яка мені казала, що краще вийти за мерця, ніж за історика, ліпше йди за інваліда, який хоч пенсію нормальну отримує, ніж за шкільного вчителя! —