Легенди Львова. Книга друга [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать постранично, страница - 2

срібних прикрас вішали на ґрати.

На початку XVI ст. одна молода жінка, яка своїм виглядом і вбранням вдавала з себе панну, хоча насправді вела життя гріховне і безсоромне, протиснулася крізь залізні прути до самої ікони. І в ту ж мить вона була покарана за свою настирливість. Сатана з великою бурею влетів до каплиці, схопив її за волосся і підняв у повітря. Жінка з жахом заверещала, а злий дух з силою вдарив її об стіну, здерши волосся від шиї до чола, і забив її.

Волосся те ще довго висіло на стіні у каплиці, нагадуючи про те, що нечестиві люди не можуть надіятися ошукати Бога. Очевидці згадують, що бачили те волосся ще в 1598 р.

Замерзлі слова

У давні часи в околицях Чортової Скелі заблукав серед зими пілігрим. Він пройшов далеку дорогу з самого Києва і тремтів із холоду. Мороз дошкуляв усе сильніше. Пілігрим заблукав серед камінних брил, повалених дерев, ноги його загрузали у снігових заметах, він шалено втомився і, знесилений, впав у сніг, притулившись до дерева. Він уже остаточно втратив надію вибратися і не прагнув нічого іншого, окрім заснути. Несподівано побачив, як великий товстий борсук потрюхикав навпростець через кущі і зник у широкій шпарі у скелі.

— Там є дорога! — скрикнув пілігрим і провалився у вічний сон.

Але сталося диво: його слова замерзли на крижинки, а сам він так і не прокинувшись, закам’янів.

Минуло два місяці, на початку весни забрів у ті місця інший пілігрим. Подекуди ще лежав сніг, сонце ховалося за свинцевими хмарами. Пілігрим заблукав і наломився, йому здалося, що він рухається по колу, щоразу виходячи на те саме місце. Врешті його охопив такий розпач, що він сів на камінь, обхопив голову руками і гірко заплакав. І тут хмари розійшлися, визирнуло сонце і слова-крижинки, промовлені попереднім пілігримом, розтанули. Вони заіскрилися і забриніли в повітрі: «Там є дорога!», а потім лягли попід скелею, утворивши в снігу рівненькі рівчачки.

Пілігрим зірвався на ноги, підійшов ближче до скелі і, розсунувши гілля, побачив прохід. Так йому вдалося вибратися з нетрів.

Три буханці

Коли Хмельницький облягав Львів, у монастирях почали пекти хліб і видавати людям. Буханці були невеличкі, якраз щоб одній людині на день вистачило. Їх клали на підвіконня, і кожен, хто мав потребу, приходив і брав.

Один крамар помітив, що за тими буханцями не слідкують, хто скільки бере, і вирішив одним буханцем не обмежуватися. До віконець підходило стільки людей, що монахи, навіть якби хотіли, то ледве чи когось би запам’ятали.

От він, узявши одного буханця, відійшов за ріг і сховав його у кущах, а потім повернувся за другим, а відтак і за третім. Коли ж він з третім буханцем прийшов на місце сховку і розгорнув кущі, то відчув раптом, як буханець настільки обважнів, що вивалився йому з руки і впав поруч інших двох. Крамар нахилився, аби підняти хліби, але не зміг їх зрушити з місця, бо вони закам’яніли.

Іще довго неподалік монастиря бернардинів можна було бачити три круглі камені, які нагадували своїм виглядом про людську ненажерливість.

Розмова волів

Відомо, що на Святий вечір худоба розмовляє людською мовою. Правда, не вся, а лише та, що при народженні Ісуса як могла допомагала та гріла його своїм подихом. Тому такий дар отримали коні, корови і воли. Але відомо також, що підслуховувати розмову худоби не варто, бо за це чекає жорстока покара: смерть.

Один багатий господар не втримався і вийшов по вечері до своєї обори і став наслухати. Спочатку панувала тиша, тільки сіно шурхотіло під зубами волів, а потім пара найкращих сивих волів, яких господар любив найдужче, почала моститися спати. І тоді власне почувся голос іншого вола:

— Чому то ви так рано вляглися і чому так засмутилися?

— Як же нам не сумувати, як не журитися... Мусимо лягти раніше, аби добре відпочити, бо завтра раненько запряжуть нас до найтяжчої роботи.

— А то ж якої? — питаються інші воли.

— Ох-ох, — зітхали сиві воли, — наш добрий ласкавий господар міг ще бозна-скільки жити і життям тішитися. Але вчинив гріх великий: вийшов по святій вечері послухати нашу розмову і за те тепер мусить померти.

— Коли ж то станеться?

— Ще цієї ночі.

— То він і світанку не побачить?

— Ой ні, не побачить. А ми його повеземо вранці до церкви відспівувати.

Так воно й сталося. Господар ще тої ночі помер, а пара найкращих сивих волів завезла його до церкви, а наступного дня на цвинтар.

Орли Ґербуртів

Однією з дуже поважних родин, які мешкали у Львові, були Ґербурти. Поблизу Добромиля на високій горі виднілися ще в позаминулому столітті руїни давнього замку Ґербуртів.

Місцева легенда розповідає про причини загибелі цього