Дар Гумбольдта [Сол Беллоу] (fb2) читать постранично, страница - 3

читалася якась глибока жіноча образа. Коли ми вийшли з дому, він понуро мовив: «Мати дозволяла мені приїжджати до Чикаґо, але я мав шпигувати за старим, копіювати його банківські виписки й номери рахунків, а ще записувати імена його шльондр. Вона збиралася позиватися на нього до суду. Вона божевільна, розумієш. Але потім старий збанкрутував і все втратив. А незабаром помер від серцевого нападу у Флориді».

Отаке було підґрунтя тих дотепних веселих балад. Гумбольдт був депресивним маніяком (він сам поставив собі такий діагноз). Мав зібрання праць Фройда і читав психіатричні журнали. А якщо ви вже прочитали «Психопатологію повсякденного життя», то знаєте, що повсякденне життя є психопатологією. Так було і з Гумбольдтом. Він часто цитував мені «Короля Ліра»: «…по містах заколоти, по селах розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв’язок між батьком і сином…» При цьому він наголошував «між батьком і сином». «Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили»^[9].

Що ж, його спокій таки було розбито сім років тому. А зараз, коли вийшли нові антології, я спустився в підвальчик Брентано й переглянув їх. Гумбольдтових віршів туди не включили. Покидькам, політиканам і похоронним бюро від літератури, що укладають ці збірки, старомодний Гумбольдт був ні до чого. Тож усе, що він думав, писав, відчував, тепер не мало жодного значення, а всі його спроби вирватися за межі рядків і повернути у світ красу призвели лише до того, що він вимотав собі душу. Він помер у понурому готелі за Таймс-сквером^[10]. А я, належачи до геть іншого розряду письменників, лишився горювати за ним у достатку в Чикаґо.

Шляхетна ідея стати американським поетом, певно, змушувала Гумбольдта іноді почуватися диваком, хлопчиськом, комедіантом, дурником. Ми жили як богема і як студенти-випускники, налаштовані на розваги та ігри. Можливо, Америка не потребувала мистецтва та внутрішніх див. Адже мала так багато чудес зовнішніх. США були великим проектом, дуже великим. І що більший був він, то менші ми. Тому Гумбольдт поводився як дивак і комік. Але часом його дивакуватість десь зникала, і тоді він спинявся й замислювався. Він, як і я, намагався у своїх думках знайти для себе вихід із цього американського світу. Я розумів, що Гумбольдт розмірковує про те, що робити поміж тоді та зараз, поміж народженням і смертю, намагаючись відповісти на найважливіші питання. Але ці роздуми зовсім не пішли йому на користь. Він присів на наркотики і випивку. Зрештою, довелося пройти чимало курсів шокової терапії. За його словами, це було змагання — Гумбольдт проти божевілля. І божевілля виявилося набагато сильнішим.

Я й сам почувався не найкраще, коли Гумбольдт озвався, так би мовити, з того світу, і докорінно змінив моє життя. Попри нашу велику сварку і п’ятнадцять років відчуження він дещо залишив мені за своїм заповітом. Я одержав від нього спадщину.

* * *

Він був чудовий актор, але потроху божеволів. Певних відхилень могли не зауважити лише люди, які так реготали з його жартів, що їм було вже не до спостережень. Гумбольдт, цей шляхетний дивакуватий красень із широким світлим обличчям, цей чарівний, балакучий, стражденний чоловік, до якого я так прикипів усім серцем, надміру переймався темою Успіху. І, звісно ж, помер Невдахою. А що ж іще могло чекати на людину, яка писала ці іменники з великої літери? Щодо мене, то я завжди намагався обмежувати кількість священних слів. На мою думку, Гумбольдт мав їх занадто великий перелік — Поезія, Краса, Любов, «Безплідна Земля», Відчуження, Політика, Історія, Несвідоме. Ну й, звісно, Депресивний та Маніяк — завжди з великої літери. Як на Гумбольдта, найбільшим депресивним маніяком Америки був Лінкольн. А Черчилль із його нападами люті й чорної меланхолії, той узагалі був класичним випадком Маніакальної Депресії.

— Як і я, Чарлі, — казав Гумбольдт. — Але подумай, якщо Енергія — це Радість, а Нестримність — це Краса, то Депресивний Маніяк знає про Радість і Красу більше за будь-кого. Хто ще має стільки Енергії та Нестримності? Либонь, у цьому полягає стратегія Душі щодо посилення Депресії. Хіба Фройд не казав, що Щастя — це послаблення Болю? Тому що більше Болю, то глибше відчуття Щастя. Але це має свою першопричину, і Душа завдає Болю навмисне, — провадив він далі. — Хай там як, а Людство приголомшене Нестримністю й Красою певних особистостей. Коли Депресивному Маніяку вдається втекти від своїх Фурій, він — непереможний. Він підкорює собі Історію. Я думаю, що зростання на силі є прихованим механізмом Несвідомого. Називаючи видатних людей і царів рабами Історії, Толстой, на мою думку, помилявся. Не обманюйся, царі — це найвеличніші хворі. Маніакально-депресивні герої захоплюють Людство у свою коловерть і поривають кожного за собою.

Бідолашний Гумбольдт недовго здіймав таку коловерть. Він ніколи не належав до