Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
звірі, і крокодил з годинником у шлунку, за яким мешканці острова звіряють час. Тут щодня відбуваються пригоди, і день без пригод — це найдивніший день. До речі, пригод так багато, вони такі несподівані, кумедні і вигадливі, що від них важко відірватися. І всі герої цієї книжки, фантастичні і не дуже, і навіть зовсім не фантастичні — як, наприклад, тато і мама Дарлінги — допомагають нам зрозуміти найважливіші у світі речі.
“Пітер Пен” — дуже правдива книжка: кожен із нас, дорослих чи дітей, може впізнати себе у її героях. Тут багато знайомих кожному ситуацій — наприклад, коли діти сідають за стіл і їдять уявну вечерю; або коли ховаються від дорослих за шторами і старанно сопуть, ніби уві сні; або коли найсерйозніші речі сприймають як забаву…
Але знов повернімось до початку. Отже, 1904 року “Пітер Пен” з’явився на сцені, а 1906-го, слідом за ним, вийшла друком книжка “Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах”. Це теж історія про Пітера Пена — чи то передісторія, бо тут описуються події, що відбувалися з Пітером до того, як він опинився в Небувалії — ще у, так би мовити, донебувальські часи. Вона трохи інакша: в ній менше пригод, зате більше роздумів і споглядання. На такий лад налаштовують самі Кенсінгтонські Сади. Але існують вони насправді чи… так, як Небувалія, — тільки в дитячій уяві? Ні, ні, це справжні королівські сади, розташовані довкола Кенсінгтонського палацу в Лондоні. Вони навіть мають справжню поштову адресу і простягаються на захід від знаменитого Гайдпарку. До речі, там, у Кенсінгтонських Садах, і сьогодні можна зустріти Пітера Пена — на постаменті: пам’ятник було споруджено 1912 року.
Читаючи історії про Пітера Пена, я часто сміялася, інколи плакала — і назавжди полюбила його. І в роботі над перекладом, звіряючи український текст з оригіналом, я звіряла насамперед свої почуття: чи відчувається в моєму перекладі те саме, що в оригіналі? Це для мене було найважливіше. І дуже хотілось би, щоб ви полюбили українського “Пітера Пена” так, як люблю його я.
Кожну книжку можна читати по-різному. Можна поверхово, нічого не дошукуючись і ні над чим особливо не замислюючись. Але добра книжка таки заслуговує на те, щоб пірнути у неї з головою, до глибин, і знайти у ній більше, ніж написано словами. Бо в добрій книжці є не тільки слова, що складаються в рядки і біжать (чи повзуть) безкінечною стрічкою, — є ще й те, що між ними заховано, як скарб. А скарби ніколи не лежать на поверхні — хіба не так?
Наталя Трохим
Примечания
1
MEA CULPA — лат. [меа кульпа] — МОЯ ПРОВИНА.
(обратно)
2
Маронер — від англ. maroon — людина, яку висадили на безлюдний острів.
(обратно)
“Прогулятися по дошці” — так пірати називали страту засуджених на смерть, яких змушували пройти по дошці, що виступала далеко за борт, і кинутися в море.
(обратно)
Последние комментарии
1 час 18 минут назад
2 часов 45 минут назад
1 день 12 часов назад
1 день 22 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 18 часов назад