Прощення [Алеш Штеґер] (fb2) читать постранично, страница - 3

потрібно, шефе? Якщо ні…

— Все нормально, ти закінчуй, я замкну, — каже Ґрам і дає офіціантові знак ножем, що він може йти.

— Отже, на чому я зупинився? Ага, на інтелекті восьминогів. Ви думаєте, люди розумні завдяки їхньому мозку? Та де там! Ми всі вважаємо, що мислимо мозком. Восьминіг — живий доказ того, що це не так. Восьминіг має дуже маленький мозок, але розумний як сам чорт. А знаєте чому? Бо має розумне тіло. Навіть його тіло розумне, не кажучи вже про крихітний мозок. Людям промивають мізки, і вони сліпо вірять науці, яка більшість речей приховує або демонструє у спотвореному світлі.

Ґрам витирає піт з чола та, помітно схвильований, відкидається на спинку крісла, і воно тихо скрипить.

— Дуже цікаві міркування, — спокійним голосом мовить Білий і відсьорбує мінеральної води зі склянки.

— Дивіться, людина вигадала комп’ютер, — продовжує Ґрам. — Але замість того, щоб трактувати комп’ютер як щось дуже спрощене й наближене до людської діяльності, ми сприймаємо комп’ютер як модель людини. Коли ми розмірковуємо про людський мозок, то уявляємо його чимось на кшталт жорсткого диску. Неправильно, все неправильно! — вигукує Ґрам і відкладає ніж та виделку, які ще мить тому встромляв у одне зі щупалець печеного восьминога. — Хліб не старший за борошно, розумієте? Правда в тому, що в мозку нічого не зберігається. Нічого! Мозок — це лише конвертор, трансформатор, вимикач: струм біжить, струм не біжить, це все. Не вірите? Гляньте на восьминога, він все вам розповість.

Усі троє дивляться на тарілку. Якусь мить чутно тіктакання настінного годинника із сусіднього приміщення.

Ґрам знову бере в руки столові прибори й продовжує пошепки, майже змовницьким голосом:

— Ще одне, чому нас може навчити восьминіг, — це як насправді все відбувається. Причиною природної смерті восьминогів завжди є спарювання. Восьминоги не вмирають від старості. Їх або хтось вбиває, або вони гинуть самі через розмноження. Самці вмирають за кілька місяців після запліднення, а самки, meine liebe Dame^[3] — Портеньо, так? — самки восьминогів виснажуються, оберігаючи свої яйця.

Нарешті Ґрам устромляє ножа в середину восьминога. Великий шматочок соковитого м’яса з кінчика виделки перекочовує до рота. Ґрам задоволено жує і киває головою. Гості мовчать. Ґрам безсоромно розглядає красиве волосся Рози Портеро. Спокусливо посміхається до її темно-карого лівого ока, яке трохи сором’язливо заплющилось і відразу знову розплющилось, тоді як праве око повністю закрите водоспадом її густих чорних кучерів. Ґрам підморгує їй і відпиває трохи вина. Роза приязно усміхається. На руках усе ще має тонкі шкіряні рукавички. Лівою рукою обхоплює свій бокал з рислінгом, підносить його і — хоп! — випиває до дна двома нескінченно довгими, ненаситними ковтками.

Адам Білий витягує авторучку з петельки свого піджака і починає водити нею по газетних сторінках.

Роза відставляє бокал. Червоний півмісяць її помади вгризається у вінце бокала. Долонею в рукавичці вона торкається кутиків губ і відкидає волосся з обличчя.

Чи Ґраму просто ввижається, чи в нього справді вдивляється зелене скляне око? Йому здається, що воно будь-якої миті кинеться на нього, як змія, і проковтне. Йому здається, він може впасти в це зелене око глибоко-глибоко, настільки глибоко, що не буде дороги назад, на поверхню, на гладінь. Білий піднімає авторучку, тіктакає годинник у сусідньому приміщенні, тік-таком коливається авторучка. І око, яке водночас є ротом, а в роті — скляний голос. Навіть якби пан Ґ. був сміливим хлопчаком, який біжить босим по полю в невідомому напрямку далеко від дому, — йому не втекти. Гострий біль від підошов зі шпичаками, легке запаморочення від страху та подивування із себе самого.

Ґрам захлинається. Починає кашляти. Білий нахиляється вперед, сильно б’є його по спині. Шматок восьминога вилітає з рота назад на тарілку. Склеюється з двома куснями розрізаного восьминога. При цьому щупальця ворушаться, скручуються навколо краю тарілки. Восьминіг на тарілці оживає. Щупальця тремтять, рухаються і наступної миті членистоноге гепається під стіл. На тарілці залишається тільки кілька шматків картоплі, а на газетному папері — вологий звивистий слід від присосків.

«Це неможливо!» — такою була остання думка Ґрама, коли він падав усе глибше й глибше. Ця думка — єдиний крихкий камінчик, за який він чіпляється, провалюючись крізь зелене скло.

Тим часом весь навколишній світ нестримно занурюється дедалі глибше у зелень, тіт-так, полонини все світліші, стодоли, дерева і верхівки зелених гір крутяться в далині. Ні, тепер уже немає шляху назад, він уже не вдома. Тепер уже неможливо вдивлятися в траву, яка нуртує і хвилюється на вітрі. Наче вона жива, наче росте повсюди довкола, й огортає, і щомиті більше поглинає Ґрама, позбавляючи будь-якого порятунку.

— Дотримуйся моїх вказівок, і все буде добре, — каже Білий, забираючи зі