Вона [Марина Кичка] (fb2) читать постранично, страница - 77

Зараз немає ніякого сенсу його будити. Це станеться сьогодні.»

Серце в Марі, здається, зупинилось. Вона не могла дихати, критично не вистачало простору. Вона піднялась з ліжка і тихо вийшла в коридор, хотіла вийти на вулицю, але зрозуміла, що це їй не допоможе, тому попрямувала до гостьової спальні, де вже протягом тижня жив Назар. Оскільки всі знали, що це скоро трапиться, вона постукала. Двері за мить відчинились, і Марі побачила Назара. Більше йому нічого не потрібно було казати. Але від вигляду Назара їй зовсім не стало легше.

— Сьогодні? — Назар повернувся і сів на ліжко.

— Так, — Марі зайшла до кімнати. Здавалось вона зараз зомліє, тому ледве дійшовши до ліжка, вона сіла.

— Тарас вже знає?

— Ні, він спить.

— Де все відбудеться?

— У кабінеті, ввечері. Але я не змогла додивитися сон. Прокинулась. Раніше такого не було. Не розумію… Раптом я щось через це упущу? — Марі занепокоєно поглянула на Назара. — Раптом щось важливе, як так вийшло? Він з’явився, і я відразу прокинулась.

— Марі, не картайте себе. Ви знаєте де він з’явиться, цього має вистачити, адже діяти потрібно буде максимально швидко. Що потрібно від мене? — Назар намагався залишатись зібраним. Хоча це йому зараз вдавалось вкрай погано. Адже він вже й не знав, що йому робити. Він бачив стан Марі і посилати її на найтяжчий бій та ще й у такому стані було бездушно. Та Назар розумів, що на кону стоїть життя Тараса і змушений був триматись до кінця.

— Бути на відстані. І раптом що, викликати вчасно швидку, — Марі сумно поглянула на Назара. — Впевнена, що ви це і так знаєте. Але мушу сказати, ще раз. Я зроблю все, щоб його вберегти.

— Марі, я знаю. І хочу дещо сказати і вам. Будьте готові до всього. Ви все ж людина.

— І ще одне… У моїх речах є лист. Для Тараса. Якщо… — Марі не змогла продовжити. Повітря застрягло в горлі. — Віддайте його Тарасу.

— Добре.

Тяжчої розмови в житті Марі ще не було. Та на неї чекало ще гірше побачити зараз Тараса. Марі зайшла до спальні так само тихо, як і вийшла. Тарас вже не спав, але ще був у ліжку. Побачивши Марі, він все зрозумів.

— Сьогодні? — він поглянув на Марі, яка здавалося ледь стоїть на ногах.

— Так… — вона з усіх сил намагалась стримати сльози.

— Ей… — Тарас піднявся з ліжка і швидко підійшов до Марі, — чого ти? Усе буде добре, — він поцілував Марі і міцно-міцно обійняв. — Коли?

— Ввечері.

— Ну, тоді ми маємо цілий день. І я хочу, щоб ми провели його якнайкраще. Тому пропоную кудись вибратись.

Але як би вони не старались. Якби не намагались веселитись, кожне слово, кожен погляд, кожен дотик були сповнені смутку і печалі, так, ніби це останнє слово, останній дотик, останній погляд. Повернувшись додому вони сіли за вечерю. Але нікому не хотілось їсти. Марі дуже нудило і через хвилювання і через… Через те, про що Марі не могла думати. Але з думок це не йшло. Вона вагітна. Вагітна від чоловіка, якого безмежно кохає. Ось воно, те, про що можна тільки мріяти! Зараз їй здавалось, що все дійсно вийде. Марі дивилась на Тараса. І уявляла, якою буде реакція коханого, коли вона йому про все розкаже. Він, напевно, дуже зрадіє. Вона уявляла, як він обійме її і буде щось схвильовано розказувати їй, а вона його не слухатиме, бо у вухах від щастя шумітиме.

— Що? — зацікавлено запитав Тарас.

— А що)?

— Ти на мене щойно так цікаво дивилась). І так посміхалась). Мені сподобалось. Про що ти думала?

— Та я вже й не пам’ятаю), — Марі не збиралась усе так зіпсувати.

Вони мовчки піднялись із — за столу і пішли в кабінет. Марі взяла револьвер і сіла в крісло. Тарас сів у крісло за столом. Там де був у її сні. Вони мовчки дивились одне на одного і слухали як збігає хвилина за хвилиною, кожна з яких була неймовірно довгою, для тих, хто чекає і неймовірно короткою для тих, хто збирається прощатись. І це просто розривало душі обох.

— Я КОХАЮ ТЕБЕ, Марі.

— Не більше ніж я тебе.

— Ти принесла сенс в моє життя.

— Тарасе, не треба. Ти ніби прощаєшся зі мною. НЕ ПОТРІБНО. Завтра буде новий день. Добре? — Марі благально поглянула на коханого.

— Добре, — ніжно посміхнувся до неї Тарас.

Умить в кімнаті стало холодно і темно. Насправді нічого не змінилось але обидвоє відчули, як щось наближається, і наближається щось лихе. Марі зіскочила на ноги і приготувалась до пострілу. Усе її тіло напружилось, усі її відчуття були згуртовані навколо одного єдиного бажання — не схибити в потрібну мить. Тарас не витримав і миттєво зіскочив на ноги. Ще секунда і в кімнаті з’явився він. Це не була людина але силует був досить схожий. Усе його тіло було сумішшю шматків тканини плоті і кісток. Кінцівки були жахливими. Пальці були більше схожі на кігті чи то голі, загострені кістки. Демон був у рази більший від звичайної людини. І поки його тіло набирало фізичного стану, Марі навіть не ворушилась, потрібно було дочекатись, поки він остаточно стане реальним. Це були долі секунди, але для Марі вони були цілою вічністю. Ще мить і стріляти.