Володар жахів. Характерницька сила [Ніна Ягоджинська] (fb2) читать постранично, страница - 3

пологого з одного боку й вертикально обірваного з іншого, росте величезний клен. Якщо стати під ним, перед тобою розкинеться захопливий краєвид, обрій буде далеко-далеко, а небо, навпаки, близько-близько.

На пагорб Ярослав ішов, відчуваючи себе Сізіфом, котрий вічно мусив викочувати на гору великий камінь, а той постійно скочувався вниз. Підніматись, штовхаючи перед собою велосипед, виявилося не так просто. На вершині, відсапуючись, Ярик з полегшенням сів прямо на землю.

Ох, і краса навколо! Усюди, скільки сягає погляд, відчувається весна, усі відтінки зеленого: смарагдовий, оливковий, салатовий, м’ятний, лаймовий, малахітовий переплітаючись заполонили, покрили поля, ліс, береги річки, кущі обабіч дороги, людські городи.

Ярослав дивився, вбирав у себе весняні фарби, звуки, запахи й відчував себе частинкою навколишнього світу. Відійшли, розчинились образи, самотність, несправедливість, навпаки, здавалось, що в житті все правильно, саме так, як і мало бути, і проблеми — то і не проблеми зовсім, а так — привід усміхнутися. Це було якесь радісно-шалене глибоке відчуття, коли ти любиш світ, а він, такий неосяжний і прекрасний, любить тебе.

Не помічаючи часу, Ярик сидів під кленом, обхопивши коліна руками, і дивився перед собою. Потім навіть прикрив очі, продовжуючи відчувати все навколо. Коли нарешті підвівся й вирішив їхати додому, його чекало потрясіння — він зовсім не впізнав нічого з того, що його оточувало. Не було ні клена, ні пагорба, ні рідного велосипеда.

Ярослав розгублено роззирнувся, шукаючи якихось знайомих орієнтирів. Ні-чо-го. Під ногами протікав кришталево-чистий струмочок, позаду здіймався вгору непролазний ліс, попереду розстелився степ з травою по коліна. Ціле море трави хиталось, перекочувалось зеленими хвилями під лагідним вітерцем. Це було не дуже схоже на ранню весну. І взагалі, нічого подібного Ярослав ще не бачив. Придивившись, хлопець побачив вузьку дорогу, що петляла поміж трави. Може, він сноходець, лунатик, сновида чи як воно зветься? Непомітно заснув і забрів хтозна-куди? Ну що ж, якщо є дорога, то вона рано чи пізно виведе до людей. Порішивши на цьому, Ярослав рушив назустріч невідомості, залишаючи позаду ліс і своє минуле. Починаючи з цього кроку, його життя зробило карколомний поворот і пішло по зовсім іншій колії, але він про це ще не здогадувався.

Незабаром хлопець так втягнувся в дорогу, що навіть почав мугикати якусь пісеньку. Сонце піднялося вище, почало припікати. «Цікаво, як же зараз може бути ранок, — розмірковував Ярослав, — невже я просидів на вулиці цілу ніч і не помітив? Геть не пам’ятаю ніяких степів біля нашого міста… Поля — так, є, але це ж не вони… Може, мене викрали інопланетяни, зробили якісь експерименти, стерли пам’ять і повернули назад на Землю?» Ярик недовірливо хмикнув сам до себе, але про всяк випадок оглянув себе, чи нема яких-небудь наслідків експериментів. Нічого, як і слід було очікувати, не виявив.

У височині пронизливо-блакитного неба радісно терлінькала якась пташина, ліс залишився далеко позаду, і тепер навкруги була суцільна одноманітна зелень. Ярослав ішов і йшов, йому вже здавалось, що в цілому світі не лишилось більше нічого — тільки він, цей степ і дорога. «Гарно як! — думав хлопець, — але куди я йду? Навіщо? Куди прийду і що там робити? Як шукати дорогу додому, чим їхати, якщо немає грошей? Нічого не зрозуміло. І де велосипед? Від батьків точно влетить, якщо я його не знайду».

Велосипеда було не на жарт шкода. Цього ровера вони разом з татом довго вибирали по інтернету, потім ще довше чекали, доки він приїде по пошті. Зате скільки було радості, коли Ярослав уперше осідлав двоколесного друга! Вони з татом півдня по черзі їздили спочатку навколо будинку, а потім перебралися в парк. Мама дзвонила до них, сміялася й примушувала бодай прийти пообідати…

Раптом погляд хлопця за щось зачепився. Попереду, на узбіччі, жовтіло щось незрозуміле, точніше звідси було не розгледіти. Пришвидшивши ходу, Ярик поспішив туди. Хм… Отут було чому здивуватись — на землі, підклавши під щічку кулачок, спала дівчинка, на вигляд дев’яти або десяти років. Жовта сукня була пом’ята, обличчя замурзане, руки пошкрябані. Попри це, вона безтурботно усміхалася уві сні. Поки хлопець, застигнувши безмовним стовпом, розглядав свою знахідку, дівчинка солодко потягнулась і розплющила очі:

— Привіт! А ти чого тут стоїш? Підемо далі разом? Ти відведеш мене до мами? Мене звати Світланка, але всі називають мене Кнопкою, а тебе як звати? — чарівно посміхаючись, засипала оберемком питань.

— Чекай, чекай! Стоп-стоп-стоп! — Ярослав навіть руки підняв, щоб зупинити цей нескінченний потік або хоча б зменшити його швидкість. І заговорив, підбираючи слова й відчуваючи себе на диво дорослим:

— Я не знаю, де ти живеш і де твоя мама. Більше того, я навіть не знаю, де я і як тут опинився. Але, хоч місцевість мені не знайома і, взагалі, ситуація незрозуміла, думаю, далі нам варто піти разом. Я не