Гіркі землі [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично, страница - 59

зараз. Ще один доказ того, що світло і темрява — лише два вияв" однієї сутності, і не можна бажати або того, або цього. Покличеш світло — прибіжить темрява, покличеш ранок — прийде довга-предовга ніч. Блискавки кресали довкола млина, злива не вщухала, і, напевно, молоко скисало, масло гіркло і сир пліснявів у тутешніх господинь. Не буде з чим їхати на базар.

Я вже перебував на межі сну чи навіть заснув, коли почув тупіт внизу. Вже не гриміло, але дощ тарабанив по черепиці. Хтось піднімався по східцях нагору, присвічуючи собі ліхтарем.

— Прошу пана, не бійтеся! Де ви? Ми прийшли вас забрати.

Вони навіть знали, що я тут. Зрештою, я знайшов підтвердження того, що за мною весь час стежили.

В отворі сходового люка з’явилась чорна голова. Чорна, бо в каптурі непромокального плаща.

— Ми знаємо, що ви тут. Не бійтеся, ніхто нічого лихого вам не зробить.

Я ворухнувся.

— Автобуса не було. Мав я десь сховатися.

— Автобус міг бути, але так сталося, що вмер Степан пополудні. Вибачайте, що так пізно. Поки ми радились, ви вже сховались. А потім самі знаєте, що коїлося. Могло нас вбити блискавкою.

Я не дуже розумів, про що він говорить. То був заступник мера, молодий чоловік у костюмі з краваткою. Чи був він зараз при виконанні обов’язків, я не знав.

— Вже спускаємось! — гукнув він униз, хоч я все ще сидів і нічого не обіцяв. Я розумів, що мушу йти з ними, бо в У їхня правда, а не моя.

— Прикро, ви десь про нас думаєте, які ми негостинні.

Про негостинність я якраз думав найменше. Більше про безгосподарність.

— Йдіть за мною, дивіться добре на тих сходах. Михайловичу, присвітіть нам.

Дощ вже майже перестав, тільки шуміла переповнена водою річка. Було дуже темно, але час від часу вдалині спалахували блискавки.

— Знайшли! — гукнув у темряву мер У і посигналив ліхтариком. — Ми вже боялись, що ви спіймали попутну. Дякувати богу, все нормально. Значить так, Ігоре Івановичу, хай там готують нічліг для пана…

— Богдана.

— Дуже приємно, Петро Михайлович. А ми підемо тим часом на парастас. Гроза скінчилась, люди вже, певно, сходяться.

Дорогою я помітив, що супроводжує нас ще кілька чоловіків, але вони йшли віддалік. Я промочив ноги, бо дорога була в ямах, а місцями ще текли потоки води. Ми поминули роздоріжжя, магазин і церкву.

— Уявляєте, чекали цілий день електриків, але ті паскуди не приїхали. Казали, нема бензину.

— А що у місті нема електрика?

— Є, але на то треба цілої бригади.

Можливо, то був лише сон. Я вранці був ще у Львові, в своїй холостяцькій квартирі, заповідався теплий день… Зараз мені хотілося зняти кросівки і вилити з них воду, а тоді викрутити мокрі шкарпетки. І зробити це в себе вдома.

— Ми вже близько.

Подекуди світились вікна, дуже тьмяно. Горіли свічки і гасові лампи. В одній з хатин горіло ясніше. Там, де помер Степан, очевидно.

— Мені якось незручно, — мовив я, відчуваючи неприємне заціпеніння в тілі.

— Та ви знаєте, Степана. Ви з ним нині бесідували під костелом.

— Це ви про того хлопця в оранжевій касці? Що ж сталося?

— Серце. Порок серця.

Я засумнівався. Знаю, як виглядають люди з серцевою недостатністю. Той бідака був повний, радше мав проблеми з обміном речовин.

Ми увійшли в задушливу тісну хату. В сінях я перечепився об торбу з цвітом і він обсипав мої мокрі джинси, від чого я відчув почуття провини, наче був причетний до Степанової смерті. Часом мені таке здається, що я приношу нещастя. Люди розступилися, я встиг сховатися за мерову спину. Ігор Іванович десь зник, але мені в спину дихали чоловіки, що йшли за нами. Вони були мокрі, як і я, заступали мені шлях назад. Мер став на коліна, щоб помолитися, і я на мить відчув себе маленьким хлопчиком, якого тато привів на похорон діда. Я був тоді такий малий, що міг не вклякати. Зараз я збирався це зробити, але глянув на небіжчика, якого кілька годин тому бачив не готовим до смерті. На грудях у нього лежала оранжева каска. З моїх грудей вирвався крик, бо мертвий нагадав мені мого майданівського побратима, якого вбив снайпер у лютому минулого року, і далі я вже нічого не пам’ятав…

Я сидів у тісній кімнатині на ліжку і розгойдувався вперед, як маятник. Руки в мене були стиснуті в кулаки, а кулаки притулені один до одного. Навпроти просвічував блідий квадрат вікна. Я нарешті був сам. За мною ніхто не стежив. Я був уже спійманий. Ноги мої були босі, на штанинах прилип все той же цвіт глухої кропиви. Мабуть, я був непритомний і мене поклали на ліжко, а потім я неусвідомлено сів і став робити те, що робив зараз — розхитуватись, як маятник. Відколи побачив по телевізору прощання з майданівцями. Розумію, що це ознака нервового зриву і що мені слід звернутися до психотерапевта. Але як воно дізнатися, що твій приятель, який відвіз тебе до лікарні з гострим нападом, роздобув грошей на лікування, убитий і лежить поряд з іншими у труні, з оранжевою каскою на грудях. Та й не був він моїм приятелем, чергували разом на Майдані, він був