Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами [Юрій Андрухович] (fb2) читать постранично, страница - 3

вступати до університету, я вибрав філологію з простої причини: погортав програми і побачив, що це єдине, чого можна не вчити, щоби вступити. Бо з фізики мені бракувало, припустімо, 70 % знань, з хімії — 60 %, з математики — 50 %, а з філології — нічого…

А: — І конкурс теж був менший, ніж на якусь фізику-хімію?

Б: — Мабуть, не пам’ятаю, який був у них, у нас було чотири з чимось особи на місце.

— Ти вибрав українську філологію?

Б: — Після вивченого майже напам’ять усього Лєрмонтова? Ні, то була російська філологія. З одною щасливою для мене особливістю. До складу російського філфаку в Чернівецькому університеті входили три кафедри: російської мови, російської літератури і — такий парадокс — кафедра теорії літератури та зарубіжної літератури. Студентів записували до академгруп, не питаючи, хто куди хоче. Мене записали до мовної. Перші два роки це не мало значення. Але з третього курсу починалася спеціалізація, тобто для кожної групи були свої спецкурси, НДРС (науково-дослідна робота студентів), свої теми курсових, а відтак і дипломних. І тоді я добився дозволу спеціалізуватися з теорії і зарубіжної літератури. На тій кафедрі працювали найкращі, на мій погляд, викладачі, Юрко декого знає: професор Волков, Петро Рихло, Борис Іванюк, Ігор Зварич… Це були роки пізнього есесеру, коли на українській філології революціонери-демократи Шевченко з Франком усе ще продовжували наближати прихід Великого Жовтня. Тим часом ми вивчали Джойса, Кафку, Камю, застосовували формалізм, структуралізм, постструктуралізм, дискутували на заняттях, мали, одне слово, нормальне університетське життя.

— Тобто на російській філології вас вчили теорії літератури на неросійських зразках?..

Б: — На різних. Але з адміністративного погляду був такий парадокс: кафедра теорії і зарубіжної літератури належала до російського філфаку. Що там теорія, коли вся світова література виявлялася мовби частиною російської, а не навпаки.

А: — Я тільки пам’ятаю, що ми у шкільній програмі — це не треба аж до університету ходити — мали якісь елементи світової літератури, починаючи з Гомера, наприклад. Хоча школа була українська, тобто з українською мовою викладання, але ті уроки світової літератури йшли в курсі російської. І та сама вчителька, яка викладала російську, вона ж нам і Гомера викладала, і, скажімо, Шекспіра. Якщо тільки там взагалі було трохи Шекспіра, бо точно не пригадую. Але Байрон точно був.

Б: — І ямби з хореями, мабуть, теж?

А: — Теорія літератури? А точніше кажучи, системи віршування? Ні, цього я вже не пам’ятаю так виразно. Чи воно взагалі в нас у школі викладалось. Напевно, щось таке мусило бути, якісь початки. Але якби хтось тоді поцікавився, чому Гомера і Шекспіра ми вивчаємо російською, то відповідь була б така, що от не існує ж перекладів українською. При тому, що ті переклади існували. Але в Міністерстві освіти перекладів тих сильно боялися, бо там серед перекладачів половина заборонені як дисиденти й напівдисиденти.

— Та ні, не в перекладачах, думаю, справа: лінія партії вела до того, що всі нюанси світового письменства можна тільки російською мовою…

А: — Ну так, крім усього, можна й теорію змови застосувати. Що це десь дуже-дуже високо нагорі було вирішено. І саме так вирішено: все, що російське, російськомовне, прив’язувати до всього, що атракційне, що цікаве, світове. А все, що українське — до нудного, провінційного, сірого. Але ж було трохи по-іншому…

— Змова не змова, але директива була чітка і ясна: зводити рівень української літератури до провінційного, містечкового чи, точніше, рустикального, фольклорного.

А: — Але ця настанова — тільки частина тієї змови.

Б: — Хоча постфактум це виявилося не так зле. Бо мимоволі у свідомість нам закладалася думка, що російська — це все-таки зарубіжна, а не наша.

А: — Ну так. Бліжнєє зарубєжьє.

Б: — А що, може, нам повернутися до… Чи ти пам’ятаєш, Юрку, як написав, наприклад, свій перший вірш?

— Але спочатку екзистенційне для мене питання: чи твори в школі вам давалися легко, тобто чи вже тоді проявлявся нахил до літератури? Бо мене, пригадую, довший час після школи переслідував жахливий сон: я ввечері ніби згадую, що на завтра в школу треба принести твір і я сиджу перед пустим аркушем з такою ж пустою головою. Аж тільки після «Поступу», коли статтю треба було написати за годину-другу, кошмари зникли.

А: — Твори за програмою?

— Ну так, за програмою. Чи на вільну тему, наприклад…

А: — На вільну тему майже не було. Щодо тих програмових, то їх переважно вчительки — що української, що російської — розхвалювали і зачитували потім уголос на клас, щоб усі бачили, як насправді можна писати шкільні твори. Тому що я дозволяв собі ставитися до цього максимально творчо. І я справді висловлював власну