14 друзей хунты [Олена Степова] (fb2) читать постранично, страница - 2

кабинетных офицеров-крикунов и считает, что так правильно».

Через месяц я узнаю, что парень командовал разведвзводом, защищал ДАП. Получил тяжелую контузию, мучается головными болями. Контузия вообще редко улучшает настроение.

Или другой. Приятный парень, но вижу редко, неприметный, немного загадочный. Когда я узнал список его предыдущих заслуг, то сумел найти людей, готовых помочь ему с новой квартирой для живущей в недоремонтированной казарме семьи. Потому что заслужил. Можно, говорят мне, если он сам против не будет.

Он сам оказывается против. «Я себе свою верну!» — обижается.

Свою — это на оккупированной территории. За которую, по слухам, кредит недовыплачен.

Или девушки, встретив которых не по форме, никогда бы не заподозрил в военной карьере. Красивые, умные и просто слишком веселые, чтобы уложиться в стереотип о суровых дамах-военнослужащих.

Или командиры, которые пользуются у подчиненных безусловным авторитетом, никогда не повышая голоса. И другие — которые пользуются таким же, разговаривая криком.

Или вчерашние мобилизованные, студенты-интеллигенты, которые успешно командуют ротой из вчерашнего люмпена там, где не справлялись никакие кадровые военные с опытом и выслугой лет.

Или те самые кадровые, которые в зоне АТО вынуждены были садиться во временные военные администрации населенных пунктов и справляться лучше, чем до них выборные мэры и главы.

Эта мобилизация сломала все шаблоны. Я и раньше знал, что на героизм способен тихий и спокойный обыватель. Теперь я понимаю, что на него иной раз способен и хвастун, и просто мудак, и вообще, наверное, каждый из нас. Я всегда знал, что в армии могут служить разные люди. Но никогда не думал, что они все могут воевать хорошо — если сумеют найти для себя нужное место. Когда я в двадцать лет бегал от военкомата, я еще не догадывался, что в тридцать буду бегать за военкоматом. Но еще менее я мог бы предположить, что служба не станет для меня тяжким бременем и что я смогу там сделать много полезного.

Только эта армия и эта война помогла мне понять, как много скрыто в каждом из нас. Как преждевременно любое суждение о человеке. И какие богатства, на самом деле, нам стоит защищать.

Борис Гуменюк

Поет, прозаїк, військовик — народився в с. Острів на Тернопіллі.

Автор збірки віршів «Спосіб захисту» (1993), романів «Лук’янівка» (2005), «Острів» (2007), повісті «Та, що прибула з неба» (2009), збірок поезій «Вірші з війни» (2014, 2015), книги «Блокпост» (2016).

Лауреат літературної премії Ліги українських меценатів ім. В. Свідзінського (2014), літературної премії Фонду Тараса Шевченка (2015), премії ім. Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2016) та ін.

Нагороджений медалями «Святих Кирила та Мефодія» (2006) і «За жертовність та любов до України» (2015) Української православної церкви Київського патріархату. Окремі твори перекладені десятками мов світу. Зокрема, у 2015 та 2016 роках «Вірші з війни» побачили світ кримськотатарською та польською мовами.

Доброволець. Заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014). Голова Української військової організації (2015).

11 новел про війну

1

Дивне це відчуття, командире, коли торкаєшся рукою неголеної чоловічої щоки. Раніше я ніколи такого не робив. Того разу це було вперше. Коли знімав вартового.

Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою — одним вивіреним рухом — полоснув ножем по горлу.

Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, — а вартовий із перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним, як щитом.

Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього — ще живого, — і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали — то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, стікала по мені, наче це була моя власна кров.

Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки об нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але в мене нічого не виходило. Я просто-таки купався в крові ворога — незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.

А потім нас дістали з підствольника. І він урятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. І два осколки піймала моя ліва нога.

Рація працювала. Я повідомив наших про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу й витягнути мене. Як тільки буде змога.

А далі ті двоє взялися за нас. За нього — мертвого. І за мене — живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.

Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важенного бронежилета краще взяти додатковий БеКа.