Джордж і корабель часу [Люсі Гокінґ] (fb2) читать постранично, страница - 2

Джордже!

— Алло! Я тут, мамо! — сказав хлопець.

Раптом він зрозумів, що мама його не чує. Повідомлення з космосу надходили на Землю із затримкою, тому мама могла говорити до нього, але відповідей його не чула, бо ті ще не долетіли до неї крізь космос. І взагалі, мама ж могла сказати ці слова кілька годин чи навіть днів тому — тепер її, цілком можливо, навіть нема коло слухавки і його відповіді до неї не долетять. Джордж посумнішав. Так дивно — начебто розмовляєш із мамою, а начебто й ні.

— Джордже Ґрінбі! — знову озвалася мама. — Як ти міг таке утнути — полетіти геть на тому дурнуватому кораблі, налякавши нас усіх до смерті?

Її голос обірвався — на лінії щось гуділо й потріскувало.

— Я не знав! — проскиглив Джордж у слухавку, знаючи, що мама його не чує. — Усе мало бути зовсім по-іншому!

Тоді, на Землі, йому здавалося, що пробратися на космічний корабель — ого-го яка пригода! Та ще й коли начебто знаєш, чим усе закінчиться. Після старту вони з Бульцманом мали відразу перебрати на себе управління кораблем і вивести його на земну орбіту Облетівши декілька разів навколо рідної планети, вони мали повернутися додому. І навіть якби батьки так розлютилися на нього, що ніколи більше не випустили б його в космос, він би все одно не пошкодував, що спробував політати на справжньому космічному судні.

Але не так сталося, як гадалося. «Артеміда», як виявилося, рухалась у власному ритмі. Схоже, вона дотримувалася заздалегідь визначеного курсу й не реагувала на їхні спроби той курс змінити. Корабель вилетів з атмосфери Землі, наче куля з гармати. Перед ними лиш промайнуло сіре обличчя Місяця, а Земля швидко перетворилася на світлу цятку вдалині — одну серед тисяч.

Тепер вони летіли космосом — повз ілюмінатори раз у раз проминали яскраві вогники зірок. Бульцман хотів було перебрати контроль у свої руки, але панель управління ніяк йому не піддавалася. Двійко мандрівників були такі ж безсилі, як салат у контейнері, що його вони знайшли в спеціальному відсіку корабля. Космічний салат ріс повільно й довго — так само і їм доведеться довго чекати, поки «Артеміда» врешті розкриє їм мету цієї подорожі. Може, вони летять на Марс — туди, куди начебто й мав свого часу прямувати цей корабель? Або на Європу, супутник Юпітера? Ох, довгенько ж їм доведеться летіти... Наразі здавалося, що вони з приголомшливою швидкістю мчать хіба що в темряву.

— Доброго дня, мамо Джорджа! — зарепетував Бульцман у слухавку. — У нас усе супер! Не хвилюйтеся — наше судно оснащене крутими амортизаторами, тому нас точно не розплющить під час сильного прискорення чи гальмування! Якщо це вас хвилювало, то...

Джордж сподівався, що Бульцманове повідомлення загубиться в космосі. Навряд чи його мама саме це хотіла почути. Раптом знову почувся мамин голос — він пролунав гучно і чітко.

— Ерік намагається розвернути ваш корабель, — мовила вона. — Але він каже, що повернетеся ви не так скоро. «Артеміда» летить не на Європу і не на Марс, а...

— Куди? — закричав Джордж. — Куди вона летить?

Шшшш ззззз хрхрхр — захрипіло у слухавці. — Брбрбр шшшшшш сссссс.

— Мамо! — гукнув Джордж. Йому найбільше на світі хотілось опинитися зараз у своїй кімнаті в їхньому звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці, де ніколи нічого не відбувалося, і бути поряд зі своїми сестричками, поки його мама щось готує на кухні, а тато руба в садку дрова для саморобного генератора.

Рідна домівка так виразно постала в його уяві, що хлопцеві здалося, наче він справді там опинився. Джордж уявив собі, як заходить з вулиці додому й чує, як у повітрі пахне маминими улюбленими кексиками з броколі, як у вітальні сестрички будують і руйнують вежі з дерев’яних кубиків, а в саду гупає татова сокира. Дім... Рідний дім, де всі його люблять...

«Бум!» — загримів підсилювач звуку. Мама зникла, а він знов опинився у стерильному космічному просторі, де затхле повітря, дегідратована їжа з пакетика й робот, єдиний його компаньйон. Космічні харчі непогано смакували — особливо «бутерброд з беконом» або «молочний коктейль із шоколадом», — водоочисна станція працювала добре, тож навряд чи в них закінчаться їжа й вода. З роботом теж було цікаво спілкуватися... Та все ж це зовсім не те, що бути вдома з рідними і з найкращою подругою Енні, яка живе по сусідству й завжди готова до нових пригод. От тільки цього разу Джордж вирушив у мандри без неї...

Мама зникла, зв’язок обірвався. Було сподівання на те, що тато Енні, Ерік Белліс — суперкрутий науковець і колишній очільник Космодрому-2, космічного порту поблизу його дому у Фоксбриджі, звідки стартував їхній корабель, — зможе перебрати на себе управління «Артемідою» і повернути їх на Землю. Та й ця надія обірвалася. Вони далі нестримно мчали крізь космос. Але куди саме? Джордж зігнувся над панеллю управління, тримаючи в руці мікрофон. У слухавці далі щось хрипіло, шуміло і свистіло — Джордж не розумів, що могли означати ті звуки.

— Не вішай носа! — Бульцман