Ангел наш добрий – Мати Софія [Любов Михайлівна Білозерська] (fb2) читать постранично, страница - 4

сніпками, а залізом. Я вже й придивився і прицінився, і трохи сторгувався з одним продавцем із Звенигородки.

Марія усміхнулася: питає поради, а сам уже все вирішив. Отакий у неї Харитін: до роботи завзятющий і такими ж є і їхні діти, хвалити Бога!

За літо й осінь уже стояла їхня гарна, висока і велика хата, виблискуючи під сонцем залізним дахом.

А тут, як грім з неба, вдарила революція. І пани та їх управителі виїхали з села, нашвидкуруч розпродавши своє майно.

Частина селян кинулась грабувати та розбирати маєток і все з нього тягнути по своїх хатах.

Тепер мало не щодня в селі гули бджолиним вуликом сходки.

–

Забрати в хазяїв землю! – лунало. – Досить уже, нажилися!

–

Поздирати блискучі покрівлі, щоб в очі не різало нам, бідноті! – гуло на сходці.

–

Зараз же і ходімо!

І розлючений, підбурений ненавистю, жадаючий наживи, натовп кинувся робити самосуд.

Дзвеніло на Харитоновій хаті сполохане залізо, падаючи з покрівлі на землю. Його зразу ж розтягували, хто куди міг, на свої дворища.

Заливалася слізьми злякана Марія з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, які, почувши про те, що роблять активісти, прибігли з малими дітьми на руках.

А Харитін? На що був твердохарактерний чоловік, знепритомнів і так лежав, не в змозі підвестися на ноги, тільки тяжко стогнав.

–

А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслі, а труни он які приготував собі і жінці!

–

Ой, води бідному дайте, – глумилися весело над ним ті, що зовсім ще недавно бігали до нього за всім на світі: і за пшеницею, і за кіньми, і по гроші, і за іншими найдрібнішими позичками: по сіль, по вогонь із печі.

Розтягли, розірвали покрівлю свої ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих і лютих звірів. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справді, як чоловікові тепер стягнутися на них?

–

Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбій. У людей на Зарічній забрали і всю худобу, яка була в дворі, – умовляла Олександра.

–

А мій Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звідки й вороття не буде, – обізвалася дочка Ївга.

Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її солом’яними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.

Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?

Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.

–

Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипів п’яниця – сусід. – У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!

–

І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.

Мій Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старці в колективі, будь він проклятий! Землю, коні, реманент – все забрали, як і у вас. То хоч висилкою не лякають.

–

Ні! – твердо відповів Харитін і зайшовся кашлем.

Хвороба його мучила після того, як під дощем вшивав сніпками хату, щоб стеля не намокла і не впала.

Розсильні прибігали до Волосенків, викликали у контору.

–

Не піде він, зліг, – казала Марія. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловіка по краплині стікає, і дні вже його лічені. І ніщо йому не допомагає: ані натирання, ані відвари з трав, які знала ще від своєї матері і баби.

Він відходив з життя, яке так любив, більше не згадував ані про худобу, ані про землю, ані про ліс, яким віддавав свою силу, терпіння, надії.

Поховали діти його на сільському цвинтарі, гірко оплакавши, відчуваючи, що на них і на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися ніколи.

Тепер їх усіх насильно записали до колгоспу і щодня гонили на роботу.

Не могла пережити лиха і мати Марія, стала хворіти, а потім і злягла.

Олександра кожен ранок посилала дочку Софію навідати бабусю, віднести їй щось поїсти.

Одного разу дитина прибігла налякана:

–

Бабуся мені не відчинили. Я гукала і в вікна стукала.

Полетіла Олександра до неньки, та вже було пізно.

Стали лаштувати похорон. Приготували бідненький обід: борщ, кашу, узвар.

Поховали матір біля батька.

–

Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки. – Вибралася від нас та й буде тепер уже навіки з вами. А нам же, як тепер жити?

Поверталися на хутір, ведучи з собою важку журбу.

–

Заходьте, пообідаємо за померлих, – кликали дочки рідню.

Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоїть на порозі нова хазяйка – комнезамівка:

–

А чого вам тут треба? Що забули? Я тепер тут житиму!

–

То віддай хоча б нам обід, після похорону трудящих годиться погодувати, – просили дочки.

–

Забирайтеся геть! Кому сказала?! Я – активістка, мені положена куркульська хата! – горлала люто, змінившись до невпізнання.

А скільки років прибігали на позички з чоловіком – п’яницею!

Такого похорону без поминального обіду і молитви не те що село, а мабуть, і світ