Трилогія смерті [Рей Дуґлас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 4
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
— Його… вбили? — почув я власний голос. Полісмен обернувся до мене. — Чому ви так подумали? — А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди? Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби. — Це ви зателефонували до поліції? — Ні, — моїм тілом перебіг дрож. — Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу. — Гей, — пошепки мовив хтось. Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. Із них випадала збита у жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап’є-маше. — Що воно в біса таке? — спитав хтось. «Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав. Руки мої тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І цієї миті детектив звів на мене очі. — Ви ж геть змокли, — сказав він. — Назвіть своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться. Знову дощило, і мене кидало в дрож. Я повернувся, продиктував полісменові своє ім’я та адресу й швидко подався до своєї оселі.
Та не пройшов і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися, і невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене. — О Боже, ну й вигляд у вас! — мовив він. — Мені вже про це казали, з півгодини тому. — Сідайте у машину. — Та мені ще тільки квартал… — Сідайте! Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів, помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило. — Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Зателефонуйте мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені. Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою. — Неодмінно. — І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — і вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість. — А мені чомусь здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю, хто, я вам зателефоную. Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу? — Біжіть! — й Елмо Крамлі захряснув дверцята машини. І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки. Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не телефонували. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз зв’яжуся із Мехіко, розбуджу Пег, замовлю розмову за її кошт і розповім і про клітку, й про того бідолаху, і… Боже ти мій, і налякаю її отак до смерті!.. Послухайся детектива, подумав я. Біжи! Мене вже так тіпало, що я ледве втрапив ключем у замкову шпарину. Дощ сипонув мені вслід, аж за поріг.
За порогом на мене чекала порожня кімната шість на шість метрів, із пролежаною канапою, книжковою шафою з майже вільними полицями, де стояло лише чотирнадцять книжок, м’яким кріслом, купленим на дешевому розпродажу, нефарбованим сосновим письмовим столом та величезною, як піаніно, давно
Последние комментарии
3 часов 10 минут назад
4 часов 42 минут назад
8 часов 36 минут назад
8 часов 40 минут назад
14 часов 1 минута назад
2 дней 1 час назад