Пробуджені фурії [Ричард К. Морґан] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Пробуджені фурії (пер. Віталій Ракуленко) (а.с. Такеші Ковач -3) 2.22 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Ричард К. Морґан

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

можна описати як кризову. Бажано, щоб ви взялися до роботи негайно.

— Ну, за це мені й платять.

— Так, — чи оголосить вона в цьому місці, хто саме мені платить? Певно, що ні. — Як ви вже, безперечно, здогадалися, ваше завдання буде таємне. Зовсім не таке, як на Шарії. Втім, здається, під кінець тієї кампанії ви мали справу з терористами, чи не так?

— Так, — після того, як ми рознесли їхній МП-флот, заглушили системи передачі, підірвали їхню економіку і значною мірою розтоптали їхню здатність кидати виклики світові, там все одно лишилося кілька твердолобів, до яких не дійшло послання Протекторату. Тож ми полювали на них. Приєднувалися, втиралися в довіру, підривали й зраджували. Убивали в глухих завулках. — Якийсь час саме цим я і займався.

— Добре. Тут буде дещо подібне.

— У вас проблеми з терористами? Квеллісти знову заворушилися?

Вона відмахнулася. Квеллізм уже ніхто не сприймає серйозно. Вже більш як пару століть. Ті кілька справжніх квеллістів, що залишилися на Світі, проміняли свої революційні принципи на високорентабельні злочини. Ризик той самий, але прибуток більший. Вони не загрожують ані цій жінці, ані олігархії, яку вона представляє. Це перший натяк на те, що справа не така, якою здається.

— Завдання полягає у розшуку певної особи, Ковачу-сан. Індивідуальна, а не політична проблема.

— І ви покликали на допомогу посланця, — навіть крізь личину контролю тут брова не може не здійнятися. Певно, що й голос прозвучав трохи вище. — Певно, це дуже особливий індивідуум.

— Так. Він такий. Колишній посланець, якщо точніше. Ковачу-сан, перш ніж ми продовжимо, гадаю, я мушу дещо прояснити, вказати на…

— Ви точно мусите дещо прояснити моєму командиру. Бо для мене все звучить так, ніби ви марнуєте час Посланського Корпусу. Ми такою роботою не займаємося.

— …що може вас трохи шокувати. Ви, гм, безперечно, вважаєте, що вас перечохлили невдовзі після кампанії на Шарії. Вам навіть може здаватися, що минуло лиш кілька днів після вашого голкокидка звідти.

Зітнув плечима. Посланський спокій.

— Днів чи місяців — мені нема великої різ…

— Двісті років.

— Що?

— Те, що сказала. Ви пробули на збереженні майже двісті років. Об’єктивно кажучи…

Посланський спокій з розгону вистрибнув у вікно.

— А що, в біса, сталося з…

— Ковачу-сан, вислухайте мене, будь ласка, — різка командна нотка. Потім, коли обробка вгамовує мене і повертає в режим «слухай і всотуй», чується тихе продовження: — Пізніше я надам усі деталі, які вас цікавитимуть. Наразі буде достатньо сказати, що ви більше не є частиною Посланського Корпусу. Можете вважати, що перебуваєте на приватному утриманні родини Гарланів.

Закинутий на кілька століть уперед від останніх спогадів життя. Втілений в іншому часі. Через покоління від усього й усіх, кого знаєш. Як якийсь драний злочинець. Ну, на цей час посланська техніка асиміляції мала вловити щось таке, але все одно…

— А як ви?..

— Родина придбала вашу оцифровану особистість трохи раніше. Як я вже сказала, деталі ви зможете дізнатися згодом. Наразі вам не варто надто на цьому зосереджуватися. Угода, яку я прийшла вам запропонувати, прибуткова і, як нам здається, вищою мірою вигідна. Зараз важливо, щоб ви зрозуміли, яке випробування стоїть перед вашими посланськими навичками. Це не той Світ Гарлана, який ви пам’ятаєте.

— Я переживу, — нетерпляче мовлю. — Це моя робота.

— Добре, тепер вам, звісно, хочеться знати…

— Так, — шок затиснуто, як затискають джгутом поранену кінцівку. Повернулися щити компетентності й розслабленої байдужості. Схопився за очевидне, за те, що турбувало найбільше. — І хто, в біса, той колишній посланець, якого вам так хочеться впіймати?


Можливо, якось так усе і пройшло.

А може й ні. Я роблю висновки з підозри й пізнішої фрагментарної інформації. Вибудовую з того, про що можу здогадатися, заповнюю прогалини посланською інтуїцією. Та можливо, я помиляюся.

Я не можу знати напевне.

Мене там не було.

І я так і не побачив його обличчя, коли йому сказали, де я. Коли йому сказали, що я є, і що йому доведеться з цим зробити.

Частина перша Ось хто ти є

«Сприймайте це як особисте…»

Квеллкриста Сокольнича «Що я вже мала би знати»
Том II

Розділ перший

Ушкодження.

Рана пекла до всирачки, але не сильніше за деякі з тих, що їх я мав раніше. Сліпий постіл з бластера влучив мені в ребра, ослаблений дверима, крізь які йому довелося прогризтися, щоб мене дістати. Я гупнув дверима перед жерцями, і їм умить закортіло мене підстрелити. Вечір драних аматорів. Їм, певно, перепало майже так само, як і мені, бо вони стали впритул, і частина розряду відбилася