Джмеленя та дерево Ву [Галина Микитчак] (fb2) читать постранично, страница - 19

які бачать By, страх заважає повірити в його й нашу реальність. А ти бачила, вірила й не боялася. Тобі цікаво було, хто я така.

— Цікаво, мабуть, більше, ніж страшно, — погодилася дівчинка.

— А Селіма ми колись підібрали на скелястому карнизі, коли він висів там з порваною мотузкою і міг зірватися униз. Коли доля заносить нас у ці краї, він щоразу пригощає нас молоком і сиром.

— Так ось чому ти запропонував іти до By! — вигукнула бабця Леся й погрозила татарину пальцем. — Чому відразу правди не сказав? Ми тут стільки страху наїлися через ваше дерево-ураган.

— By — Алкеїна таємниця, — зніяковіло пояснив Селім.

— Із чим ви прийшли до мене? — запитала Алкея.

Розділ 7 Псевдограф Димитрій Перший

Хмара навколо дерева зарухалася, коріння заворушилося, листя зашелестіло — By рушало. Поки життєві сили розганялися від верхівки крони до коріння, гості зайшли углиб дупла. Алкеїне помешкання виявилось зовсім не схожим на лігво древньої велетки. На горіхових полицях рядами стояли тисячі книг.

— Книги деколи забирає вітром. А я люблю читати, — пояснила Алкея. — Тут навіть є праці Архімеда, Демокріта й Геродота, чимало міфології, казки, детективи, фентезі, фантастика. Приємно ввечері, прихопивши кухлик м’ятного чаю, вмоститися на нижню гілку, дивитись на безкрайнє море й читати.

— О, якби ще тут знайшлися 22 полотна англійського романтизму! — зітхнув пан Щеколдін.

Ще в дуплі було велике ложе зі шкурами, перськими килимами й шовковими простирадлами, стіл і крісла, ванна з панциру велетенської черепахи, яка свого часу щезла в римського імператора Нерона, різноманітні амфори, світильники (лише металеві, щоб не билися в хитавицю) та безліч цікавих дрібничок. У кутку стояв, уявіть собі, ноутбук.

— Вайфай тягне. Люблю деколи фільми подивитися. Особливо про загублені світи.

— А Міра й Клок де живуть? — поцікавилась Джмеленя.

— У них теж є по дуплу. Міра збирає кримські листівки, а Клок — сувенірних свинок. Ми підлітаємо до Шаан-Каї, тож пропоную вилізти на верхівку By й помилуватись краєвидами.

— А це безпечно? — засумнівалася бабця Леся.

— Безпечніше, ніж унизу! — усміхнулась Алкея.

Жінка-велет занесла на верхівку спочатку бабцю й татарина, а тоді Дзвінку й Дмитрика. Щеколдін відмовився від такої розваги, залишившись роздивлятись дупляні скарби.

На самій верхівці By одна гілляка розміром із віковічний дуб нависала далеко від краю. На її кінці дві гілки перепліталися між собою, створюючи живий ланцюг зі зручними сидіннями. Вітру тут майже не було, зате внизу сосни вигинались від його поривів. За By бігли струмені туману й тягнулися клапті хмар — здавалося, ніби летиш на чорно-синій хмарі, а не їдеш на дереві, в якому заплутались кримські вітри.

Вийшовши на край обриву, By на мить зупинилося… і зістрибнуло з обриву. Розправивши навсібіч туманне гілля, поплило над Алупкою. Мабуть, це були найкрутіші гірки у світі!

Міра і Клок направляли By, дерево летіло над шосе. Автівки зупинялися на узбіччях, лякаючись шторму.

* * *

На подвір’ї вілли Димитрія Першого було велелюдно. Четверо місцевих полісменів тримало за руки директора Воронцовського палацу, нагинаючи його обличчям донизу. Навпроти них стояли телеоператор з масивною камерою і тендітна пересмагла дикторка.

— Добрий вечер, добрий вечер, уважаємиє телеглядачі! Сьогодні ми покажемо вам торжество справєдлівості. Только-што у віллу графа Воронцова ворвалса колишній діректор Воронцовського двора, наніс побої несколькім охоронцам і угрозами хотів заставити Дімітрія Первого відмовитись від своїх законних прав…

— Я не колишній! Я чинний! — гаркнув у камеру директор, вдало розштовхуючи своїх вартових. Він було кинувся до мікрофона, та полісмени знову закрутили йому руки за спину й відвели подалі.

Журналістка кинула на директора зневажливий погляд і продовжила репортаж:

— Я Саша Крута з Ялтинського державного телебачення сєводня розповідаю вам, як колишній діректор Воронцовського дворца напал на графа Воронцова, каторого ми оберемо мером Алупки.

— Алупки, Ялти, Севастополя, — скромно продовжив Димитрій. — Я зроблю, я сделаю вам тут руській мір! Ми заборонимо приїжджати сюди етім нєвоспітаним неруськоязичним турістам. Ми воздадім славу і хвалу нашим защітнікам від фашистської навали. Маленьким, у дванадцять років, я бігав Алупкою і підпалював маєтки місцевих багатіїв, щоб німецькі фашисти не могли жити там! І сьогодні це моє останнє інтерв’ю на малоросійській мові. Тепер Південний Берег Криму стане Воронцовським графством!

Від такої натхненної промови Димитрій сам собі зааплодував. Журналістка й оператор перезирнулись. Продовжити інтерв’ю не вдалося: бляшаний лист, відірвавшись від паркану, врізався у стіну будинку й застряг у ній.

— Новий небачений шторм насувається на Алупку. Але чи негода