Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать постранично, страница - 98

вікнами. Отже, тоді, на морі, він таки почув. І все вирішив по-своєму. Я наблизився до Агентового паркана і спитав:

— Не боїшся, що він зненацька повернеться?

Малий похитав головою.

— А як ти туди потрапив? — спитав я, поторгавши замкнену калітку.

А паркан у сусіда — з тоненьких металевих рейок; через нього не дуже й перелізеш.

— Через річку, — відповів він.

— Через берег, — виправив я його.

Він дуже не любить, коли я його мову виправляю. Але що ж… Я не завжди можу втриматися. Та і дратує, коли люди безграмотні. Хіба ні? Завжди в таких випадках згадую нашого фізкультурника та «ще б пак» Ольги Миколаївни. От уже вчителька — так учителька! Усім учителькам учителька! Якби таких учителів, як вона, у школі хоча би половина була, я б туди літав як на крилах! Навіть не торкався б термометра і не хапався за живіт…

Ділянка там чимала: понад п’ять метрів уздовж стіни та метри зо три до паркана. Смішно, звичайно, що він таке затіяв. Ну, як. Це мені смішно. А комусь іншому?.. А що їм? Дорослих на вулиці нема, бо всі на роботі. Хіба старенька якась ітиме, пенсіонерка. Плисиха, наприклад. То це не страшно. Усе одно нікому не розповість. Подумає, найімовірніше, що це мій малий — тимурівець. Найгірше, що може зробити, — це погукати Юрку, щоб і їй город перекопав. Ага! «Щас», — як каже мій малий. Якщо хтось із дітей помітить, подумає, що це він якусь капость Агентові задумав зробити. Тільки привітають.

Може, сказати йому, щоби припинив? Це ж безглуздо. Просто немислимо! Та він усе одно не послухається. Що, я не знаю свого малого? Виховуй його чи не виховуй — робитиме так, як захоче. А якщо викопає те, що шукає, що далі з тим робити? Закопати на поляні? Чим це краще? Чи викинути в надвір, як бабуся наказувала? Так це ж наш надвір! І до Чорногузів близько, і до дяді Гриші. А вони чим винні? А звідти й до Ревміра ближче. Он і Ревміра через нас із роботи звільнили. Чим я перед ним можу виправити свою вину? Попросити батька, щоб узяв його на роботу в автороту? Думаю, він не послухається… Та й кому, крім Ревміра, від того буде краще? До того ж я йому все одно не можу простити, що він нацькував на мене Волгу. А перед Агентом, чиї ключі я сховав, чиїх бичків я покрав, чийого перемета порізав?.. А перед Свєткою? А хотів же як краще!..

Тут є така річ. Якщо ти комусь робиш якусь послугу, то, може, вона і принесе користь тому, кому ти її робиш, але майже завжди вона шкодить комусь іншому. Напевно, треба робити лише те, що ти можеш, і не зазіхати на те, щоб усім було добре. Це вже як комунізм настане, тоді, може, буде добре всім. Але шістнадцять років — це так багато! Мої бабуся з дідусем — мамині батьки — можуть і не дожити, як не дожили батькові батьки. А ті, хто доживе… Треба ж іще ці роки якось прожити!..

Ну, і хто кого виховує? Я зайшов до нашого сараю. Узяв велику лопату (ясно ж, що мій малий узяв маленьку — легшу) та й пішов до провулка. Звідти берегом — до комунального двору… Побачивши, що я почав обережно, в півштика, копати з іншого боку — назустріч йому, — мій малий не здивувався. А може, просто не хотів радіти заздалегідь. І справді: чого радіти? Ми ж іще тієї клятої шкаралупи не знайшли. А якщо знайдемо, що буде? Чи не випустимо ми п’яного джина з пляшки?