Стерв'ятник - птах терплячий [Джеймс Хедлі Чейз] (fb2) читать постранично, страница - 2

Другий переслідувач хутко зреагував: розвернувся і, наставивши ніж, приготувався дати Феннелу відсіч. Однак ланцюг уже обвив шию горлоріза, обдираючи шкіру й відкидаючи нападника назад. Той спробував за щось ухопитись, але марно, тож він горілиць гепнувся у воду.

Феннел чкурнув у тінь, а на його обличчі зазміїлася жорстока посмішка. Він знав: двоє інших переслідувачів не бачили його, бо світло було в них за спинами.

На якусь мить запанувало збентеження. Оговтавшись, стерновий схопив весло і взявся гарячково гребти від баржі. Інший пасажир намагався позатягувати товаришів з води у човен.

Феннел лежав і спостерігав, різко видихаючи повітря крізь розширені ніздрі. Його серце нестримно гупало.

Щойно обох поранених затягли на борт, гребець вставив у кочет і друге весло та щодуху поплив геть від баржі. Феннел не рухався. Якби вони помітили його, то наважилися б вистрелити. Тож він чекав, трясучись од холоду, аж поки човен не зник у пітьмі, і лиш тоді звівся на ноги.

Перехилившись через борт баржі, Феннел змив кров із ланцюга, відчуваючи, як крижаний дощ стікає по штанах. Нападники можуть повернутися знову, і тоді в нього вже не буде шансів: заскочити ворогів зненацька більше не вдасться.

Феннел струсив краплинки дощу з повік. Пора забиратись, і то якнайхутчіше.

Спустившись вісьмома сходинками у велику вітальню, він пройшов до спальні й увімкнув світло.

Жінка сіла на ліжку.

— Що відбувається, Лью?

Він навіть не глянув на неї. Скинув промоклі штани й голяка зайшов до маленької ванної. Господи! Як же він змерз! Феннел відкрив кран із гарячою водою та хвильку зачекав, а тоді ступив під цілющі теплі струмені.

Мімі зайшла до ванної та поглянула на нього набряклими від сну очима. Її довге чорне волосся скуйовдилось, а великі груди ледь не випинали із нічної сорочки.

— Лью! Що відбувається?

Феннел знову проігнорував її запитання. Кремезний і невисокий, він просто стояв під гарячими струменями, доки вода змочувала густе волосся на грудях, животі й у паху.

— Лью!

Відмахнувшись од неї, він вимкнув душ і взяв рушник.

Але жінка нікуди не пішла. Вона стояла біля ванної і дивилася на Феннела зеленими, повними страху очима з темними колами під ними.

— Дай мені сорочку... та не стій як той клятий бовван!

Він відкинув рушник.

— Що трапилось? Я хочу знати. Лью! Що відбувається?

Феннел відштовхнув Мімі й рушив до кімнати. Прочинив навстіж дверцята шафи, витягнув сорочку, яку відразу ж нап’яв на себе, тоді відшукав штани й нацупив їх. Потім він натягнув чорний светр-водолазку, а також чорну куртку зі шкіряними вставками на ліктях. Рухи його були швидкими й рішучими.

Жінка стояла в дверях і спостерігала.

— Чому ти нічого не кажеш? — Її голос вже зривався на крик. — Що відбувається?

Він на хвилю спинився, зиркнув на неї і скривився. Так, вона його влаштовувала, казав Феннел сам до себе, але жоден чоловік при тямі не назвав би її справжньою кралею. А втім, упродовж чотирьох тижнів він мав притулок на цій її миршавій баржі. Зараз, без тонни штукатурки на обличчі, Мімі нагадувала якесь страховисько. Вона була надто гладка. А від її обвислих грудей Феннела вже просто нудило. Тривога й переляк тільки додавали Мімі віку. Скільки їй років... сорок? Та вона його влаштовувала. Мороні знадобилося чотири тижні, аби відшукати його, але тепер пора давати звідси драпака. За три години чи й менше Феннел навіть не згадає про неї.

— Так, невеликі заморочки, — відказав він. — Нічого страшного. Нема чого хвилюватися. Повертайся у ліжко.

Вона зайшла до кімнати. Баржа трохи хитнулася, коли вітер сколихнув річкові води.

— Чому ти одягаєшся? Що ти...

— Просто стули пельку, гаразд? Я йду.

Мімі змарніла на лиці.

— Ідеш? Чому? Куди ти зібрався?

Чоловік витягнув цигарку з пачки, що лежала на столі. Тепер, після гарячого душу, він почувався добре та впевнено, проте розумів: через Мімі будуть клопоти. У неї дуже розвинений власницький інстинкт. Їй подобалася його брутальна манера кохатися... саме тому вона й тримала його тут. І зараз жінки нелегко буде позбутися.

— Шуруй у ліжко. Ще застудишся, — сказав він, міркуючи: «Та начхати на неї». — Мені треба зателефонувати.

Мімі знала, що Феннел бреше, й міцно вчепилась у його руку.

— Ти не можеш кинути мене! Я робила для тебе все! Ти не можеш піти!

— Ради бога, закрийся! — гарикнув Феннел, відштовхнув жінку вбік та підійшов до телефону. Набираючи номер, він зиркнув на наручний годинник. Час — 3:50. Він чекав і прислухався до рівномірних довгих гудків. Потім у слухавці клацнуло і сонний голос запитав:

— Хто це в біса такий?

— Джейсі? Це Лью.

— А щоб тобі! Я ж спав без задніх ніг!

— Заробиш двадцять фунтів, — повільно й чітко сказав Феннел. — Діставай машину й за двадцять хвилин забери мене біля пабу «Корона» на Кінґз-роуд. За двадцять хвилин, не пізніше.

— Ти здурів? Подивися на годинник! Що за дідько? Нікуди я не поїду. Там же дощ періщить як із відра.

—